Трохи за північ моя нявлодарка нарешті заснула, тож для мене знову настав час з'явитися.
Мушу зізнатися, ще під час Золотого тижня я б няколи не подумав, що прокинуся в кімнаті того дратівного людська.
Нящастя зводить людину з дивними сусідами по ліжку, і зяраз я опинився в ліжку дивного хлопця.
І що ж мені робити з моєю нявлодаркою?
Я й гадки не м'яв, які були наміри у Сенджьоґахари Хітаґі, коли вона все це влаштувала, і, можливо, я помилявся щодо неї, але принаймні все це мене розчаровувало.
Ня те щоб я міг щось із цим вдіяти.
Зрештою, я — не більше ніж моя нявлодарка. Я не можу вийти за її межі... і від цієї думки я почуваюся безсилим.
— Гарязд...
Я виліз із ліжка, став навкарачки, а тоді вигнув спину... рухаючись, як кіт... а потім промовив до себе, ніби для певності.
— Хоча я й ня знаю. Якщо я знову тут, це, мабуть, ознячає, що моя нявлодарка знову відчуває якийсь стрес... але зяраз я навіть не можу здогадатися, що саме. Я був схильний пов'язувати це з тим, що її будинок згорів, але, здяється, це може бути щось більше, ніж пожежа, якщо я так і продовжую з'являтися...
Цього разу мені так здавалося.
Я був, по суті, моєю нявлодаркою під час Золотого тижня, і був настільки тісно пов'язаний з моєю нявлодаркою перед культурним фестивалем, що можна було б сказати, ніби я був дзеркальною особистістю... але цього разу моя особистість, здавалося, повністю відірвалася і розлучилася з її.
Чи розвивав я нязалежність як дивинявка зяраз після всіх цих появ? Я нярозумний, тому ня знаю, і я впевнений, що той виродок в гавайці витлумачив би це інакше.
— Але все справді стає зручніше щоразу, коли я з'являюся... з'являтися лише тоді, коли моя нявлодарка спить, справді дає мені більше простору для дихання. Вони робили все можливе, щоб змусити мяне знову сховатися останні два рази. Н'яхахаха, вони навіть отримали допомогу від тої дрібної вямпірки.
— Кого це ти називаєш дрібною вямпіркою?
— Няв?!
Я говорив сам до себе, але отримав відповідь.
Я ня знаю, коли, але коли я озирнувся... зачекайте, я ня знав, коли? Ну, вона сиділа там у кімнаті, ні, няд кімнатою, ня стелі, обхопивши руками коліна, ніби вона завжди там була, від початку часів.
Білява дівчинка.
Ошіно Шінобу була там.
Останнього разу, коли я її бачив, на ній був шолом з окулярами, але, здяється, вона його зякинула.
Також.
Вона була безвиразною, коли я бачив її востаннє, і під час Золотого тижня також. Але зяраз... я ня знаю, як саме це пояснити, але вона моторошно посміхалася, дивлячись ня мене.
Я ня знаю, можливо, вона тепер і посміхалася, але чомусь вона здавалася милішою, коли була безвиразною.
— Хмф, — впевнено пирхнуха вямпірка.
Вона зневажала мяне, чи я так?
Правда, їй було природно почуватися впевнено, оскільки ми билися двічі, і я двічі програв... як Чорна Ханекава, як Шкідливий кіт, або як дивинявка, я був ніщо порівняно з нею, не міг їй і в підметки годитися.
— Минуло чимало часу, коте... Я й гадки не мала, чому ти тут, у кімнаті мого пана й володаря, але, гадаю, лише грубіян вимагав би від дивини пояснень її появи.
— Я ж не той хлопець у гавайці, — додав вампір.
Хмм.
Я збирався запитати її, що вона тут робить, але зяраз зрозумів, що вона буде дивуватися тому ж самому щодо мяне.
— Зачекай, зяраз, секундочку. Хіба ти не була замкнена в тіні того дратівливого людиська?
Так мало бути.
Згідно зі спогадами моєї нявлодарки.
Тож вампірці не було сенсу бути тут, якщо того людиська теж не було поруч... але він ня чіплявся за стелю чи щось подібне.
Нячого страшного не відбувалося.
— Так, це правда... але сталася невелика нявідповідність, — розкрила вямпірка, все ще сидячи на стелі. — Наразі зв'язок між моїм паном та володарем і мною... іншими словами, між Ошіно Шінобу та Арараґі Койомі... був розірваний.
