Розділ 52: Тигр Цубаси - 052

Що сталося?!?!

Розділ 52?!

Номер розділу подвоївся за одну ніч!

Не знаю, як там інші рази, але це я не можу проігнорувати!

Ні-ні-ні! Я цього не пропущу!

Що, чорт забирай, сталося, поки я спала?!

Які ж грандіозні пригоди відбулися, що ми пропустили двадцять п'ять розділів?!

Щойно не було розказано історій на цілий роман!

— ...

Ну, ви зрозуміли.

Якщо відкинути дурні метакоментарі... я справді не могла не відчувати, що щось не так, коли ми зайшли так далеко.

Ліжко в тих руїнах, гадаю, я ще могла зрозуміти.

Досить прив'язавшись до любовно зробленого власноруч ліжка, над яким я так старанно працювала, я змогла добре виспатися, а мої почуття допомогли компенсувати будь-які його недоліки. Принаймні, частина мене так вважала... а також, що міцний сон у будинку Сенджьоґахари був зумовлений реакцією на несприятливі умови попереднього дня, коли я ночувала в покинутій будівлі.

Ці два випадки можуть здаватися суперечливими, але вони обидва можуть мати сенс, якщо розглядати їх разом.

Так само як ті два анекдоти про Наполеона.

Відкладімо також питання про те, коли я згадала про імператорські епізоди (це не схоже на мою ідею), і запитаймо...

Міцно виспатися в ліжку Арараґі?

Я?

Я прокинулася абсолютно бадьорою.

І емоційно спокійною теж?

Як таке... могло бути?

Не знаю, чи варто це казати, але я нервувала з тієї миті, як опинилася під його простирадлами... якщо говорити безсоромно, я була настільки схвильована, що не могла заснути.

Ніби я на власному досвіді відчула те, що казала Сенджьоґахара про неможливість заснути в батьковій постелі, і в цьому сенсі простирадла Арараґі не могли бути більш незручними... не кажучи вже про те, що на мені ще й була його піжама.

Це було ніби відчувати Арараґі всім тілом.

Якби я добре виспалася в такій ситуації, то як дівчина могла б спочивати з миром.

Не зімкнути очей — це було б занадто, але сон мав би бути неглибоким.

І все ж... я відчувала себе повною сил.

Який бадьорий ранок.

Це було вочевидь... ненормально.

Це було вочевидь аномально, вочевидь зміна.

Дивина.

— ...Хм.

Я повільно підвелася й оглянула своє тіло... якби зі мною щось сталося, мали б залишитися сліди.

Можливо, це була моя уява.

Але мав бути доказ... щось, що дало б мені знати, чи мої нерви міцніші, ніж я уявляла, чи ні.

Щось мало залишитися.

І я одразу ж це знайшла.

По-перше, піжама, яку я позичила в Арараґі... окрім нічного поту, яким я її просочила, я помітила, що від неї трохи пахне землею.

Якщо «запах землі» — це занадто розпливчасто, можливо, варто сказати «запах вулиці».

— Я виходила на вулицю, поки спала?

Як сомнамбула?

Я сіла, схрестивши ноги, і, бурмочучи собі під ніс, нахилилася, ніби розтягуючись перед пробіжкою, щоб перевірити ступні... насамперед підошви.

Але там нічого не було.

Ступні 41 розміру.

Дуже чисті.

— Але, — сказала я, мій погляд зупинився на коробці з вологими серветками на письмовому столі Арараґі (чи то я його так називаю, але впевнена, що за призначенням він почав використовуватися зовсім нещодавно).

Я мала рацію. Вона стояла не на тому ж місці, що й учора.

Змістилася десь на три міліметри.

Я встала з ліжка й зазирнула в смітник біля столу. Як я й очікувала, там було кілька використаних серветок... і вони були в бруді та гравії.

«Це означає», — подумала я, дивлячись на свої руки.

Як і підошви, мої руки теж були чистими... але не під нігтями.

Там було трохи бруду.

Дуже суворий манікюр.

— Я чула про те, як ловлять злочинців завдяки бруду під нігтями, але... це не жарти.

Бурмочучи, я подивилася на вікно.

Ніщо не вказувало на те, що я мала вийти саме через вікно... але, згадуючи Золотий тиждень, важко було уявити, що я стала б виходити в коридор, спускатися сходами й відчиняти вхідні двері, щоб вийти. Вікно було найближчим виходом і раціональним маршрутом... і хоча це був вдалий постріл, моє припущення влучило в ціль. Віконний засув був відчинений.

Я, звісно ж, переконалася, що все замкнено, перш ніж лягати спати минулої ночі.

Такий рівень обережності був неминучим після того, як Сенджьоґахара так на мене розлютилася... і все ж.

Іншими словами, хтось відчинив засув на цьому вікні, поки я спала, а оскільки в кімнаті я була одна, цим кимось мала бути я.

— Не знаю, як щодо злочинця, але я почуваюся винуватицею, яку притиснув до стінки великий детектив.

Звісно, злочинці в детективних романах не залишили б стільки доказів... якого великого детектива надихнула б така справа? Її б гуртом скинули на чоловіків і жінок зі Скотленд-Ярду... але з іншого боку.

Справа, де винуватцем є кіт-перевертень, могла б підійти для старого доброго великого детектива... чи так я думала.

Потім, ніби для останнього удару, я повернулася до ліжка і схопила подушку.

Подушка Арараґі... можливо, це й була вона, але зараз це не мало значення.

