Розділ 23: Тигр Цубаси - 023

Сенджьоґахара, мабуть, була розчарована.

Я так і не зрозуміла й половини з того, що вона сказала і що хотіла сказати, але саме таке враження в мене склалося.

Це справді було лише враженням.

Нічого більше.

Настала обідня перерва, і я вийшла з класу та попрямувала до їдальні... Зазвичай я беру обід із собою, але не збиралася готувати його на чужій кухні.

Ні, мабуть, після всього, що сказала мені Сенджьоґахара, у мене не було б бажання готувати обід на жодній кухні, навіть на власній.

Власний дім.

«Чи готувала б я теж смачну їжу, якби він у мене був»... подумалося мені.

Коли.

— …О.

Пройшовши трохи коридором, я побачила попереду знайому постать... це була Камбару Суруґа.

Вона йшла звідти сюди, у протилежному до мене напрямку (уже з самої її ходи було видно, яка вона життєрадісна. Навіть на відстані я могла розрізнити, що вона наспівує якусь мелодію), і помітила мене в ту ж мить.

— Ооо! — вигукнула вона голосніше, ніж можна було очікувати в коридорі, а потім підбігла до мене швидше, ніж можна було очікувати в коридорі.

Вона рухалася так швидко, ніби телепортувалася.

Два пасма волосся прибули за мить.

— Ого, кого я бачу! Давно не бачилися, рада, що з тобою все гаразд!

— …Ага.

Вона була страшенно збуджена.

Це було більше, ніж просто бадьорість.

Я могла лише кивнути, не знаючи, як реагувати.

Судячи з її поведінки, новина про пожежу в будинку Ханекави до неї ще якось не дійшла. Хоча, зважаючи на її характер, був шанс, що вона могла б бути такою ж збудженою, навіть якби й знала.

Гарні манери, нуль тактовності.

Такою була її особистість.

— Я якраз ішла до своєї дорогої старшої Сенджьоґахари, — сказала вона з гарними манерами й нулем тактовності, — вона зараз у класі?

— Емм.

Це навряд чи дивувало.

Це було само собою зрозуміло.

Принаймні, я не думала, що те, як вона кинулася до мене, означало, що в неї до мене якась термінова справа... загалом, її цікавила лише Сенджьоґахара.

Дійшло до того, що вона вступила до нашої школи, старшої школи Наоецу, щоб піти слідом за Сенджьоґахарою.

Арараґі, здавалося, якось розширив її лячно вузькі горизонти, але...

Що ж.

Я заздрила її прямолінійності.

А може, варто сказати, цілеспрямованості?

Принаймні, я сумнівалася, що Сенджьоґахара, дивлячись на неї, відчувала б розчарування.

Вона була сильною.

Надійна... таким було б враження.

Камбару Суруґа, другокурсниця старшої школи Наоецу.

Молодша Сенджьоґахари ще з середньої школи (що означало, що вона ходила до тієї ж середньої школи, що і я, але я її тоді не зустрічала. Лише чула про неї історії), їх двох разом називають Дует Вальгалла.

Дует Вальгалла — від ієрогліфа «бог» у прізвищі Камбару, ієрогліфів «поле бою» в прізвищі Сенджьоґахари та ієрогліфа «поле» в їхніх обох прізвищах, який можна читати і як «бару», і як «хара». Пізніше я дізналася, що, виявляється, це прізвисько придумала сама Камбару. Хоч я й вважала його крутим, було в ньому щось сумне, коли я дізналася, що воно само присвоєне.

Також вона — найвідоміша учениця в усій старшій школі Наоецу. У приватній підготовчій школі, яка зовсім не зосереджується на спорті та гуртках, вона вивела жіночу баскетбольну команду на національний турнір. Вона — дивовижна суперзірка (хоча викладачі ніколи в цьому не зізнаються, вони, здається, трохи роздратовані, мовляв: невже вона не відчуває атмосфери?).

Звісно, як можна було зрозуміти з пов'язки на її лівій руці, вона рано пішла зі спорту.

Мавпа.

Для Камбару це була мавпа... здається.

Але все ж, я думаю.

Хоча як активна атлетка вона носила коротку, хлопчачу стрижку, дівчина переді мною мала волосся майже такої ж довжини, як у мене колись, хоч і не заплітала його в косу.