— Розірваний?
Няв? Я нахилив голову.
Я ня зрозумів.
— Іншими словами, ми повернулися до стану, який існував до того, як зник хлопець у гавайці... ні, це навіть гірше, ніж ті дні. Бо я навіть не знаю, де мій пан та володар, і в якому він стані. Чесно кажучи... — сказала воня, перш ніж подивитися ня мене, няркнути й завершити. — Розповідати тобі мені немає сенсу.
Вона від мене відмовлялася.
Хоча це, мабуть, був правильний рух.
Я ня можу зрозуміти жодного діалогу, який триває поняд три рядки.
Але в будь-якому разі, здяється, те маленьке людисько справді потрапило в біду... Я маю на увазі, що відірватися від цієї вямпірки — це досить серйозна ситуація, чи не так?
Була ще й мавпа.
То що, зрештою, з ним могло статися?
Я ня та дивинявка, щоб хвилюватися за інших (якщо вже ня те пішло, я його нянавиджу), але знаючи мою нявлодарку, це б її занепокоїло... тож у цьому сенсі можна сказати, що це був вдалий час, що вона з'явилася, поки я був назовні, тобто поки моя нявлодарка спала.
— Я думала, що, можливо, мій пан та володар повернувся додому, але тепер бачу, якою швидкоплинною була та надія. Ба більше, я знаходжу тебе тут. Це ніби я пропустила ліс і знайшла дерева.
— ...
Навіть я зняв, що вона неправильно вживає цю ідіому.
Але я зрозумів, що вона хотіла сказати.
Знову ж таки, це було не в моєму стилі, але я вирішив дати їй зняти.
Ня про ідіому, а про її людину.
— Твій пан та нявлодар мав бути в тій закинутій підготовчій школі о дев'ятій минулої нячі. У нього була зустріч з дівчиною-мявпою.
— Зустріч? Але навіщо зустрічатися з мавпою зараз... а, розумію. Справді, це хитрий план за мірками мого пана та володаря. Він думав не стільки про дивину, скільки про походження тієї дівчини.
— Її походження?
— Неважливо... але це чудова інформація. Тепер моя подорож не була марною. Дозволь мені похвалити тебе. Я мала думки висмоктати твою кров, щоб заспокоїтися, але я утримаюся від цього, як знак подяки.
Я не міг повірити. Воня спрявді думала про це?
А це було близько.
— Або, можливо, ти волієш, щоб я висмоктала твою кров як подяку? Ти — стрес тієї жінки, тож висмоктування тебе принесе їй деяке полегшення... або так мало б бути.
— Хм. Ня дякую, гадяю, я відмовлюся.
Зяраз, коли вона згадала про це, вона мала рацію. Останні два рази моя нявлодарка справді був «врятована» тим, що вона висмоктувала мою кров... але цього разу все було трохи інакше.
Що відрізняло мене від раніше?
Я, мабуть, мав чітку місію зяраз... ня таку причину, яка стоїть за кожною дивинявкою, а нязвичайну місію. Звісно, я ня знав, що це саме було.
Але я впевнений, що мав.
— Хмм. Розумію. Ти схожий на новий вид дивини, і тому є речі про тебе, з якими ні я, ні той хлопець у гавайці незнайомі... було б неправильно мені приймати необережні рішення щодо таких питань. Можна навіть порівняти твої попередні появи та цю з «Термінатором» та «Термінатором 2».
— Зяраз це легкий приклад для мене, але чи варто вямпірам його використовувати?
Воня була напрочуд мейнстримною.
Чи показало їй це те дратівливе людисько?
— Звісно, у будь-якому разі, висмоктування твоєї крові було б лише паліативним лікуванням, не більше ніж тимчасовим заходом. Це не той метод, який слід повторювати занадто багато разів.
— Тяк, — погодився я.
Я знав краще за будь-кого, няскільки безглуздими були «паліативні лікування» або рішення за допомогою грубої сили.
Також... я ня міг забути.
Я, можливо, і роблю грандіозні появи, але зрештою, я був лише зворотною стороною особистості моєї нявлодарки. Мені не слід було хизуватися.
Мені потрібно було триматися в тіні.
Мені потрібно було крастися.
