Розділ 5: Тигр Цубаси - 005

*П.п: Цубаса звертається до Хітаґі з суфіксом -сан (і навпаки), а в українській найближчим до цього буде ім'я та по батькові... Тому я залишив просто прізвища, що, гадаю, є нейтральним варіантом.*

— Ти мусиш це почути, Сенджьоґахаро. Сьогодні дорогою до школи я зустріла тигра.

— Ось як. То що, Ханекаво, чи я зобов'язана слухати подробиці цієї історії? І коли ти кажеш «Ти мусиш це почути», то це не просто вступ, а щире прохання?

Коли ми йшли невеликими групами до своїх класів після церемонії початку семестру, я підбігла до Сенджьоґахари, яка була моєю однокласницею.

Тоді я й розповіла їй про свій ранок.

Однак з ледь роздратованим виразом обличчя вона подарувала мені відверто роздратовану реакцію.

Та все ж, замість того, щоб зовсім відштовхнути мене, вона сказала:

— Що?

Десь під час літніх канікул вона обстригла своє волосся до пояса, а потім поїхала до дідуся й бабусі по батьковій лінії, тож не знаю, як там Арараґі, але короткострижена Сенджьоґахара була для мене новим видовищем.

У неї завжди були дуже витончені риси обличчя, і будь-яка зачіска, коротка чи довга, пасувала б їй ідеально, але стрижка стерла будь-які сліди аури «принцеси-одиначки», що оточувала її протягом нашого першого семестру. Це викликало тихі суперечки серед решти наших однокласників (можливо, навіть більше, ніж коли я підстриглася), але, на мою думку, «принцеса-одиначка» — це майже образа для старшокласниці, тож це було добре.

— Ти щойно сказала «тигр», Ханекаво? Не кіт?

— Ага. Не кіт, а тигр.

— Не тигровий кіт?

— Ні. Тигровий тигр.

— Не тигрова смугаста гієна?

— Гадаю, це була б звичайна смугаста гієна, але ні, це була не вона.

— Тобі не здається, що більше людей були б раді заробити смуги, якби ми називали їх гієнами?

— Не думаю.

«Хмм», — кивнула вона.

— Сюди, — вона взяла мене за руку.

Вона відвела мене вбік.

Здавалося, вона хотіла відійти від групи, оскільки до початку класної години залишалося трохи часу... і справді, це було те, про що я вагалася говорити перед іншими в нашому класі.

Ми пішли за спортзал.

Ці слова звучать дещо лячно, але територія навколо спортзалу перебувала під одним із найретельніших наглядів з часів тогорічного успіху жіночої баскетбольної команди; насправді це місце здається безпечним і відкритим.

Погода теж була чудова, тож це була оптимальна ситуація для дівчачих розмов про романтику, але ми збиралися зробити так, щоб страшна історія рокзвітла.

А можливо, варто сказати «в'янучу» історію.

— Ти бачила тигра... Ханекаво, хіба це не привід для серйозного занепокоєння?

— Гадаю, що так. О, але ні, це був не справжній тигр. Ймовірно, це була дивина. Вона розмовляла.

— Яка різниця? Це нічого не змінює. Навіть живий тигр для японця — практично дивина.

— А.

Вона мала рацію.

Її погляд на світ був, як завжди, сміливим.

Реалістична зухвалість.

— Якби хтось сказав мені, що панди — це монстри, я б повірила, — сказала вона.

— Хмм, щодо цього я не впевнена.

— А як щодо жирафів? Це ж справжні рокурокубі.

*П.п: Рокурокубі — тип японських йокаїв, у котрих розтягуються шиї або ж літають голови.*

— Зоопарки, мабуть, здаються тобі будинками з привидами, Сенджьоґахаро.

«Можливо й так», — кивнула вона.

Яка відвертість.

