Розділ 24: Тигр Цубаси - 024

Я поверталася додому, охоплена сильним почуттям ненависті до себе.

Я думала попросити Камбару піти з нею, але якщо в повідомленні Арараґі було сказано «самій», то, здавалося, краще цього не робити... Це я розуміла.

Що мене змусило замислитися, так це те, чи варто розповідати про це Сенджьоґахарі. Чесно кажучи, варто було б, адже Арараґі — її хлопець, але я знала, що цим я її точно змушу хвилюватися... а вона, зі свого боку, беззастережно розлютиться на нього.

Я прийшла до дому «Тамікура», так і не дійшовши висновку...

— О, з поверненням, Ханекаво. Ти щось довго.

— Так, я ходила в супермаркет купити продукти замість тих, що використала вранці... хм?

Тоді, відчинивши двері, я помітила, що в кімнаті, крім Сенджьоґахари, була ще одна людина.

Чоловік із довгим волоссям кольору солі з перцем, акуратно зав'язаним ззаду.

Він мав ефектний вигляд у своєму костюмі й був напрочуд серйозним... якщо використати трохи застарілу фразу, він був схожий на корпоративного воїна.

Його зовнішність наводила на думку про такі професії, як юрист чи бюрократ, але я знала, що це не так.

Я чула від Сенджьоґахари.

Що її батько працює консультантом в іноземній компанії...

— Приємно познайомитися, — привітався він першим. Він сидів за низьким столиком, але встав заради мене й схилив голову. — Я батько Хітаґі.

— А... Ем.

Я розгубилася.

Тепер, коли це сталося, я згадала, що вона казала, ніби її батько повернеться сьогодні. Я просто не думала, що він повернеться так рано.

«Недарма ж він працює в іноземній компанії, якщо не дозволяє часу себе обмежувати», — подумала я, дивним чином вражена.

— Я Ханекава Цубаса. Прошу вибачення, я вчора залишилася на ніч.

— Угу, — кивнув пан Сенджьоґахара.

А потім він знову замовк... він здавався стриманим.

Він видався мені тим типом чоловіка, який залишається надзвичайно тихим, поки я стою в передпокої, ще не роззувшись, а він кидає на мене погляд.

Сказавши: «Я зроблю чаю», — він попрямував на кухню.

Там він поставив чайник на газову конфорку.

Його слова, разом із діями, миттєво звільнили мене від напруги, і я змогла принаймні зняти взуття.

Пауза.

Я сіла поруч із Сенджьоґахарою, намагаючись тримати її батька в полі зору.

— Пробач, Ханекаво. Здається, він упорався з роботою раніше, ніж очікувалося, тому й повернувся раніше, — прошепотіла вона.

— А, ні. Це не проблема, — прошепотіла я у відповідь. Зрештою, це я вдерлася до їхньої квартири. — Але в такому разі ти могла б надіслати мені повідомлення або зателефонувати, щоб попередити.

— Ну, мені було цікаво, чи ти здивуєшся.

— ...

Так, здивувалася. Звісно ж здивувалася.

Коли я почала замислюватися, чи не чекають на Арараґі такі сюрпризи щодня, його життя, попри сонячний вигляд, почало здаватися дуже клопітким.

— У тебе дуже крутий тато, — сказала я.

І це не лестощі.

Тепер це мало трохи більше сенсу. Якщо відкинути те, наскільки серйозно вона це говорила, я могла зрозуміти, чому Сенджьоґахара могла називати себе татусевою донькою... живучи з таким батьком, будь-який хлопець у твоєму класі точно здаватиметься дитиною.

У мене були змішані почуття щодо цієї думки, але було дивовижно, що Арараґі вдалося завоювати її натреноване око.

Часто кажуть, що жінки закохуються в чоловіків, схожих на їхніх батьків, але в цьому сенсі людина, що саме заварювала чай, була зовсім не схожа на Арараґі. Забудьте про те, що вони були різними типами людей, вони, здавалося, були зроблені з різного тіста.

Арараґі міг грати в холоднокровність і зібраність, його навіть можна було назвати «незворушною тишею», але правда в тому, що він радше любить поговорити... його можна було б назвати повною протилежністю батька Сенджьоґахари, справді стриманої людини.

І... хоча це неймовірно тавтологічний спосіб висловитися... хоч пан Сенджьоґахара і був крутим, у ньому було щось настільки батьківське, ніби він був крутим як тато, а не як чоловік.

І це вказує на те...

...Ой.

Чому я взагалі намагаюся аналізувати батька своєї подруги?

Я думала, що вже перестала цим займатися.

Так.

Здавалося, саме мене трохи вразила раптова поява «тата».

Не те щоб у мені було щось настільки особливе, щоб виправдати це «саме мене».

Звичайна дівчина... Можливо, я нею і не є, але все ж.

Власне, не було від чого хвилюватися... не те щоб у мене був якийсь уявний образ того, що таке «батько» чи «тато».

Можливо, я й знаю людину, яку варто було б називати моїм батьком.

Але я не знала... людину, яку я мала б називати своїм батьком.

Я нічого не знала.

— У школі сталося щось цікаве? — запитала Сенджьоґахара, переходячи до звичайної розмови, ніби бажаючи завершити тему присутності її батька.

