Розділ 25: Тигр Цубаси - 025

Мабуть, розмова відбувалася якось так.

— Божечки, та ви погляньте. Невже це Карен? Який сюрприз — зустріти тебе в такому місці.

— Ого, погляньте-но. Це ж ти, Сенджьоґахаро! Який збіг — зустріти тебе отак, перед моїм будинком.

— Авжеж, наче я за допомогою карти в телефоні вирахувала твій точний маршрут зі школи й чекала тут у засідці, хехе.

— Ахаха. Ну, може, деякі дурні й справді могли б так помилково подумати. Світ же повен ідіотів. Шкода, що таких розумних дітлахів, як я, так мало. Стривай, а як же школа, Сенджьоґахаро?

— Школа? А що це?

— Еее, гадаю, нічого страшного, якщо ти не знаєш…

— Ні, я просто жартую. Звісно, я знаю. Це був просто «Ґахаро-жарт». Я взяла вихідний через певні невідкладні обставини. У твоїй середній школі до сьогодні були скорочені дні, так?

— Ага. Але ти невчасно. Впевнена, ти хотіла зустріти мого брата, раз уже випадково опинилася тут, але його зараз немає... він кудись подався, щойно почався новий семестр. Гадаю, це його подорож самопізнання, частина друга. Мабуть, коли повернеться, зможе стріляти Камехамехою.

— Подорожі самопізнання — це не про такі тренування... ні, забудь.

— Може, він навіть зможе стріляти Єванґеліоном.

— Не думаю, що в Арараґі є до цього хист... О, але я тут випадково дещо згадала. Знаєш, абсолютно зненацька. Ти чула, що будинок Ханекави згорів?

— Що?

— О, даруй. Це було дурне запитання. Як могла Арараґі Карен, виконавиця волі двох захисниць справедливості, Полум'яних сестер, та, що одноосібно підтримує мир у цьому місті, не знати про інцидент такого масштабу?

— Хм? А, так, звісно. Я все про це знаю, справді жахлива історія. Я якраз збиралася її провідати.

— На щастя, вона не постраждала, бо це сталося, коли вона була в школі. Але її дім згорів дотла, і їй ніде сьогодні переночувати.

— Га? Справді?

— Ти не знала?

— Ну, я знала. Я якраз думала порушити саме цю тему. Чому ти мала сказати це першою?

— Вибач, гаразд? Але це справді дивно, чи не так? Подумати тільки, що такій хорошій дівчині, як Ханекава, немає у світі ліжка, де вона могла б спокійно спати. Це здається найбільшою несправедливістю, яку тільки можна уявити. Наче якби справедливість справді існувала у цьому світі, то чому вона їй не допомагає?

— …

— Тож, оскільки ця порожня так звана справедливість нічого для неї не зробить, я взяла вихідний у школі, щоб знайти їй місце для ночівлі. О, до речі, ти сьогодні пішла до школи, як у звичайний день? Тобі було весело? Поки Ханекава була в біді?

— …

— Ой, вибач, вибач. Немає сенсу тобі це казати, правда ж? Зрештою, ти лише молодша сестра Арараґі Койомі, звичайна учениця середньої школи. Я б забагато від тебе очікувала, якби почала ставитися до тебе, як до нього. Твій старший брат — це твій старший брат, а ти, Карен — це ти.

— …!

— Справді невдалий час. Якби ж тільки Арараґі був тут. Я знаю, він би ніколи не покинув Ханекаву. А ось Полум'яних сестер (лол)...

— (лол)?!?

— Мені так шкода, мабуть, я лише заважаю тобі, розмовляючи тут, коли ти нічого не можеш зробити без свого старшого брата, якого так сильно любиш. Я не хотіла тебе турбувати, особливо коли ти, на відміну від Ханекави, насолоджуєшся життям. Досить і того, що вона в скруті. Ми тут стоїмо і розмовляємо вже досить довго, тож, гадаю, мені час іти. Зрештою, тепер я розумію, що справедливість — як ліжко для Ханекави... її ніде не знайти в цьому світі.