— І все ж, Ханекаво, яка несподівана зустріч... чи, може, варто сказати, ти, як завжди, дивовижна. Тигр? Тигр? Тигр! Це просто... як можна бути ще стильнішою? Краб. Равлик. Мавпа. Що там було в Карен? Бджола, здається? Взяти цей список, а потім додати до нього тигра. Це ніби ми всі брали участь у забігу, кожен обережно, щоб не виділятися, аби разом перетнути фінішну лінію, як дружнє, рівне змагання, а ти береш і робиш таке? Як можна бути настільки нечутливою? Це, можливо, навіть крутіше за демоницю Арараґі.

— У тебе завжди такий унікальний погляд на речі...

— Він тобі щось зробив?

— Ні, нічого не зробив... принаймні, я так думаю. Про такі речі важко судити самій, тому я й хотіла тебе запитати. Зі мною зараз є щось дивне?

— Хмм. Ну, те, що ти пропускаєш школу — це одне, але запізнюватися на тебе не схоже. Але ти не це маєш на увазі, так?

— Ні.

— Тоді даруй.

Наблизивши обличчя, вона втупилася в мою шкіру. Наче збиралася її лизнути. Наче оглядала мою шкіру, очні яблука, ніс, брови, губи — кожну частинку окремо. Закінчивши з обличчям, вона взяла мою руку й оглянула нігті та судини на тильній стороні долоні.

— Що ти робиш, Сенджьоґахаро?

— Перевіряю, чи немає нічого незвичайного.

— Справді?

— Принаймні, спочатку я робила саме це.

— Тоді що ти робиш зараз?

— Тішу свої очі.

Я струсила її.

Так сильно, як тільки могла.

— А! — вигукнула вона, дивлячись на мене з дуже розчарованим виразом... але, ну, я впевнена, що це був жарт.

Можливо, ви здивуєтеся, почувши це, але Сенджьоґахара любить жартувати.

...Сподіваюся, що це був жарт.

Особливо тому, що Арараґі нещодавно розповів мені про вподобання Камбару.

— Тож, — запитала я, — що думаєш?

— Ти в порядку. З такою шкірою ти зможеш заманювати їх ще з десяток років.

— Я не це мала на увазі.

— Я нічого не бачу... не те щоб у тебе виросли тигрові вуха чи щось таке.

— Тигрові вуха...

Це було зауваження, яке я, як людина, у якої колись виростали котячі вуха, не могла сприйняти як жарт, і саме тому, що аналогія була реалістичною, я перебільшено розсміялася, крадькома перевіряючи свою голову.

Я була в порядку.

Нічого не виросло.

— Але, — нагадала Сенджьоґахара, — не те щоб щось незвичайне обов'язково станеться одразу після зустрічі з дивиною... враховуючи часову затримку, розслаблятися ще рано.

— Так.

— Не можна виключати ймовірність, що завтра ти прокинешся комахою.

— Думаю, що це вже занадто.

Їй потрібно було якось пов'язати це з тиграми.

Навіть якщо вона так любила Кафку.

*П.п: Франц Кафка, ви маєте знати його завдяки оповіданню «Перевтілення».*

— Щодо таких речей, — порадила вона, — думаю, тобі варто поговорити з Арараґі, а не зі мною. Так, я зустріла дивину-краба... і вона завдала мені чимало страждань, але це не означає, що я володію методами чи знаннями для боротьби з цим більше, ніж інші люди.

— Мм. Ммм. Так, але...

Вона мала рацію.

Зустріч із дивиною не дорівнює досвіду.

Насправді чим досвідченішим ти стаєш, тим далі з'їжджаєш з кар'єрної доріжки.

Обговорення цього з Сенджьоґахарою лише завдало їй клопоту. Це могло навіть роз'ятрити старі рани.

— Але, здається, Арараґі сьогодні взяв вихідний, — сказала я.

— Що? — спантеличено схилила голову Сенджьоґахара. — Хіба він не стояв там на церемонії початку семестру? Те, що його відсутність залишилася непоміченою, говорить про його непомітність навіть більше, ніж те, що його присутність залишається непоміченою.

«Хехехех», — засміялася вона.

Мене пройняв дрож.

Залишки того, що Арараґі називає її «ерою гострого язика», іноді просочуються назовні.