— Лице, зворот... Зрештою, це дві сторони однієї монети. Можливо, це перебільшення, але принаймні це здається оборотним. Хоча мій пан та володар чудово вміє крутитися на місці, або, можливо, ходити по колу, мушу сказати, що я отримую схоже враження від тебе.
— Хм?
— Ну, це може здатися тобі звичайною історією, оскільки вона, безсумнівно, є в базі даних твоєї володарки, але це значущий спогад з моїх п'ятисот років життя, тож сиди тихо і слухай. Анекдот про імператора Наполеона... здається, він спав лише три години на день.
— О.
Воня мала рацію. Це було частиною ня знань моєї нявлодарки.
Нясправді це було дуже добре відомо. Хіба хтось ня знав цього? Навіть те нявігласне людисько могло чути про це.
Звісно, називати це спогадом здавалося безглуздим.
— І що з того? Це має якесь відношення до того, що я не сплю, поки моя нявлодарка спить?
— Ні, я не маю наміру пов'язувати це з цим. Просто слухай.
— Гарязд, я слухаю.
— Тим часом цей імператор був відомий своєю любов'ю до ванн. Кажуть, він купався понад шість годин щодня. Щоб порівняти його з сучасною фігурою, подумай про Шідзуку.
— ...
Спочатку був Термінатор, а зяраз — Дораемон...
Їй потрібно було щось робити зі своїми нязбалансованими знаннями.
— Багато чого говорять нині на цю тему, але, можливо, зрештою, навіть Шідзука буде піддана цензурі... Хоча, практично кажучи, вона вже є. До речі, стара добра кінцева тема «Пермена» тепер здається шалено ризикованою. Подумати тільки, що Пер-ко просто сидить там зі спущеними трусиками... Насправді ці слова «тепер здається» свідчать, що ще до введення будь-яких правил, куди не поглянь, має встановлюватися самоцензура. Який сумний стан справ.
— Ня хочу руйнувати твою бульбашку, поки ти говориш про це, ніби це чиясь чужа проблема, але якщо якісь правила й будуть введені, ти будеш першою, кого цензуруватимуть.
З усією повагою, їй ня варто було хвилюватися за покійного творця Дораемона та Пермена.
— Справді. А, ми відхилилися від теми.
— Ага. Якщо це те, заради чого ти мяне заспокоїла, це точно буде вирізано з сюжету.
Але в такому разі я все ще ня мав уявлення, що ця вямпірка намаглався мені сказати.
Няв??? Няв.
Як мало спав той імператор і як довго він купався, було відомо... безумовно, більше, ніж твій звичайний анякдот.
— І. Коли я дізналася ці дві речі, мені спала на думку одна думка, — заявила вямпірка.
Драмятичним голосом.
— Він абсолютно точно мав спати у ванні!
— ...
А.
Зяраз це мало сенс. Ось що виходило, якщо поєднати її два анякдоти... відкидаючи правду (за знаннями моєї нявлодарки, він займався державними справами, перебуваючись у ванні), це був один зі способів поглянути на це.
— Отже, існують ситуації, коли ми можемо взяти дві ідіосинкразії, які, в певному сенсі, можна назвати аномальними, і поєднати їх у наших думках, щоб дійти цілком розумного висновку. Можливо, можна сказати, що так само як мінус, помножений на мінус, дає плюс, перетинання однієї таємниці з іншою створює стабільний, правильний результат. Іншими словами, я намагаюся донести, що справи, які можуть здаватися непов'язаними, можуть, всупереч очікуванням, бути пов'язаними... безглуздо розділяти дві пов'язані сторони, передню та задню, розглядаючи їх. Ти справді можеш бути Чорною Ханекавою, особистістю, відірваною від Ханекави Цубаси... але між вами двома немає чітких відмінностей.
«Або так я думаю», — сказала вямпірка... і моторошно розсміявся.
— Зрештою дивини й люди виглядають однаково в моїх очах.
— ...Спрявді.
Зяраз, коли я почув, як вона це сказала.
Я відчув, ніби невеликий тягар спав з моїх плечей... і що тонна цегли була покладена мені на серце.
Я і моя нявлодарка... одне й те саме?
Я знав це, я визнавав це, я нявіть сам це говорив... але зяраз вона говорила це мені.
— У такому разі я спрявді ня повинен дозволяти тобі висмоктувати мою кров.