Якби я хоч мить пролежала в ліжку в такому стані...

— ...Ось він. Наш незаперечний доказ.

Я взяла з подушки одну волосину.

Чоловіче чи жіноче, будь-яке людське волосся постійно оновлюється. Це нормально, що кілька пасом випадає з голови під час сну... це природно, але питання було в тому, чому ця волосина була білою.

Біла волосина.

Ні... може, варто назвати це білим хутром?

Бо вона була схожа не стільки на людську волосину, скільки на хутро тварини...

— О... тож це знову відбувається. Я перетворююся на Шкідливого кота... на Чорну Ханекаву.

Я не хотіла в це вірити... чи навіть думати про це, але не було сенсу тікати від реальності, коли ситуація була такою беззаперечною.

Я не збиралася й далі заперечувати факти, поки в мене з голови не виростуть котячі вуха, як це сталося за день до культурного фестивалю... принаймні, так я думала, перш ніж засумнівалася й подивилася в дзеркало на столі.

Усе було гаразд, вони не виросли.

Ще ні.

Але, і я розумію, що це абсолютно не пов'язаний відступ, мене вразило, що Арараґі, можливо, насправді трохи нарцис, якщо в нього на столі постійно стоїть дзеркало.

Який дивний хлопець.

Гаразд, неважливо.

— Але якщо відсторонитися й обдумати все... справа не лише в котячих вухах. Здається, є багато відмінностей від минулого разу і позаминулого. Не було головного болю, який би сигналізував про те, що станеться, і враховуючи, що я змогла повернутися до норми без Арараґі...

Усе, що далі, було б чистою здогадкою, але я, ймовірно, «очорноханекавилася», коли ночувала в руїнах, і коли залишалася в будинку Сенджьоґахари теж... чиста здогадка, але я була майже впевнена, що маю рацію.

Кажу так, бо це нарешті пояснювало, чому я почувалася такою бадьорою.

І все ж... я повернулася.

Я знову стала собою.

— Чи може це означати, що я звикла ставати Чорною Ханекавою? Так само як Арараґі вміє добре використовувати своє безсмертя?

Безсмертя...

Дивно. Це слово теж ніби за щось зачепилося в моєму мозку... хм, але за що?

Справді... що сталося, поки я спала?

Щось мало статися.

Щось дуже значне...

— Звісно, я маю уявлення, чому я знову стала Чорною Ханекавою...

Пожежа в будинку.

Це не могло бути ніщо інше.

Чорна Ханекава — це прояв мого стресу... зворотна сторона особистості, яка бере на себе почуття, що для мене занадто важкі.

— Ймовірно, вона не шаленіє, щоб знову зняти мій стрес... У такому разі залишилося б більше очевидних слідів.

Але це також здавалося видаванням бажаного за дійсне.

У будь-якому разі, мати прогалину в спогадах було некомфортно.

— Ох, лишенько... цікаво, чи Чорна Ханекава так само швидко позбавить мене і цього стресу, — жартома сказала я, починаючи перевдягатися.

Якщо не було сенсу тікати від реальності, то я зіткнулася з іншою непохитною істиною: хоча я й виявила, що перетворююся на Чорну Ханекаву, я нічого не могла з цим вдіяти, і мені треба було йти до школи.

Мені потрібно було поговорити про це з Арараґі або паном Ошіно, але їх обох не було.

Я могла б знову не піти до школи, сказавши, що це через психологічне виснаження від пожежі... така думка промайнула в мене, але було важко так вчинити, усвідомивши, що я перекладаю це виснаження на когось іншого.

І, якщо бути зовсім чесною, я також хотіла запитати Камбару, чи змогла вона вчора зустрітися з Арараґі й чи з ним усе гаразд... Я не знала її номера телефону чи електронної адреси, тому прямий контакт був єдиним варіантом.

— Гадаю, є інший спосіб — через Сенджьоґахару... але вона така прониклива, що може здогадатися, що я перетворююся на Чорну Ханекаву.

Ні.

Це ж про неї йдеться. Можливо, вона вже здогадалася.

Здається, я пригадую, що вона на це натякала...

Тоді.

Саме коли я закінчила перевдягатися в шкільну форму.

— Ханекавооо.

Голос Цукіхі пролунав з іншого боку дверей і змусив мене здригнутися.

Ой, ні.

Невже я занадто голосно розмовляла сама з собою в чужому домі?

Вона мене почула?

На щастя, здавалося, що ні.

— Гей, ти вже прокинулася? Якщо ні, то прокидайся, добре? Час їсти, добре? — продовжила Цукіхі. — У родині Арараґі є правило: ми завжди снідаємо разом.

— Дякую, я зрозуміла! — відповіла я. — Не хвилюйся, я вже не сплю. Зараз буду.

— Гарааазд, — промовив милий голосок, і я почула звук кроків, що віддалялися коридором.

Ой.

Я відчувала розчарування?

Арараґі описував, як сестри щоранку «будять його з ліжка», ніби вони були великою неприємністю, але що може дратувати в такому милому пробудженні?

Справді. Йому не варти жалітися.

Те, як він це описував, могло справити на людей хибне враження, ніби вони практично нападають на нього уві сні з ломом.

Думаючи про це, востаннє глянувши в дзеркало і з контактними лінзами в руці, маючи намір заскочити у ванну перед тим, як іти до вітальні, я вийшла з лігва Арараґі.

Няв.