З іншого боку, отруту було видалено за літні канікули, і зараз вона теж говорила так, що було зрозуміло — вона просто жартує.

Люди здатні змінюватися.

Її можна було б назвати живим доказом цього.

— Ну, він каже, що йому більше не потрібно надто перейматися відвідуваністю, але мені цікаво, що сталося з моїм коханим.

— Не називай його так, — докорила я їй. Це була занадто велика зміна. Як ми мали сприймати її як ту саму персонажку? — До речі, сьогодні вранці, перед тим як зустріти тигра, я також натрапила на Майой. Судячи з її слів, він, здається... щось затіяв.

— Щось затіяв, кажеш. — Сенджьоґахара похитала головою з виразом, схожим на покірність. Хоча реакція була трохи перебільшеною, вона точно передавала її жах. — Як завжди, гадаю?

— Можливо. Він може зосередитися лише на тому, що прямо перед ним.

— Ти пробувала йому подзвонити? Чи надіслати електронного листа, чи щось таке?

— Емммм, щось мене зупинило.

Я справді не хотіла турбувати його, коли він, очевидно, був зайнятий. Звісно, я б одразу звернулася до нього, якби він був у школі, але я не була впевнена, чи варто заходити так далеко, щоб дзвонити чи писати йому.

Це було не стільки з тактовності, скільки з турботи про його безпеку.

— Так, — кивнула Сенджьоґахара. — Гадаю, тобі не завадило б бути трохи безсоромнішою.

— Безсоромнішою?

— Чи, може, варто сказати, безсоромною? Він ніколи не роздратується через прохання від тебе, хоч би в якій ситуації він був. Ти ж це знаєш, правда?

— Хмм. Я не впевнена. — Зауваження Сенджьоґахари спантеличило мене. — А може й не знаю.

— Чи це з поваги до мене?

— О, ні. Звісно ж ні.

— Головне, щоб не це.

Цього разу вона зітхнула.

Глибоко зітхнула.

— Ну, — сказала вона, — не те щоб щось обов'язково станеться, тож не варто надто нервувати... хвилюватися до смерті — це зведе нанівець усю мету. Це просто зробить нас патологічними яндере. І все ж, оскільки цей тигр може напасти на когось іншого, крім тебе, хіба нам не варто поговорити з Арараґі? Чи то тигр, чи лев, ніхто з нас не здатний боротися з дивиною. Хіба ти не така, як я — обізнана, але недосвідчена й озброєна лише чужими знаннями?

— Звісно, але...

Її формулювання набувало певного підтексту.

Важко було сказати, чи робила вона це навмисно.

Я впевнена, Арараґі б усе зрозумів і відповів би ідеальною дотепністю.

Мені бракує цієї навички.

— Щоб боротися з дивиною, треба бути як Арараґі й мати в тіні ручну вампірку... ну, Камбару, здається, могла б, якби захотіла, але не варто просити ту дівчину робити щось нерозумне.

— Так, — погодилася я.

Я чула про це, але нечітко.

Та пов'язка на її лівій руці, припускаю.

Це було не питання тактовності, це було небезпечно... з практичного погляду. Хоча проблему Камбару з дивиною було вирішено, вона ніби жила з бомбою, прив'язаною до неї.

Або, можливо, можна сказати, що вона сама була бомбою.

Але якщо так, то хіба те саме не стосувалося Арараґі? Можливо, саме тому я не могла йому подзвонити?

Здавалося, так.

Але я знала... причина була не в цьому.

Зрештою, все було саме так, як сказала Сенджьоґахара.

Я не могла бути безсоромною з Арараґі.

Причина була абсолютно очевидною, без сумніву...

— Ханекаво, ти коли-небудь просила Арараґі врятувати тебе?

— Що?

Раптове запитання повернуло мене до тями.

Вона мене здивувала.

— Га? «Врятувати»? Не знаю. Не схоже на слово, яке використовують у звичайній розмові... Мабуть, ні.

