Розділ 4: Тигр Цубаси - 004

Кажуть, зустрівши дивину, тебе притягуватимуть дивини...

Мабуть.

Чи то тебе втягує, чи зводить разом, чи витягує, чи навіть четвертує — якщо добре подумати, усі ці варіанти здаються тісно пов'язаними, перетворюючи все на хаотичну плутанину... але за словами пана Ошіно, люди, що «зустрілися» з дивиною хоча б раз, з більшою ймовірністю зустрічатимуть їх знову до кінця свого життя.

Він казав, що в цьому немає ніякого сенсу чи логіки, але я думаю, що її можна знайти. Реалістичну причину, нічого таємничого чи незбагненного.

Звісно, це може бути просто моя каверзна, погана звичка всьому шукати причину.

Проте, по суті, це питання пам'яті та пізнання.

Кожен мав досвід, коли вивчаєш нове слово чи фразу, і раптом починаєш натрапляти на них усюди.

Наприклад коли я дізналася про «холодець», він почав переслідувати мене всюди, чи то я читала газету, роман, чи дивилася телевізор або фільм.

І це стосується не лише слів. Те ж саме явище відбувається і з музикою, і з іменами.

Якщо ти це знаєш, то ти це знаєш.

Що більше знаєш, то більше це знаєш.

Знання дорівнює пізнанню, пам'яті.

Це просто те, що ти знаєш.

Іншими словами, у вашій голові утворився контур для розпізнавання «цього», і з потоку інформації, що щодня ллється на вас, ви здатні вихопити те, що раніше ігнорували.

Дивини є всюди.

Дивини є лише там.

Це лише питання того, чи помічаєте ви їх, чи ні.

Ось чому перший раз такий важливий.

Саме ваш перший — найважливіший.

Для Арараґі це була демониця.

Для Сенджьоґахари це був краб.

Для Майой це був равлик.

Для Сенґоку це була змія.

Для Камбару це була мавпа.

Для Карен це була бджола.

А для мене... це був кіт.

Тепер, якщо вам цікаво, чому я раптом про це заговорила, то це тому, що в ту мить один був просто переді мною.

«Один» що?

...Дивина.

— Ах...

Зазвичай, зустрівши дивину, люди, мабуть, думають: «Привидів не повинно існувати в цьому світі, йокаїв не повинно існувати в цьому світі, те, на що я дивлюся, не може бути дивиною».

Повинні.

Але в ту мить я думала про абсолютно протилежне.

Я всім серцем бажала, щоб «воно» переді мною було дивиною.

І зрештою... тигр?

Це був тигр.

Тигр, що скрадався просто переді мною.

Жовті й чорні смуги.

Справжнісінький тигр.

Це сталося невдовзі після того, як я провела Майой... я повернула за ріг, і там був тигр. Ні, навіть таке формулювання не передає відчуття реальності, не має присмаку справжньої події.

А оскільки не передає, це мало бути нереальним.

Це мала бути дивина.

Власне, якби це не було дивиною, то виникла б проблема, хай там як насправді... Я стояла менш ніж за п'ять метрів від нього. Я могла ледь не дотягнутися й торкнутися його смуг. Якби тигр був справжнім, а не дивиною, скажімо, утік із зоопарку, моєму життю точно настав би кінець.

Я була так близько, що не могла навіть утекти.

Мене б з'їли.

Смиренно прийнята до його шлунка.

Я б передала естафетну паличку в забігу життя.

До речі, кажуть, що будь-яка достатньо розвинена технологія невідрізненна від магії, але й будь-яка надмірна дивина також невідрізненна від реальності.

Його унікальний дикий запах, його велична присутність — усе це було настільки насиченим, що, не маючи реальності, воно здавалося самою реальністю; але я була в порядку, улюблений телеведучий не сказав ані слова про тигра, що втік із зоопарку.

— …Ннн

Тигр... загарчав.

Він не став видавати манірне «Ррр!», як це роблять хижаки в манзі.

Потім, зупинившись, тигр витріщився на мене.

О ні.

Наші погляди зустрілися.

Чи був тигр справжнім, чи дивиною... зустрічатися поглядами було поганою ідеєю.

Зі справжнім тигром, звісно, це було достатньою причиною для нападу... а якщо це була дивина, то те, що вона мене впізнала, було поганою новиною, майже такою ж поганою, ні, навіть гіршою, ніж те, що я впізнала її.

Я миттю відвела погляд.

Я вивела тигра за межі свого поля зору.

Хоча це не спровокувало тигра на рух, водночас я теж не могла зрушити з місця... чи то була тварина, чи дивина, моя реакція на неї виявилася млявою.

Якби я хотіла бігти, я б побігла... чому я не тікала?

Я була б у безпеці, якби просто втекла.

Чому б не зробити цього?

Я.

— ...

Як довго я так стояла?

Люди часто описують такі ситуації, ніби вони тривають годинами, або, навпаки, відбуваються в одну мить, але, чесно кажучи, у мене не було й змоги про це подумати.

Мій розум напрочуд вузький.

Нездатна ні бути тут, ні не бути тут, через що я сама звучу, як дивина... і ось, нарешті.

— Хм. Біла.

Так... мовив тигр.

Дивину підтверджено.

— Біла... і яка ж безсоромно біла, — сказав він (звісно, не додаючи «Гаррр!» чи щось подібне)... перш ніж без зайвих церемоній рушити вперед на своїх чотирьох зупинених лапах і неквапливо, важко прочалапати повз мене.

Як людина, що ніколи раніше не бачила зблизька істоту, яку ми називаємо тигром, я не мала відчуття перспективи щодо цього об'єкта, що був за п'ять метрів попереду, але щойно він пройшов повз мене, до мене дійшло, що його тулуб був вище моєї голови, що він був, знову ж таки, занадто величезним, щоб бути справжнім.

Мабуть, не варто було обертатися.

Якщо він проходив повз, я мала б дати йому пройти... він вирішив відвести від мене погляд, тож навіщо мені було проводжати його своїм?

Але я.

Біла.

Біла... і яка ж безсоромно біла.

Спіймана в тенета слів, які сказав мені тигр, я бездумно, необережно...

Обернулася.

Як абсолютно безглуздо.

Я майже не засвоїла уроків першого семестру, включно із Золотим тижнем. Як я тепер могла дорікати Арараґі за що-небудь?

Ні, коли йдеться про мене.

Я набагато гірша за Арараґі.

— ...О.

Але, на щастя.

А може, й ні? Важко сказати.

Ну, звісно, очевидно, що ні. Але.

Коли я обернулася, там нічого не було... забудьте про тигрів, там не було навіть кота.

Лише звичайна вулиця.

Та сама дорога до школи, що й завжди.

— Йой, лишенько.

Я сказала це не тому, що зник тигр, а глянувши на годинник на лівому зап'ясті.

Восьма тридцять.

Здається, я вперше в житті запізнюся.