Якщо не брати до уваги, що її волосся росло з надприродною швидкістю... Камбару.

Виглядала по-дівочому, можна сказати?

Тепер вона виглядала мило.

І те, що змусило її це зробити... як і у випадку з теперішньою Сенджьоґахарою... мабуть, був Арараґі.

Розширені горизонти, так?

— Вона сьогодні не в школі… Захворіла на грип.

Я стала співучасницею її брехні.

Але що ще я могла зробити?

Якщо згадати обставини, вона збрехала заради мене... я мусила подбати, щоб наші версії збігалися. Навіть якби Камбару можна було розповісти, вона здавалася мені людиною, яка не вміє тримати язика за зубами.

Вона була настільки відвертою, що здавалося, ніби все, чого не варто було казати, могло злетіти з її язика будь-якої миті. І я не могла уявити, щоб вона потім через це переймалася.

Вона б навіть не намагалася виправдовуватися, бо не могла уявити, що хтось може образитися.

— А, грип, — сказала вона, злегка здивувавшись. — Це як диявол, що отримав сонячний удар.

— …

Це був жахливий спосіб говорити про свою «дорогу» старшу, чудовий приклад її гарних манер і нульової тактовності... власне, її «ввічливої грубості», як висловився Арараґі. Вона, мабуть, просто використала фразу, яку десь почула, і я сумнівалася, що вона коли-небудь замислювалася над її значенням.

Я впевнена, що Арараґі перервав би розмову дотепним зауваженням, щоб її виправити, але я не була з нею настільки близька. Все, що я могла зробити, — це відповісти мовчанням і невиразною посмішкою.

Посмішка.

— …Зачекай, може, це означає щось інше.

Вона зрозуміла.

Це мене щиро порадувало.

Хмм. Мушу визнати, було важко зрозуміти, які в мене стосунки з друзями друзів (чи то через Сенджьоґахару, чи через Арараґі).

Хоча значною мірою це було через те, що я мала справу саме з Камбару.

— Хмм, зрозуміло. Тож її немає. Що ж мені робити?

Я була впевнена, що вона розвернеться і повернеться до свого класу, дізнавшись, що Сенджьоґахари немає, але натомість вона стояла, склавши руки, ніби справді розгубилася. Якщо я не поспішу, їдальня скоро заповниться учнями, але я не могла залишити її в такому стані.

— Тобі треба було їй щось сказати? Я б із радістю вислухала, якщо зможу чимось допомогти.

— Хмм, — вона на мить задумалася. — Ну, гадаю, ти підійдеш.

Тепер вона була просто грубою.

Навіть не ввічливо.

Це, подумала я, було те, про що я мала б її попередити, але вона сказала:

— Я щойно отримала повідомлення від мого дорогого старшого Арараґі, — і змусила мене замовкнути, тицьнувши екраном свого телефона мені в обличчя.

Нам не дозволялося користуватися телефонами на території школи, вони мали бути вимкнені під час занять, слова «щойно отримала повідомлення» означали, що вона отримала його електронний лист під час уроку... усі ці слова я знову придушила в собі.

Через повідомлення, яке я бачила.

«...Приходь сьогодні о 9 вечора сама в клас на другому поверсі мені треба тебе дещо запитати»

— Як думаєш, що це означає? — запитала Камбару.

— А що ще це може означати?

Таке коротке повідомлення не залишало простору для тлумачень... навіть не здавалося можливим, що це якийсь шифр. Так, текст був трохи неохайним («сама» стояло не на своєму місці), але це лише означало, що він поспішав...

— Це означає, що в Арараґі є до тебе питання, і він хоче, щоб ти прийшла сама в клас на другому поверсі сьогодні о дев'ятій вечора, хіба ні?

— Отже, моє передчуття було правильним. Хм, — хмикнула вона. Вона виглядала серйозною. — Гадаю... його сьогодні теж немає в школі?

— Ага, — кивнула я. Вона була напрочуд кмітливою... чи радше, мала дивовижну здатність вловлювати суть розмови, і її не варто було недооцінювати. — У його випадку це не грип, але... він не з'являвся в школі від самого початку нового семестру.

Я запитала нашого вчителя, щоб переконатися, але, здається, його не було і вчора. Сенджьоґахара, Арараґі та я — ми всі пропустили школу в один день, що, вочевидь, породило купу безпідставних чуток.