Я, безумовно, могла б повчитися в неї сміливості, яку вона проявляла в такі моменти.

— Що ти маєш на увазі?

— Чи Арараґі був там?

Ось що вона хотіла запитати.

Я на мить завагалася, але відчувала, що приховувати це неправильно. Я вирішила розповісти їй, що сталося в школі.

— Він написав Камбару?

— Так. Здається, йому потрібна її допомога в тому, чим він зараз зайнятий... Але повідомлення було таким коротким, що ми не змогли зрозуміти, навіщо він її викликає...

— Як нестерпно неприємно.

Її слова, напрочуд прямі, віддзеркалювалися на її обличчі.

«Прямі» — це насправді було б применшенням. Вона була розлючена.

Ба більше, вона злилася на Камбару, а не на Арараґі.

Її гнів був спрямований на її молодшу, а не на її хлопця.

Я одразу ж пошкодувала, що розповіла їй.

Невже це створить розкол між Дуетом Вальгалли?

— Ця жінка змусила Арараґі проігнорувати мене й натомість звернутися по допомогу до неї? Що мені з нею зробити? Почати з її органів...

— Сенджьоґахаро, ти повернулася до свого стану до реабілітації.

— Ой-йой, — помітила вона, розтягуючи власні щоки, доки її обличчя не скривилося в усмішці.

Це була настільки вимушена усмішка, що на неї було боляче дивитися...

— Я впевнена, що є причина... чому так сталося, — сказала я. — Особливо тому, що він хоче про щось її попросити. І на відміну від нас двох, у її лівій руці все ще залишається дивина.

— Гадаю... так воно і є.

Мавпяча лапка.

Сенджьоґахара продовжила:

— Тож це може означати, що йому потрібна не Камбару... а її ліва рука?

— Але це лише припущення. — Я сумнівалася, що все так просто, але загалом це здавалося ймовірним.

— Тож якщо йому потрібні бойові здібності Камбару... це означає, що попереду ще більше бойових сцен?

— Важко сказати. Але щодо бою, то в Арараґі тепер є Шінобу... тож я сумніваюся, що він обов'язково шукає ще когось, хто допоможе йому в бійці.

Усе це ґрунтувалося на припущеннях.

Ми із Сенджьоґахарою не знали, в якій ситуації опинився Арараґі. Ми могли говорити цілий день і так і не дійти висновку.

— Отже, Ханекаво. Що ти робитимеш?

— Що я робитиму?

— Ти підеш на місце їхньої зустрічі? Чи ні? Хоч би якою була ситуація, ти зможеш зустріти його там, так?

— ...Я думала про це, але, гадаю, не піду. Мені здається, я тільки заважатиму йому, якщо піду...

— О, — кивнула вона на мою відповідь. — Тоді я теж не піду.

— Справді?

Я припускала, що вона наполягатиме на тому, щоб піти, і була готова до палкої суперечки, але натомість мене обдурили, а може, збили з пантелику.

Я думала, що ж мені робити, щоб зупинити рішучу Сенджьоґахару, яка наполягає на тому, щоб нав'язатися йому.

— Я сприйматиму його мовчання як доказ того, що в нього все добре... не схоже, що він намагається щось приховати, як це було з мавпою Камбару, — сказала вона. — Навпаки, він діє відкрито. Він має знати, що будь-яке повідомлення, яке він надішле Камбару, дійде й до нас.

Це була правда.

Але все ж.

— Ти не підеш? — запитала я, ніби для підтвердження.

— Не піду, — відповіла вона. — Я відчуваю те саме, що й ти. Я могла б піти, але тільки заважала б... і мені також здається, що є інші речі, які я могла б зробити.

Я й гадки не мала, що мало означати її багатозначне доповнення... але так стояли справи.

Його мовчання було доказом того, що в нього все добре.

Знак довіри.

Так, я збиралася прийняти це зручне тлумачення...

— Але, здається, Арараґі та Камбару — не єдині, в чиїх тілах залишилися дивини.

— Що? Є ще хтось? — я схилила голову на її зауваження. — Демониця Арараґі та мавпа Камбару — це єдині дивини, що залишилися навколо нас, чи не так?

— Точнявно, — відповіла вона, чомусь зробивши щось схоже на котячий каламбур.

Я хотіла допитати її, але саме тоді пан Сенджьоґахара приніс чай і тістечка на трьох, і наша розмова пошепки обірвалася.

Ні, мабуть, вона б усе одно на цьому закінчилася, навіть якби він готував чай трохи довше.

Кажу це тому, що в ту мить у двері кімнати 201 дому «Тамікура» постукали... домофона там не було, якщо вам цікаво.

— О. Здається, вони вже тут, — сказала Сенджьоґахара, підводячись, тож, мабуть, вона чекала на гостей.

Чекала вона на них чи ні, я була напоготові, не знаючи, хто міг прийти. Але коли вона відчинила двері, і я побачила, хто там стоїть, я все зрозуміла.

Включно з природою «схеми», про яку вона згадувала напередодні.

Мені не потрібні були жодні пояснення.

І мені не потрібні були жодні представлення.

За дверима стояли молодші сестри Арараґі, Арараґі Карен та Арараґі Цукіхі. Полум'яні сестри.