Розділ 22: Тигр Цубаси - 022

Ми із Сенджьоґахарою того дня збиралися до школи, але перед самим виходом збагнули, що вона не зможе цього зробити цілий тиждень через непотрібно велику брехню, яку наплела напередодні, — а саме, що в неї грип.

— Оце й називається — сама собі яму вирила, — бідкалася вона, але мені це здалося радше комічним, ніби вона намагалася вистрілити в когось із римської свічки, та тримала її не тим боком. — Тепер я мушу цілий тиждень сидіти вдома, як хороша дівчинка… Не можу повірити. Мене покарали, хоча я нічого поганого не зробила.

Хоч яким кумедним мені здавався такий поворот подій, для нашої винуватиці, що тепер схопилася за голову, ситуація виглядала серйозною. Звісно, брехня абсолютно вважається поганим вчинком, тож це можна було сміливо класифікувати як відплату.

Або ж птахолову, що потрапила у власні тенета.

— Мій тато так на мене розсердиться…

— …

Вона, дівчина в останньому класі старшої школи, здавалося, боялася, що засмутить батька.

Це було так мило.

— Але, здається, Арараґі теж деякий час не зможе ходити до школи, тож, можливо, усе склалося якнайкраще, — нагадала я їй, не стільки для того, щоб утішити, скільки з легкою ноткою сарказму.

— Твоя правда, — відповіла вона, швидко опустивши руки.

Ну й парочка голубків.

І так я пішла до школи сама… де на мене чекав шквал запитань, хоча я цього й очікувала. Вони були дещо цікаво-витрішкуватого характеру, але нічого не вдієш. Я була рада, що мої однокласники хвилювалися за мене.

Для мене почалися уроки.

Гортаючи підручники, які я позичила в Сенджьоґахари — вона дала їх мені зі словами: «Все одно я тиждень не зможу ними користуватися»... і я згадала дещо інше, що вона сказала того ранку.

— Знаєш, я завжди думала, що для таких розумних людей, як ти, світ, мабуть, видається таким безбарвним… що оскільки ти так багато в ньому розумієш, ніщо не захоплює й не хвилює. Але, можливо, я мала рацію лише наполовину, а в іншій половині помилялася. Ніколи не було гарантії, що ми з тобою однаково тлумачимо, що означає «безбарвний». Так, сама моя передумова була хибною.

«Я не уявляла, що хтось може миритися з нудьгою та навіть мерзотою»… сказала Сенджьоґахара.

Як я могла не відповісти на це в паніці?

— Ні, я ніколи не думала, що світ безбарвний. І я не люблю нудьгу, і вважаю, що мерзота — це погано.

— Сумніваюся. Щось мені підказує, що ти просто так кажеш… чи радше, просто так думаєш, — вона не прийняла мого захисту. — Власне, я вже давно міркую. Яка різниця між тобою та Арараґі… ви обоє готові на все заради інших, навіть ризикуючи собою, але з мого погляду, ви здаєтеся абсолютно різними… ви навіть не схожі одне на одного. Простіше кажучи, Арараґі виглядає фальшивим, а ти — справжньою. Мені було цікаво, чому, особливо тому, що ваша поведінка однакова… але, здається, я зрозуміла, з'ївши цю страву, яку ти приготувала.

— Що ти маєш на увазі під «здається, я зрозуміла»…?

— Звісно, твердження, що я зрозуміла чийсь характер, з'ївши їжу цієї людини, звучить так, ніби я в якійсь кулінарній манзі, назву якої я не згадуватиму, — сказала вона. — Звучить, ніби я в «Оішімбо».

— Навіщо повертатися й називати те, що ти щойно приховала?

— Ви з Арараґі по-різному розумієте небезпеку. Наприклад, якщо посеред вулиці лежить збитий кіт… напевно, правильно буде його належно поховати. Я думаю, ти б так і зробила, і хоч він би бурчав і стогнав, Арараґі, зрештою, теж міг би це зробити.

— …

— І я думаю, що різниця тут саме в цьому бурчанні та стогнанні… причина, чому так багато людей проігнорували б мертвого кота, збитого посеред вулиці, проходячи повз, ніби зовсім його не бачать, полягає в тому, що ховати його «небезпечно». У нашому суспільстві надзвичайно ризиковано, щоб оточення знало, що ти «добра» або «доброчесна» людина… стає вкрай імовірно, що люди почнуть тобою користуватися.

«У певний момент діти навмисно починають поводитися погано, бо вважають, що робити добро "соромно", але насправді це не тому, що їм соромно. Це тому, що така доброта — не що інше, як слабке місце, тягар серед "злоби", що існує у світі»… розмірковувала вголос Сенджьоґахара.

Вона продовжувала викладати свою унікальну теорію.

— Арараґі, мабуть, знає, що безпечніше поводитися погано… він знає, на який ризик іде, бувши «доброю людиною». Знову й знову він поводився як якийсь захисник справедливості, знаючи, що є шанс загинути в процесі або принаймні зазнати невдачі. Коли він був у середній школі, і зараз, у старшій, теж. Саме тому він і вилетів, але я думаю, він завжди розумів ризик, що це може статися. Він робить це, хоча й знає. Ну, можливо, не ризик померти, а потім повернутися до життя, як на весняних канікулах, але це інша справа.

— Весняні канікули…

Того разу… він таки шкодував про це.

Він точно шкодував про скоєне... але.