— Гаразд. Я теж ні, — сказала Сенджьоґахара, дивлячись у небо. — Він, мабуть, врятував би нас ще до того, як ми б це сказали... і зробив би це, цитуючи якусь фальшиву фразу на кшталт «люди просто беруть і рятуються самі».

Це була не фальшива цитата, а справжня, яку я чула раніше. Пан Ошіно постійно повторював цю фразу.

— Це був не тільки краб, — продовжила вона. — Був випадок з Камбару, був Кайкі, було багато разів, коли він рятував мене, і відкрито, і з тіні. Але я відчуваю, що те, що він рятує нас, не чекаючи наших слів, не означає, що ми не повинні нічого говорити.

— Хм? Що?

— Просто, можливо, ну, я думаю, ти можеш очікувати, що він врятує тебе ще до того, як ти щось скажеш.

— ...А.

Хмм.

Невже це так виглядає?

Але тепер, коли вона це сказала, сумний факт полягав у тому, що я не могла цього категорично заперечити.

Я не могла зробити перший крок... і просто чекала, поки інша сторона підійде до мене?

Невже я... ну, така я існувала.

Всередині мене була темна я.

І, бувши всередині мене, вона була ближчою до мене, ніж будь-хто інший.

— Я думаю, тобі просто варто покластися на нього. Він завжди сподівається, що ти це зробиш. Якби ти змогла під час Золотого тижня...

Так вона сказала... але зупинилася на півслові.

Можливо, вона відчула, що зайшла занадто далеко, хоча й не договорила.

Але замість того, щоб перепросити, вона просто поводилася ніяково... та і я б не знала, як відповісти, якби вона перепросила.

У неї не було на це причин.

— Чому б нам не повернутися до класу? — сказала я.

Це не було спробою її виручити. За моїм годинником, нам справді був час повертатися. Настільки, що довелося бігти сходами.

— Ходімо, — кивнула Сенджьоґахара. — Я не тисну на тебе чи щось таке, але тобі не варто намагатися розв'язувати свої проблеми самотужки. Ти все ще схильна до цього... якщо не хочеш турбувати Арараґі, то залучи мене, хоча я мало чим можу допомогти. Ну, гадаю, я могла б принаймні померти разом з тобою.

Сенджьоґахара невимушено кинула ці обурливі слова й попрямувала до будівлі школи. Хоча вона, можливо, й виправилася, та частина її, яку можна назвати її непереборною силою, все ще була жива й здорова.

Звісно.

Відверто кажучи, вона не стільки виправилася, скільки стала милішою.

Особливо в присутності Арараґі.

Але оскільки Арараґі знає її лише такою, якою вона є в його присутності, йому може знадобитися трохи більше часу, щоб це усвідомити.

Ніби я збиралася йому розповісти.

І так далі.

Потім ми разом повернулися до нашого класу... Я боялася, що ми пропустили початок класної години, але ні.

Ну.

Наш учитель, наставник Хошіна, уже був там.

*П.п: Стать невідома.*

Зазвичай це означало, що вона вже почалася... але всі в класі, включно з учителем, прилипли до вікна, що виходило на спортивне поле. Жодна людина не сиділа, тож це було зовсім не схоже на класну годину.

Що відбувалося?

Що вони могли бачити?

— А, — пробурмотіла Сенджьоґахара поруч зі мною.

Вона значно вища за мене, тож помітила це раніше... точніше, вона зняла туфлі й стала на стілець, щойно зрозуміла, що всі на щось дивляться. Всупереч зовнішності, вона могла бути напрочуд ініціативною.

Не маючи її сміливості, я просто пробралася крізь однокласників, підійшла до одного з вікон і визирнула з нього.

Я одразу побачила, на що всі дивилися.

— ...Пожежа.

Моя свідомість була порожньою, у тумані.

Я рідко розмовляла сама з собою поза домом... але ось я розмовляла сама з собою.

Споглядаючи ревуче полум'я, настільки потужне, що здавалося, його гуркіт міг долетіти до нас, хоча звідси, здалеку, воно виглядало як цятка... я врешті-решт заговорила сама до себе.

— Мій дім горить.

Той дім... я взяла й назвала його своїм.