— Мабуть, так і є. Так, природне вимирання насправді є найкращим варіантом дій. З погляду експерта, звісно, але й з погляду дивини також.
— Отже, вямпірко? — зяпитав я, щось придумавши... зауваження вямпірки змусили мяне про це подумати. — Якщо ти хочеш подякувати мені, чи ня могла б ти відповісти на моє запитання?
— Хм? Ну, мені це цілком підійде... але, будь ласка, я прошу тебе бути швидким. Я мушу поспішити до мого пана та володаря. Якщо ця зустріч мала відбутися о дев'ятій, то він може бути не в тому ж місці... той нещасний дурень цього разу загине, якщо я затримаюся.
Вона може й поводилася безтурботно, але, здяється, вона теж була в скрутному становищі.
Тож, як і було прохано, я запитав її прямо.
— Ти знаєш про дивинявку-тигра?
— Тигра?
— Ага, тигра...
Тигра.
Ссавець, що нялежить до ряду хижих, родини котячих.
— ...Він блукає цим містом прямо зяраз.
— Існує безліч дивин-тигрів. Значна кількість, з якими я сама знайома, і якщо ти додаси знання того хлопця в гавайці...
«Кількість легко перевищить п'ятдесят», — повідомила вямпірка.
Няв.
Зяраз це була проблема.
Я навіть ня міг осягнути таке число, як п'ятдесят.
— Ну, зі свого боку, я маю знання моєї нявлодарки... але цього недостатньо, щоб точно визначити його. Я зняю, що це жахлива дивина, але я й гадки не мяв, що це нясправді...
— Справді, назвати річ — означає закріпити її ідентичність... чи то моя Ошіно Шінобу, чи то твоя Чорна Ханекава. Не знаючи назви речі, і, отже, не бачачи її справжньої форми, робить її жахливо страшною... так це працює. Той, хто ніхто, страшніший за будь-кого. Страхи анонімного суспільства не є чимось новим. Чи є у тебе якісь підказки, крім того, що це тигр?
— Це був великий тигр.
— Тигри, загалом, великі. А от якби це був маленький тигр.
— Хмм. Він був нядшвидким. Він дістався туди, куди я йшов, ряніше за мене в ня жоден час.
— Тигри, загалом, швидкі. А от якби це був нерухомий тигр.
— Хмм. І він говорить.
— Він говорить?
Це змусило вямпірку відреагувати.
Досить відкрито, до того ж.
— Дивина, яка приймає форму тварини, але говорить... це, я б сказала, досить незвично. Але я відчуваю, ніби почувши це, її ідентичність ще більше затьмарилася, — сказала вямпірка, підводячись.
Хоча це звучить няправильно, бо її ноги були на стелі.
Воня вміло тримала поділ своєї сукні між стегнами, щоб він залишався на місці... чи варто називати це скромним?
З іншого боку, її світле волосся було все догори дриґом.
— Мені неможливо було не помітити невідому дивину, що ходить цим містом.
— Хм?
Зяраз, коли воня це сказала, я зрозумів, що воня права.
Маленька сардина, як я, могла робити все, що завгодно, але ця королева дивин, нечисті, ніяк ня могла ня помітити таку потужну дивинявку, що повзала навколо.
Залізнокровна, палкокровна, але холоднокровна вямпірка.
Не жодна дивинявка ня може сказати, що вона ня є для неї їжею.
— Але це ня те, ня що ти б звертала увагу зяраз, чи не так? Я ня знаю, що саме відбувається, але те дратівливе людисько в біді, і ваш зв'язок розірвано, і...
— Ні, саме тому. Як я могла дозволити дивині вислизнути з моєї уваги в моїй ситуації... це було б як грім серед ясного неба. Ем, тож ти бачив цього тигра?
— Сяме так.
Ня, ня зовсім.
Я бачив його, але до того...
— Моя нявлодарка бачила його. Тож я теж його бачив.
— Що означало б... можливо, саме на цьому нам і слід зосередитися. Іншими словами, дивина, видима лише вам двом... тигр, видимий лише вам двом.
— ...
— Це можливо. Даруй, що я не можу допомогти.
«Я придумаю інший спосіб висловити свою вдячність», — пообіцяла вямпірка, спокійно йдучи по стелі, щоб вийти з кімнати через вікно. Воня, мябуть, прямувала до тієї закинутої підготовчої школи.
