Розділ 21: Тигр Цубаси - 021

— Мгх.

Сенджьоґахара зробила невимовне обличчя, щойно поклала до рота огірок зі свого салату.

Я подумала, що було б неправильно надто господарювати на чужій кухні, тому приготувала дуже простий сніданок. Вчорашній хліб із гарячим молоком. Простий салат і яєчня поверх бекону. Коли я розклала все на столі, вона, однак, зауважила, який гарний вигляд усе має.

Усе було гаразд, поки вона одним духом пила молоко, але її поведінка змінилася, щойно вона поклала до рота перший шматочок салату.

Наче щось перемкнулося.

— Можна поставити тобі запитання, Ханекаво?

— Яке?

— А, ні, зачекай. Спершу дозволь мені переконатися, що ця неймовірна ситуація справді відбувається.

Вона продовжувала набивати щоки салатом. Вона їла далі, мовчки поглинаючи яєчню та хліб.

Похмурий вираз не сходив з її обличчя весь цей час.

Я не дурна. Я приблизно здогадалася, про що вона думає, судячи з її реакції, але... хмм?

Невже я щось зіпсувала?

Я замислилася, а потім боязко відкусила шматочок приготованої мною їжі... нічого особливо дивного не відчувалося. Принаймні, не схоже, щоб я спалила яєчню чи додала в їжу засіб для миття посуду.

То що ж могло її так турбувати?

— Хмм, — багатозначно мовила вона, помітивши, що тепер уже я дивлюся на неї з підозрою.

— Ем, Сенджьоґахара...

— Ханекаво. Ти знаєш, що таке заправка?

— Га? — запитання застало мене зненацька. — Ну, звісно ж знаю. Те, що люди іноді додають до салатів.

— Угу-угу, — вона глибоко, з розумінням кивнула. — У Японії є три конфліктуючі фракції щодо яєчні. Ті, хто поливає її вустерським соусом, ті, хто поливає її соєвим соусом, і ті, хто посипає її сіллю та перцем. Яка твоя позиція?

— О, я чула про таких людей раніше. Так, вочевидь, дехто щось додає до яєчні.

— Ага-ага, — вона знову кивнула, наче проводила експеримент і була задоволена результатами. — Ти помітила в холодильнику масло та джем?

— Я бачила їх, але... ми їли їх учора. Ой, даруй... ти хотіла разом з ними?

— Хм.

Але замість того, щоб встати й узяти з холодильника масло чи щось іще, вона відірвала ще один шматок хліба, поклала його до рота й мовчки зажувала.

Мовчки.

— У мене є ще кілька запитань.

— Будь ласка, питай.

— Вони стосуються твого кулінарного способу життя.

— Мого кулінарного способу життя? Я вважаю свої харчові звички цілком звичайними, але гаразд.

— Скільки соєвого соусу ти використовуєш для суші?

— Ніскільки.

— Скільки разів ти вмочуєш темпуру в соус?

— Жодного.

— Скільки ложок цукру в йогурт?

— Нуль.

— Що ти пишеш кетчупом на стравах?

— Нічого.

— Якийсь соус на окономіякі?

— Без нічого.

— Ти солиш рисові кульки?

— Просто рис.

— Який сироп ти береш до тертого льоду?

— Простий.

— Скільки кубиків цукру в каву після їжі?

— Я п'ю чорну, дякую.

— Гаразд, — сказала вона, закінчивши свої запитання.

Здавалося, ніби я щойно пройшла якийсь психологічний тест, але тепер я зрозуміла, що її так засмутило.

— О, я зрозуміла. Вибач, Сенджьоґахаро, ти з тих людей, хто додає заправку до салатів. І тому ти так смішно скривилася.

— Ні, річ у тім, що я не знала про існування фракції «без заправки». І я вперше бачу яєчню без нічого, і мені також уперше подають просто шматок хліба. Ти, скажімо так, з тих, хто відкидає ідею приправляти їжу? Можливо, ти хочеш смакувати інгредієнтами такими, якими вони є?