— Зачекай хвилинку!

— Хм? Щось не так?

— Ліжко для Ханекави існує... і справедливість теж!

…

Отак, спритно маніпулюючи Карен, Сенджьоґахара здійснила те, що вона назвала своєю схемою... хоча, назвати це «спритним», мабуть, було б неправильно.

Це було більше схоже на спостереження за пташкою, що влітає просто у вікно. Гадаю, якщо дуже захотіти, можна назвати схемою те, що вона націлилася на Карен, а не на Цукіхі, стратегиню.

Отож.

Я прийшла до домівки Арараґі.

У їх вітальню…

— Почувайся як удома, Цубасо.

— Угу! Вважай, що це твій власний дім. Як твій рідний, Ханекаво.

З цими словами Карен і Цукіхі налили мені чаю.

Поки старша сестра вправно діставала з холодильника охолоджений ячмінний чай, молодша взяла склянки з шафи. Вони розділили ці обов'язки без жодної попередньої домовленості.

Я на власні очі бачила, наскільки добре Полум'яні сестри (лол)... вибачте, Полум'яні сестри працювали як команда.

Вони спілкувалися без слів.

Ваш власний дім, так?

Насправді я не вперше заходила в цей будинок... я вже бувала тут кілька разів. Зрештою, я працювала домашньою репетиторкою Арараґі (хоча заняття проводила в бібліотеці, а не тут), і в минулому засиджувалася допізна, як-от тоді, коли Карен злягла з гарячкою.

Але цього разу все було трохи інакше. Мене вперше (так пізно) запросили додому як «гостю».

Це дивно мене нервувало. Або, можливо, краще сказати, що я почувалася дивно ніяково.

— …

Арараґі Карен та Арараґі Цукіхі.

Молодші сестри Арараґі.

Що більше я на них дивилася, то більше вони нагадували його.

Можна навіть сказати, що вони були його точною копією.

Я знаю, це дивний опис, але вони були ніби трійнята різного віку.

Звісно, їхні особистості, чи радше риси характеру, були зовсім різними... Карен — одержима бойовими мистецтвами, симпатична дівчина, і хоча в Цукіхі було щось спокійне, відчувалося, що в неї твердий стрижень.

Мене здивувало, що вони обидві змінили зачіски з часу нашої останньої зустрічі... Карен відрізала свій фірмовий хвіст, зробивши собі каре (її чубчик був прямим, як у мене та Сенджьоґахари в минулому), а Цукіхі мала товсту косу, обмотану навколо шиї, як шарф (Хіба їй не було спекотно? Було ж літо).

— Знаєш, Цубасо, ти занадто відсторонена, — сказала Карен, сідаючи на диван лише зі своєю склянкою ячмінного чаю в руці.

Мабуть, вона мала на увазі «відлюдькувата».

— Тобі варто було одразу прийти до мене, якщо не мала де спати. Я справді просто чекала, поки ти щось скажеш. Але я подумала, що тобі може бути важко, тому й виступила з пропозицією сама.

Вона ще не усвідомила, що нею зманіпулювала Сенджьоґахара. Навіть у брехню про те, що вона знала про пожежу в будинку Ханекави... вона, здавалося, вірила більше за всіх. Я б хвилювалася за її майбутнє, якби не була так занепокоєна небезпечним сьогоденням нашої учениці середньої школи.

— Угу. Ти запропонувала це, Карен. Абсолютно сама! — сказала Цукіхі, йдучи слідом за сестрою зі своїм і моїм чаєм у руках. Ця дівчина, що сиділа усміхнено поруч із Карен, здавалося, свідомо вирішила підіграти плану Сенджьоґахари.

Ага.

Молодша була та ще чортиця.