«...Хмф», — подумав я.
Ня було жодної причини виявляти до неї більше доброти, оскільки воня нявіть ня дала мені знати ідентичність цієї дивинявки, але... це прявда, що я змярнував її час.
Я міг би й повернути їй це.
Ня те щоб я робив це для того людиська
— Гей, вямпірко.
— Що таке, коте?
— Дозволь мені відвести тебе туди. Я міг би дістятися до тих руїн одним стрибком.
— ...
— Няма потреби бути обережною. Ти ня можеш літати прямо зяраз, я впевнений... ані стрибати так високо, щоб здявалося, ніби ти летиш. Для мяне це ня велика справа. Але це заощадить тобі тридцять хвилин.
— ...Хмф.
Вампірка... на мить виглядала нерішучою (або нясправді ніби вона ня хотіла), але потім стрибнула зі стелі на підлогу, або, точніше, ня ліжко. У ньому були потужні пружини, тож вона підстрибнула назад і зробила безглуздий перекид у повітрі... хоча мушу визнати, що я був вряжений її чистим приземленням.
— Тоді чи не будеш ти таким ласкавим?
Я боявся, що існує нявелика, ня, висока ймовірність, що ця горда вямпірка відхилить мою пропозицію, але воня практично вирішила все на місці.
Ось няскільки серйозною була ситуація.
Тяк.
Якщо подумати... хоча воня й ня робила з цього великої справи, розірвання її зв'язку з тим дратівливим людиськом було ня просто поганим, це могло бути катастрофічним.
Зрештою, це означало, що він втратив своє безсмертя, чи ня так?
З іншого боку, оскільки вямпірка сиділа і стояла на стелі, вона може й повернула собі частину свого вямпіризму... але це була справді поганя новиня, якщо він був позбавлений свого безсмертя.
Він зміг вижити так довго лише завдяки цьому.
Але зяраз.
— Звісно, я б це зробив, — кивнув я. — Але я відвезу тебе лише поблизу... бо цього хоче моя нявлодарка. Вона ня хоче заважати тому людиську, коли він у скрутному становищі.
— Ах... ну, це може бути не схоже на неї, але це мудро. Правда, у неї було кілька неприємних випадків під час весняних канікул... коли її необдумані, самовпевнені вчинки лише поглиблювали страждання мого пана та володаря.
— Ммх...
У мяне теж були ці спогади.
Тоді я ня існував як я, але... у мяне були ті спогади.
Якщо ви запитаєте мяне, у її вчинках було може і більше, ніж це, але вямпірка здебільшого мала рацію.
— Безглуздо сперечатися, якщо урок засвоєно. Тоді добре. Це само по собі було б великою допомогою.
— Гарязд!
Я підняв вямпірку.
Прямо на руках, ніби ми щойно вступили в шлюб.
Мій еняргетичний відтік активувався з моменту, коли я торкнувся вямпірку, але вона, здавалося, ня заперечувала.
Зяраз це те, що я нязиваю міцними нервами.
Я відчинив замок на вікні й ступив на раму. Я був босоніж, як завжди, але міг просто витертися, коли повернуся. Мені пощастило, до того ж... у кімнаті були вологі серветки, які, здавалося, використовувало людисько для прибирання (він точно любив прибирати, няв).
До речі, я хотів знати... як вямпірка потрапила у цю кімнату? Хоча ця думка й спала мені ня думку, ня було сенсу ставити таке питання про дивинявку. Тож, не роздумуючи, я просто стрибнув.
Я полетів.
До підготовчої школи Ейко... але.
Вампірка і я не могли прямувати до будівлі... ну, ми змогли прямувати до її місця розташування.
Зрештою, я визначив свій няпрямок, няцілився на нього і стрибнув.
Але.
Але... ми не змогли туди прибути.
Тому що там, де ми приземлилися і прибули... бракувало будівлі, яка мала б там бути, закинутої підготовчої школи.
Те, що там було, — це попіл.
Руїни закинутої підготовчої школи, притулку для Арараґі Койомі та Ошіно Шінобу, дому для Ошіно Меме протягом місяців, місця, наповненого спогадами для моєї нявлодарки, для Сенджьоґахари Хітаґі, для Камбару Суруґи, для Сенґоку Нядеко... були спалені.
Розділ 27: Тигр Цубаси - 027
Том 1
