Розділ 2: Тигр Цубаси - 002

Ходять чутки, що Арараґі слухняно будять щоранку його молодші сестри Карен і Цукіхі. Що їхні зусилля невпинні, незалежно від того, будень це, вихідний чи свято. Здається, це його дуже турбує, але, як на мене, вони просто схожі на близьких брата й сестер.

Насправді я просто заздрю.

Чесно, справді.

Скільки в цьому світі існує старших братів, настільки улюблених, що їх будять щоранку? Але понад усе... можливо, я заздрю не самому Арараґі, а Карен і Цукіхі, які щодня бачать його сонне обличчя.

Справді, страшенно заздрю.

Чесно, справді.

Отже, як я, Ханекава Цубаса, прокидаюся щоранку? Так само як в Арараґі є сестри, мене щоранку будить Румба. Звісно, Румба — це не кіт родини Ханекава й не ексцентричне ім'я молодшої сестри Румби Ханекави. Це насправді просто автоматичний пилотяг виробництва iRobot, модель Roomba 577, якщо бути точною.

Цей високопродуктивний пилотяг, з таймером, налаштованим на автоматичний запуск о шостій ранку, стукається мені в голову й будить мене.

Енергічний початок.

І все ж, Румба створює чимало шуму під час прибирання, як і всі пилотяги, тож насправді я прокидаюся ще до того, як він підкрадається коридором до мене... і все ж я тримаю очі заплющеними, чекаючи на той стукіт, не встаю, доки він не вдарить мене по голові, можливо, тому, що я прагну того відчуття, коли тебе хтось будить, того відчуття, коли тебе будять.

Ніби я Спляча Красуня, якщо висловлюватися поетично.

Хоча ні... нічого поетичного в ситуації, коли тебе будить пилотяг, бути не може.

Спляча Красуня. Я справді щойно так себе назвала?

З погляду Румби, я, мабуть, не що інше, як перешкода, якась спляча людина, що перегороджує коридор, який він прибирає.

Саме так, я сплю в коридорі.

Я сплю на футоні в коридорі другого поверху будинку.

Раніше я думала, що це нормально й абсолютно природно, але, вочевидь, це не так. Відтоді, як я ненароком розповіла про це й втратила подругу, я взяла за правило не обговорювати це питання надто відкрито.

Навіть так, я не особливо прагну власного ліжка, не після стількох років.

Це стало природним.

Я не хочу змінювати те, що є природним.

У мене ніколи не було дитячої думки про власну кімнату, і, знаєте, я говорила про це зі своєю однокласницею панною Сенджьоґахарою після того, як ми подружилися, бо відчувала, що їй можна розповісти.

— Та це дрібниці, — відповіла вона. — У мене вдома навіть коридору немає.

Можливо, для панни Сенджьоґахари, яка живе з батьком в однокімнатній квартирі, це здавалося проблемою першого світу, а я взагалі не вважала це проблемою.

Ні.

Можливо, я помиляюся.

Якщо припустити, то, можливо, я не хочу, щоб цей будинок став «моїм місцем». Ніби протилежність до того, як тварина мітить свою територію... можливо, я хочу дистанціюватися від цього будинку.

Жодного сліду.

Не залишати в цьому будинку абсолютно нічого.

Можливо, саме в цьому річ.

…Облишмо питання, чому мені доводиться здогадуватися про власні серце й розум, або чому я можу казати лише «можливо» та «мабуть».

— Ну, хоч би як я до цього ставилася, за кілька місяців це вже не матиме значення, тож варто не надто замислюватися, — кажу я собі, складаючи футон.

Мені нескладно вставати вранці.

Насправді я не зовсім розумію, що означає бути «ще сонною» після пробудження.

У моєму випадку перемикання свідомості між «увімкнено» та «вимкнено», мабуть, є чіткішим, ніж потрібно.

Якщо хочеш спати, то просто спи.

Ось до чого я зрештою приходжу.

— Мабуть, саме в цьому я не схожа на інших. Арараґі постійно каже мені щось на кшталт: «Те, що для тебе цілком природно, для мене — не що інше, як диво»... але «диво» — це вже занадто, чи не так, — продовжую я розмовляти сама з собою.

Надворі я так не роблю, але вдома не можу втриматися від розмов із собою. Бо якщо цього не робити, мені здається, я забуду, як розмовляти.

Я вважаю, що це проблема.

Також я вважаю проблемою те, що, розмовляючи сама з собою, я мимоволі починаю усміхатися, коли думаю про Арараґі.

Я кладу футон у шафу й іду до ванної кімнати вмитися.

Потім я вставляю контактні лінзи.

Коли я носила окуляри, я так боялася вставляти лінзи просто в очі, що навіть не хотіла про це думати, і коли я вперше почала ними користуватися, я справді так боялася, що практично тримала очі заплющеними протягом усього процесу (це фігура мови), але тепер, коли я звикла, це зовсім не проблема.