До речі, Карен була на третьому році середньої школи, а Цукіхі — на другому. Коли я побачила їх обох, що сиділи в однаковому одязі (формі Другої середньої школи Цуґанокі), вони справді здавалися близнючками (між ними є різниця у зрості, тому стоячи вони так не виглядають).

— Я тут подумала. Ячмінний чай — це чай з ячменю, так? — раптом заговорила на випадкову тему Карен. — Це означає, що якщо він дуже постарається, то може стати пивом?

У неї було таке неймовірне відчуття близькості з іншими.

Це не та розмова, яку заводять з кимось через п'ять хвилин після запрошення додому.

Я б хотіла, щоб вона спершу заспокоїла мої нерви.

Я сказала їй:

— Вони обидва починаються з ячменю, але, гадаю, різниця в тому, що для ячмінного чаю його смажать, а для пива — ферментують. Тож, ну...

Хоча я не знала про «дуже постарається», можна сказати, що вони ніби родичі у світі напоїв. Я мала намір сказати, що вони абсолютно різні, але мусила визнати, що її запитання насправді торкалося суті справи.

— Хах. Не дивно, що я так збуджуюся, коли п'ю ячмінний чай.

Її висновок, з іншого боку, розчаровував.

Карен вихилила цілу склянку ячмінного чаю кількома ковтками... як зворушливо.

Власне… Придивившись, я помітила, що ці склянки здавалися дуже гарними.

Це був кришталь Баккара?

Вони були настільки гарними, що називати їх склянками було майже грубо.

Ба більше, судячи з того, як Карен і Цукіхі ними користувалися, вони, мабуть, не знали, скільки ті коштують…

Невже сім'я Арараґі насправді заможна?

— У будь-якому разі, Ханекаво, — сказала Цукіхі, кинувши побіжний погляд на Карен. У мене склалося враження, що як молодша сестра Карен, вона звикла до її диких витівок. — Якщо тобі ніде зупинитися, можеш залишатися в нашому домі скільки завгодно. Зручно, що нашого старшого брата зараз немає вдома. Тож користуйся його кімнатою.

— Кімната... Арараґі.

— Ага. У нього одне з тих безглуздо пружних ліжок, як це не безглуздо.

Це було те... що я знала.

Це також було, можна сказати, суттю схеми Сенджьоґахари.

Я не могла не відчувати себе трохи винною, що вона скористалася юнацькою щирістю та почуттям справедливості Цукіхі й Карен як Полум'яних сестер... але я також не могла церемонитися, не тоді, коли їхня послуга йшла від доброї волі.

Сенджьоґахара, мабуть, назвала це «схемою», бо передбачила й мою власну реакцію на ситуацію. Мабуть, тому вона мені й не сказала.

Щоб я не мусила знати.

Вона, так би мовити, взяла всю злочинність цього вчинку на себе.

Для мене було повною загадкою, в якому психічному стані треба бути, щоб поселити іншу жінку (не абикого, а мене) в будинку свого хлопця на ніч, але, можливо, її стара схильність до самопокарання все ще була при ній.

Вона зробила це для мене.

І терпіла біль.

Коли я про це подумала, попередні слова Карен знову змусили моє серце щеміти.

Я була відсторонена... відлюдькувата.

Тобі варто було одразу прийти до мене, якщо не мала де спати.

Я справді просто чекала, поки ти щось скажеш.

Так само як коли я ночувала в Сенджьоґахари, я ніколи не просила допомоги для себе... і це, здавалося, було зовсім іншою проблемою, ніж те, про що любив казати пан Ошіно: «люди просто беруть і рятуються самі».

Так.

Я, мабуть... перестала дбати про себе.

Я навіть не намагалася врятуватися сама.

Я згадала, що Сенджьоґахара сказала мені раніше вранці.

Я прийняла прісність.

Байдужа, коли йдеться про темряву.

Невдаха як створіння.

— Цубасо? Щось не так, чому ти така розсіяна? У тебе такий дурний вигляд.

— …

Карен не добирала слів, коли говорила.

У мене дурний вигляд?

