Розділ 20: Тигр Цубаси - 020

…

Як це сталося?

Цього разу ми пропустили одразу три розділи.

Що сталося, поки я спала?

Усе ж гаразд, так?

Нічого дивного не трапилося, правда ж?

— Доброго ранку, Ханекаво, — гукнула Сенджьоґахара, що сиділа переді мною, поки я лежала на футоні, надто спантеличена, щоб навіть поворухнутися.

Хм?

Щось у виразі її обличчя здавалося неуважним, на противагу вчорашньому дню… ні, мабуть, не неуважним чи сонним, а наче вона була просто виснажена…

Але ж який у неї був стан, щоб утомитися, щойно прокинувшись?

Не те щоб її енергію міг висмоктати Шкідливий кіт.

— Ти рано прокинулася, Ханекаво… Лише шоста.

— Ага.

Сьогодні я справді поклалася на свій добовий ритм… хоча могла б поспати й трохи довше, бо дім Сенджьоґахари був ближче до старшої школи Наоецу, ніж мій.

Але ж раннє пробудження ще нікому не зашкодило.

— Ну, ти теж уже на ногах, Сенджьоґахаро.

— Я зранку трохи бігаю, — сказала вона, повільно підводячись. — Мені нелегко підтримувати таку фігуру, знаєш… У мене таке тіло, що все з'їдене йде прямісінько в плоть.

— Прямісінько в плоть…

Це був її завуальований спосіб сказати, що вона легко набирає вагу?

З іншого боку, колись у неї були особливі обставини, пов'язані з вагою, тож, можливо, вона особливо прискіпливо ставилася до її контролю. Хоча вона й не модель, і, на мою скромну думку, виглядала б чарівніше, якби була трохи повнішою.

Чи справді її руки й ноги мали бути такими худими?

Дивлячись на них, мені ставало страшно, що вони можуть зламатися.

— Я заздрю тобі, Ханекаво. У тебе таке тіло, що все з'їдене йде прямісінько в груди…

— Прямісінько в груди…

Що це за тіло таке?

Слухай, мені теж не так уже й легко.

Важко бути дівчиною.

Умившись, Сенджьоґахара перевдяглася в шорти та футболку й почала робити розтяжку перед пробіжкою.

Ого…

Яка вона гнучка!

Я не вірила власним очам.

Її тіло гойдалося, наче хтось перестарався з 3D-анімацією.

Це було неймовірно. Вона була наче молюск.

— Вибач. Можна тебе торкнутися? — попросила я.

— Хм? Маєш на увазі мої праві груди? Чи ліві?

— Ні, я про спину…

— Мою праву лопатку? Чи ліву?

— У мене немає такого ультраспецифічного фетиша, про який ти говориш…

Вона справді швидка.

Такого вміння в мене не було.

Я підійшла до неї ззаду, поки вона робила ідеальний шпагат, і штовхнула її в спину.

Її тулуб тепер цілком лежав на підлозі.

Нуль опору, нуль тертя.

Наче й штовхати не було потреби.

— Чому твоє тіло таке гнучке? Хіба суглоби мають так рухатися? Взагалі, я навіть не впевнена, чи твої суглоби з'єднані…

— Ем, розтяжка може викликати залежність… І я маю на увазі це в мазохістському сенсі.

— Тобі справді потрібно було це уточнювати?

— Я не можу насититися відчуттям, як усе всередині мого тіла скрипить і напружується.

— Хоча ти, здається, не дуже напружуєшся.

— У ньому більше не залишилося напруги. Розтяжка тепер така нудна.

Для неї це було нудно…

Що ж, що більше розтягуєшся, то гнучкішим стаєш.

Плоди її тренувань за часів легкоатлетичної команди… а може, їхні сліди.

— Ханекаво, хочеш побігати зі мною?

— Ні, але я поки приготую сніданок. Поїмо разом, коли повернешся.

— Тобі не подобається бігати?

— Справа не в цьому.

Навпаки, я з тих, хто любить фізичні вправи.

У мене навіть є звичка бігати вранці, хоч і не щодня.

Просто я уявила, що після повернення на нас чекатиме ще один спільний душ із Сенджьоґахарою, і подумала, що нам не потрібно стільки фансервісу.

Це було б непристойно, і не в одному сенсі.

— Взагалі-то, — запропонувала я, — чому б тобі сьогодні теж не відпочити від пробіжки? Ти виглядаєш утомленою.

— Найбільше мені хочеться бігати, коли я втомлена.

— Гадаю, ти все-таки ще та атлетка.

Колишня членкиня легкоатлетичної команди. Її дух теж був загартований.

Здавалося, не варто було її зупиняти, тож, допомігши їй із розтяжкою (хоча врешті-решт я не зробила нічого, що можна було б назвати «допомогою»), я провела її й пішла на кухню.