Він точно зіткнувся з цим жалем.

У цьому не було сумнівів, і Сенджьоґахара мала абсолютну рацію.

А я, з іншого боку.

— Ти, з іншого боку, нічого з цього не розумієш… ні, не так. Навіть ти, мабуть, усвідомлюєш ці ризики. Але ти не думаєш, що про це варто турбуватися… мабуть, так воно і є. Ти ні про що не шкодуєш. Здається, тебе не лякають злоба й мерзота. Ні, насправді ти їх приймаєш. Усе це звучить так, ніби я описую, яка ти неймовірна, але це зовсім не так. Я відчувала до тебе неймовірну повагу до сьогодні… але ці почуття ніби просто розвіялися, наче дим.

Справді, відчуття, яке я отримала від Сенджьоґахари, коли вона говорила… було таким, що вона зовсім мене не хвалила.

Це анітрохи не було високою похвалою.

Якщо вже на те пішло…

Вона була зла.

Так само як коли вона знайшла мене в тих руїнах учора вранці… а можливо, і ще зліша.

— Мені досить боляче, що ти сказала, ніби моя їжа смачна, якщо ти так почуваєшся. Арараґі не виявляв жодних ознак задоволення, але ти ще гірша.

— Сенджьоґахара…

— Наприклад, що ти думаєш про те, як я живу? — з цим питанням вона розвела руки, презентуючи кімнату 201 в апартаментах «Тамікура». — Моя непевна сім'я з батьком-одинаком, моя однокімнатна квартира площею в дев'ять з чимось квадратних метрів, без ванни, але, на щастя, врятована душем, у якому іноді немає гарячої води, моя справді мізерна кухня з однією газовою конфоркою, мої пробки, які вибиває, якщо користуватися феном під час роботи пральної машини… що ти думаєш про мій спосіб життя?

— Що я про це думаю?

— Ти нічого про це не думаєш, чи не так? Ти не співчуваєш моєму способу життя й не відвертаєшся від нього, правда? І я впевнена, що це чудово. Якби ми були в романі чи манзі, чи щось таке… або якби ми говорили про великих історичних постатей, так, це було б неймовірно. Можливо, я б навіть розчулилася. Але, Ханекаво, ти ж справжня людина, чи не так? — запитала вона мене.

Хоча її тон залишався рівним… здавалося, вона стримувалася з усіх сил, щоб він не зірвався й не став грубим.

— Зрештою, навіть я вважаю такий спосіб життя найгіршим, а це ж про мене. Я не вірю, як якась просвітлена людина, що це набагато людяніше життя, ніж те, що було в маєтку до розлучення моїх батьків. У жодному разі. Я ані на секунду не думаю, що в житті в бідності є щось більш людяне. Насправді я згодна з приказкою… бідність притуплює розум. Мій батько працює до знемоги, щоб виплатити наші борги й вирватися з цього життя. Він працює так несамовито, що я не здивуюся, якщо його здоров'я підведе будь-якого дня… і все це тому, що ми знаємо, наскільки небезпечно для нас продовжувати так жити.

«Але ти не відчуваєш такої небезпеки», — сказала вона.

— Ти усвідомлюєш, що ця небезпека є, але не відчуваєш її ані крихти. Ось чому ти здатна провести цілу ніч у тих руїнах.

— Якщо так казати…

Я була загнана в кут.

Я не могла заперечити, навіть якби хотіла.

— Я думаю, річ у тім, що ти занадто біла… занадто чиста й біла. Ти, мабуть, не розумієш, як безсердечно казати дурним людям, що бути дурними — це нормально, як жорстоко казати мерзенним людям, що бути мерзенними — це нормально… і ти навіть не намагаєшся зрозуміти, чому бачити недоліки й називати їх чеснотами — це чиста злоба. Ти й гадки не маєш, наскільки незворотно шкідливо стверджувати щось негативне. Не можна приймати все. Якби ти це робила, ніхто б більше не намагався. Вони б утратили волю до вдосконалення… але ти анітрохи не остерігаєшся дурості чи мерзоти. Ти завжди біжиш робити правильні речі, знаючи, що люди намагатимуться тобою скористатися, бо ти не звертаєш на цей факт уваги, і ти намагаєшся діяти етично, хоча знаєш, що через це виділяєшся, як біла ворона. Що може бути страшнішим за це? Я вражена, що тобі вдалося прожити своє життя на такому лезі бритви й досі бути при доброму здоров'ї, це я визнаю. Отже, підсумовуючи, ти не добра людина, не свята, не свята матір… ти просто нечутлива до темряви. Це просто робить тебе… невдалим створінням.

Невдалим.

Мене вперше так назвали, і чути це було трохи гнітюче.

Ми обірвали розмову на цьому, бо мені вже був час іти до школи, але її слова продовжували крутитися в моїй голові дорогою й протягом усіх уроків.

«Ти не добра людина, просто нечутлива до темряви».

«Просто нечутлива до темряви».

Невдаха, невдаха, невдаха, невдаха… іншими словами.

Біла.

Занадто біла.

Чиста й біла.

Безсоромно… біла.

— …

Але тепер, сидячи на уроці й відволікаючись на каракулі на полях підручників Сенджьоґахари, я не могла заперечувати, що ті слова здавалися трохи марними.

Малюнки на теми уроку були на кожній сторінці.

І до смішного гарні.

І це вона готується до вступу в коледж?