— Це все-таки шок від того, що твій будинок згорів? Єдиний інший випадок, який я знаю, — це те, що сталося з будинком Наґасави в «Чібі Маруко».

— А, ні. Я в порядку, — сказала я. Я в порядку, зловила я себе на думці... хоча це було неможливо. — Але так, гадаю, я прийму вашу дуже люб'язну пропозицію прихистити мене... доки не повернеться Арараґі.

Я не знала, коли це буде, але, мабуть, це займе приблизно стільки ж часу, скільки знадобиться людям, яких варто було б називати моїми батьком і матір'ю, щоб знайти орендоване житло.

Не маючи жодного уявлення ні про те, ні про інше, не було сенсу надто глибоко про це думати.

— Дуже вам дякую.

— Без проблем!

— Будь ласка.

Якось так вийшло, що ми потиснули руки.

Нас було троє, тож це було більше схоже на те, ніби ми зібралися в коло.

Ми що, збиралися грати у волейбол чи що?

Я не знала, що Сенджьоґахара розповіла про сімейну ситуацію Ханекав (насправді, вона не знала про сімейну ситуацію Ханекав), але я була щиро вдячна, що жодна з них про це не запитала.

— Влаштуймо піжамну вечірку, Цубасо!

— Мабуть, я пас.

— Можемо пограти в реслерів!

— Мабуть, я відмовлюся.

— Блін, я завжди хотіла старшу сестру, бо я найстарша дівчинка в нашій родині. Можна я буду називати тебе сестричкою, поки ти тут?

Карен говорила речі, від яких ставала трохи схожою на Сенґоку. Цукіхі дивилася на це з усмішкою... ця картина ускладнювала визначення, хто з них двох старша сестра.

Саме тоді я помітила.

Ну, гадаю, я нічого не помітила. Я знала це з самого початку.

— Гаразд, якщо я збираюся тут на деякий час затриматися, мені доведеться привітатися з вашими батьками.

Я ніколи належним чином не зустрічала їхніх батька чи матір під час моїх попередніх візитів до резиденції Арараґі, частково тому, що всі троє — брат і сестри — цього хотіли... проте, хоча сестри могли дати мені скільки завгодно дозволів на ночівлю, мені довелося б піти, якби їхні батьки сказали «ні».

Хм. Як усе пройде?

Зіткнувшись зі старшокласницею, що блукає містом від ліжка до ліжка, наче якась біженка з інтернет-кафе, чи не буде судження будь-якої розсудливої дорослої людини просто прочитати їй лекцію і переконати повернутися до батьків?

— Не думаю, що тобі варто про це хвилюватися, — сказала Цукіхі. — Це люди, яких ми з братом називаємо матусею і татусем. Гадаю, це дає тобі уявлення про їхні характери.

— Справді… І все ж...

— У них обох гаряче почуття справедливості. Вони не подивляться на людину в біді й не скажуть їй забиратися геть.

Чомусь Цукіхі була сповнена впевненості.

Тепер, коли я про це задумалася, я не мала жодного уявлення, що за люди батьки Арараґі. Гадаю, це очевидно, оскільки я ніколи їх не зустрічала, але значною мірою це було й тому, що Арараґі не любив обговорювати цю тему... Я не надавала цьому особливого значення, оскільки для хлопця-старшокласника природно бути небалакучим щодо своїх батьків, але... він, здавалося, був особливо незграбним у цьому питанні.

Почуття справедливості?

Та ще й гаряче почуття справедливості?

Щось у цьому звучало неприродно.

— Слухайте, Карен? Цукіхі? Я просто хотіла запитати... ви казали, що ваші батьки обоє працюють, так?

— Ага.

Вони кивнули в унісон.

— Гадаю, вони повернуться сьогодні близько шостої.

— А де саме вони працюють?

Двоє відповіли в унісон.

— В поліції.

…

Не дивно, що Арараґі так це приховував, подумала я. А також: ми, мабуть, живемо в останні часи.