Безпідставні чутки... хоч би вони припинилися.

Будь ласка, не породжуйте нічого.

«Хм», — знову хмикнула Камбару.

— Я знаю, що він мій старший, але іноді я не знаю, що з ним робити. Клас на другому поверсі? Це надто розпливчасто для місця зустрічі. Скільки, на його думку, корпусів у старшій школі Наоецу?

— Ну, я не думаю, що він має на увазі нашу школу. Це, мабуть, та покинута підготовча школа, так?

— А, зрозуміло, — погодилася вона, ніби щойно усвідомила.

Вона була напрочуд недогадливою.

— Але якщо так, то чому він просто не подзвонить мені? Я щойно кілька разів намагалася йому додзвонитися, але він не брав слухавку.

— …

Камбару дзвонила зі школи, і моє мовчання, звісно... було не для того, щоб її за це сварити. А тому, що ця нова інформація робила абсолютно неможливим уявити, в якій ситуації опинився Арараґі.

Я думала, це якось пов'язано з Хачікуджі Майой, але... навіщо йому викликати Камбару?

Це було на нього не схоже...

Це не мало сенсу.

— Тож... він запрошує мене на побачення! І, мабуть, не бере слухавку, бо готує якийсь сюрприз!

— Ем, — заперечила я, — хіба за стилем написання воно не звучить серйозніше?

Сюрприз... Якою ж вона була безтурботною? І вона ж не жартувала.

Просто розмовляти з нею було виснажливо!

— Гаразд, добре, тепер я розумію, — сказала вона. — Я хотіла сьогодні ввечері почитати книгу, але якщо він мене запрошує, мені залишається тільки одне: відповісти на його поклик, хоч які б перешкоди не були на шляху моєму!

— Перешкоди...

Вона ж просто хотіла почитати книгу, так?

Вона роздувала все до неймовірних масштабів, а її театральні фрази змушували її звучати так, ніби вона жартує, що серйознішою ставала. Через цю особливість вона програвала.

Можливо, це не робило її дратівливою, але її серйозність справді непокоїла.

— Ем, Камбару...

— Хм? Що таке?

— Емм...

Я думала, що сказати, але врешті-решт не змогла знайти потрібних слів і обмежилася лише:

— Будь обережна.

І.

— Передай від мене привіт Арараґі.

— Добре. Дякую за все!

— Ні, зовсім ні... Будь ласка.

— Коли я почула, що твій дім згорів, я подумала, що ти, можливо, занепала духом, але я рада, що це, здається, не так! Ось та старша, яку я знаю!

— О.

Тож вона насправді знала.

Вона знала, і ось так до мене підійшла? Серйозно...

Ні.

Але все ж, я не занепала духом?

— Хай щастить тобі на полі бою!

Піднявши руку, Камбару пішла назад тим же шляхом, яким прийшла.

Не бігом, а кроком.

Я збиралася попередити її, якщо вона знову побіжить коридором, але не те щоб вона завжди бігала, куди б не йшла.

Вона була до дратівливості непередбачуваною.

— …

Тепер, коли Камбару пішла, мені потрібно було поспішати до їдальні... частково, щоб надолужити згаяний час, якби я справді це робила... але я не могла зрушити з місця.

Не... тому, що її остання фраза все ще лунала в моїй голові.

Натомість мої думки заполонила теперішня ситуація Арараґі.

Він, мабуть, потрапив у якусь халепу... це вже було беззаперечним фактом. Але він хотів, щоб до нього прийшла Камбару, що, ймовірно, означало, що те, що йому «треба було в неї запитати», було необхідним для виходу з кризи.

Тільки не схоже було, що він просто шукав допомоги.

Це відчувалося набагато, набагато серйозніше.

— …

Ось чому це здавалося недоречним.

Арараґі написав їй через якусь необхідність і просив про допомогу її, а не мене... тому зациклюватися на цьому факті було недоречно.

Але я дивувалася.

Хоча те, що я це чудово розуміла і була цим задоволена, Сенджьоґахара і вважала в мені таким «розчаровуючим»... мені все одно було ніяково, коли мене за це називали чистою і білою.

Я справді заздрила Камбару, що вона отримала те повідомлення від Арараґі.

Я також добряче розізлилася.

Арараґі не написав мені... і я злилася на нього.