Ми можемо звикнути до будь-чого.

Насправді без тягаря на носі та вухах так зручніше.

Але коли я думаю про своє майбутнє з наступного року, то і контактні лінзи, і окуляри будуть певною перешкодою. Останнім часом я замислююся, чи не варто набратися сміливості й зробити лазерну корекцію зору, поки я ще навчаюся.

Привівши себе до ладу, я прямую до їдальні.

Там той, кого слід було б називати моїм батьком, і та, кого слід було б називати моєю матір'ю, як завжди, снідають окремо за одним столом.

Вони навіть не дивляться на мене, коли я заходжу.

Я теж на них не дивлюся.

Те, що щось потрапляє в поле зору, ще не означає, що ти подивився. Очі серця завжди можна відвести. Можливо, серцем важко бачити, але легко не бачити.

Єдиний звук, що лунає в їдальні, — це голос телеведучої, яка повідомляє головні новини дня.

Чому?

Телеведуча, яка, безперечно, перебуває на далекій телестанції, здається мені ближчою за цих двох людей в одній кімнаті.

Справді, чому.

Аж до того, що мені хочеться привітати її словами «доброго ранку».

До речі, скільки років минуло відтоді, як я востаннє вимовляла в цьому домі слова «доброго ранку»? Я спробувала поритися в спогадах, але нічого не знайшла. Я пригадала, як п'ять разів казала «доброго ранку» Румбі (як уже згадувалося, не просто бурмочучи уві сні, а чітко. Є щось дивно живе в тому, як рухається цей автоматичний прибиральник), але я серйозно не могла пригадати жодного разу, коли казала це людям, яких слід було б називати моїм батьком і моєю матір'ю.

Жодного разу.

Хах.

Це дивно.

Якось я сказала Арараґі щось на кшталт: «Думаю, зі свого боку я намагалася піти батькам назустріч», але, здається, ці слова не були правдивими. З іншого боку, те, що все, що виходить з моїх вуст, — брехня, не є чимось новим.

Я створена з брехні.

Істота, далека від істини... ось хто я, Ханекава Цубаса.

Навіть моє прізвище — обман.

Я безшумно зачиняю двері й прямую на кухню, а не до столу. Щоб приготувати сніданок, так, але це не означає, що я не хочу відтягнути, наскільки це можливо, момент, коли мені доведеться підійти до столу, за яким сиділи ті двоє.

Я знаю, що опір марний, чи радше, безглуздий.

І все ж, дозвольте мені цей незначний опір.

Це не зовсім державний переворот.

На кухні Ханекав, яку я особисто воліла б не називати своєю домашньою, багато кухонного начиння. Там є три дошки для нарізання й три кухонні ножі. Також є по три каструлі для молока й сковорідки. Тобто, всього по три. Якщо ви хочете знати, що це означає, то так, кожен із нас трьох, хто живе в цьому будинку, користується власним окремим набором кухонного начиння.

Це ще одна історія, розповівши яку, я втратила подругу.

У мене безліч таких історій, наприклад, як кожен із нас готує собі ванну, а потім спускає воду, щоб її наповнили знову, або як ми перемо окремо, але це дивно.

Я не знаходжу в цьому нічого дивного, і скільки б друзів я не втратила, я не вважаю, що сім'я Ханекава повинна переймати звичаї інших родин.

Оскільки ми виходимо з дому приблизно в один і той же час, наші сніданки «випадково» збігаються, але це схоже на те, якби ми знайшли місця за одним столом у їдальні: розмов немає, і ніхто з нас ніколи не готує сніданок для двох інших, готуючи свій власний.

Я вибираю своє особисте кухонне начиння й починаю домашню роботу.

Але я не готую вишуканий сніданок, як можна було б подумати з цього формулювання.

Я накладаю порцію рису, яку приготувала, готую місо-суп, омлет-рол, смажену рибу та салат (мені кажуть, що це забагато, але я з тих, хто любить ситні сніданки) і несу все це до столу за три ходки. Потім я роблю ще одну ходку, щоб налити собі чаю. Не було б потреби в чотирьох із половиною ходках, якби хтось мені допоміг, але, звісно, в цьому домі ніхто не допомагає. Навіть Румба настільки не допомагає.

Я сідаю, думаючи, як було б добре, якби Арараґі був поруч і допоміг мені.

— Дякую за їжу, — кажу я, складаючи руки, і беру палички.

Я ніколи не чула, щоб ті двоє вимовляли ці слова; однак, хоч я й не кажу «доброго ранку» чи «на добраніч», я рідко коли не дякую до та після їжі.

Особливо після весняних канікул. Відтоді — жодного разу.

Зрештою, ці слова призначені для рослин і тварин, які стануть моєю плоттю та кров'ю, колись живих, перш ніж стати їжею.

Життя, відібрані заради мене, з-поміж усіх створінь.

Дякую. Я смиренно приймаю вас.