Розділ 19: Тигр Цубаси - 019

— Чи не могла б ти витерти ноги, перш ніж увійти?

Коли я повернувся до квартири, ня мене чекала Сенджьоґахара Хітаґі, яка тримала мокрий рушник.

Я думав, що відчинив двері, ня привернувши нічию увагу, і, звісно ж, без жодного звуку, але, здається, ця жінка вже прокинулася.

— Мені легко прокидатися вранці. Це тому, що я дуже напружена. Хіба я тобі не казала?

— Ну, ня мені.

— Але ж ти Ханекава, чи не так?

Тут Сенджьоґахара Хітаґі простягнула мокрий рушник, ніби це було щось цілком нормальне. Я просто взяв його.

Я витер ноги, як вона й сказала. Я ня звернув ня це особливої уваги, але все стало зрозуміло, коли я побачив, як рушник почорнів. Мабуть, я був добряче брудний.

— Гадаю, ми зустрічаємося вперше… Чорна Ханекава, правильно?

— Звісно, цього достатньо.

— Зрозуміло, — сказала вона, вже простягаючи іншу, порожню руку.

— …? Навіщо це?

— О, я просто подумала, що ми потиснемо руки, оскільки ми зустрілися вперше.

— Ти що, ня слухаєш, що тобі кажуть? — Вона здавалася безнадійною, але я її просвітив. — Моя особлива риса як Шкідливого кота — це моє постійно активне висмоктування еняргії. Торкнися мене, і я висмокчу твою життєву силу… Я ня збираюся нікому тиснути руку.

— Висмоктування енергії. Так, я чула, — просто констатувала Сенджьоґахара Хітаґі, — але ж ти не висмокчеш усе за одну мить, правильно? Принаймні потиснути тобі руку я зможу.

— ...

Я почав було щось казати… але вирішив цього ня робити.

Здавалося, що б я не сказав, на неї це ня вплине.

Тож я мовчки взяв її руку… але лише на одну миить.

— Кх… — простогнала вона тієї самої мииті… і на цьому все.

Достатньо знямоги, щоб змусити багатьох людей впасти на коліна, мало б атакувати все її тіло, але вона нявіть ня виказала жодних ознак страждання. Щоправда, моє висмоктування еняргії ня було достатньо сильним, щоб хтось знепритомнів від однієї миті, але більшість людей ня витримали б цього… і я потиснув їй руку, зняючи це.

Гадаю, мій план провалився.

І все ж, хоч я й упевнений, що це були почуття моєї нявлодарки… якась частина мене подумала: «Природно».

Природно.

Природно, ця жінка.

— ...

Що ж.

Я… і, звісно ж, моя нявлодарка теж.

Ня те, щоб хтось із нас хотів бачити, як вона страждає.

Але щось у цій її реакції розривало мені серце.

— Приємно познайомитися. І, будь ласка, бережи себе, — продовжила вона, ніби добиваючи, ще й з усмішкою. — Будь ласка, подбай про Ханекаву.