— Гаа?

Мені знадобилася мить, щоб зрозуміти, що вона каже, а потім ще кілька, щоб обдумати це, перш ніж я відповіла: «А, ні».

— Зовсім не так. Я вважаю, що салат так само смачний із заправкою, і я можу їсти яєчню, навіть якщо на ній є вустерський соус, соєвий соус або сіль із перцем, і я однаково люблю піцу як з ананасами, так і без них.

— Ми не говоримо про начинку для піци, — відрізала вона.

Оуу, я була така щаслива.

Моя підводка не була марною.

— Але хіба їжа не смачна, навіть якщо в неї немає смаку? — запитала я.

— Ось воно що. Вирішальний аргумент.

— Що? Але я лише сказала, що їжа однакова, незалежно від того, є в неї смак чи ні.

— Ось чому кажуть, що найкращий спосіб вивідати в когось таємницю — це запитати, як минув його день.

«Хоча, гадаю, я просто запитала тебе напряму», — додала вона, кладучи палички.

Вона, однак, не відмовилася від їжі. Це було дуже схоже на неї — доїсти все до крихти.

— Дякую за їжу, — неодмінно сказала вона, перш ніж продовжити. — Я забираю назад кожне своє слово про те, що в нас схожі смаки.

Слова були анульовані.

— Ти наче протилежність перебірливої в їжі людини, чи не так? Але це не означає, що в тебе немає того, що тобі не подобається.

— Вибач, я досі не розумію, що ти намагаєшся сказати.

— Смак домашньої кухні? — проігнорувала вона моє запитання, ніби занурившись у думки. — Але ні, це не так. Можливо, ти з тих, хто приймає будь-який смак... Можливо, це перебільшення, але тебе хвилює лише те, щоб їжа забезпечувала тебе поживними речовинами. Ні, можливо, навіть поживні речовини не мають значення, аби тільки наповнити шлунок...

— Не кажи так, ніби я якийсь воїн.

— У такому разі твоє відчуття смаку — лише тягар. Якщо ти не насолоджуєшся смаком інгредієнтів... то, зрештою, тебе не турбують дрібниці? Якщо подумати, зациклюватися на приправах — це, можливо, розкіш.

— І все ж, тобі вдалося розбити вщент те, що я вважала здоровим глуздом, — сказала вона, дивлячись просто на мене, поки моя порція стояла на тарілці. — Але знаєш... я не впевнена, що так варто жити. Ідеться не лише про твоє ставлення до їжі. Ти, ну...

Здавалося, вона ретельно добирала слова.

Це було рідкістю.

— ...ти приймаєш усе, що трапляється на твоєму шляху, чи не так? — вона сказала майже те саме, що й раніше. — Важливо мати те, що любиш, але хіба не так само важливо мати те, що ненавидиш? Але ти приймаєш усе. І мені цікаво, чи не так само ти чиниш зі мною та з Арараґі.

— Га?

Наша розмова змінила тему?

Наша розмова зійшла з колії?

Наша розмова щойно переросла в щось більше?

Ні... вона така сама.

Ми говорили на ту саму тему, і розмова не зійшла з колії.

Масштаб нашої розмови теж не змінився.

Ми говорили про те, як я живу.

Про спосіб життя Ханекави Цубаси.

— Річ не у тім, що в нас схожі смаки, мої смаки просто поглинаються твоїми... ні, мабуть, мені не варто називати те, що в тебе є, смаками, Ханекаво. Мабуть, краще не треба. Зрештою, якщо тобі подобається все на світі, це наче все для тебе однакове.

— ...

— Ханекава? — запитала вона, все ще дивлячись мені в очі.

І це був лише натяк.

Але щось у її тоні звучало пласко... як колись.

— Ти справді кохала Арараґі?

А потім ще одне запитання.

— Чи можеш ти й зараз сказати, що кохаєш Арараґі?