Розділ 170: Час Шінобу - 018

— Вона просто раптом опинилася там.

— Чи варто казати «була»?

— Якби це була дивина, можна було б сказати «опинилася», але, на свій сором, я гадки не мала, що таке «воно» взагалі.

— Чесно кажучи, спершу я подумала, що це якесь атмосферне явище. Хай я й можу спокійно виходити на сонце, та воно все одно мій заклятий ворог, і я не так уже багато про нього знаю. Подумала, чи не може таке статися через заломлення сонячних променів абощо... Отакі думки.

— Саме тоді, коли я «побачила» ту «Темряву».

— Чорна маса... здається, це найвлучніший опис, хоча навряд чи вона була аж такою щільною, щоб називатися «масою». Швидше, розмита й розпорошена. А розміром — десь така ж, як та, що бачив ти. Людського зросту.

— Та й на це не можна покладатися.

— Коли неможливо визначити відстань, про розміри годі й говорити.

— Геть невідомо що, нічого не розбереш. Точніше, було таке відчуття, наче частина мого зору просто випала. Наче шматок пейзажу просто неможливо було розгледіти...

— Наче там була порожнеча.

— Ти, коли побачив «це», інтуїтивно відчув, що справа кепська, і дременув, наче заєць... Та, на жаль, у мене такої інтуїції не було. Я просто стояла і тупо дивилася, думаючи: «Що це таке?»

— Можна навіть сказати, що мені було вельми цікаво роздивитися те, що я бачила вперше. Мені не так часто трапляється щось справді нове. Я навіть відчула щось схоже на радість.

— Втратила дику природу? А, можливо, таке формулювання й підходить. Якщо кажеш, що мені бракує відчуття небезпеки, то це звучить майже як образа, але... мабуть, так і є.

— І Перший вбивця дивин був таким самим. І не тому, що він був у відчаї. Хай би він був виснажений, пригнічений чи зламаній, він все одно залишався справжнім мисливцем-фахівцем. Коли стається щось дивне, тіло реагує само.

— Але він не відреагував.

— Здавалося, він просто онімів. У моєму випадку через невдалий досвід, а в його випадку — через невдалі знання, ми обоє завмерли, приголомшені й розгублені.

— Ми не розуміли, що це... Отож.

— Спроба зрозуміти те, чого ми не розуміли, і була нашою помилкою.

— Такий профан, як ти, що навіть не намагається здаватися тямущим, саме через свою непрофесійність, зіткнувшись із чимось невідомим, просто обрав відступ.

— Це може прозвучати як глузування, але ні, я тебе хвалю. Насправді твоє рішення було правильним.

— Помилялася я... Помилялися ми.

— І не встигли ми навіть усвідомити цю помилку, як нас поглинули.

— Твій велосипед теж поглинуло, еге ж? Так само як і нас. Це не було схоже на всмоктування в чорноту чи поглинання темрявою... Це було саме поглинання пітьмою.

— А якщо питати, кого саме... то обох.

— Поглинуло обох.

— Легендарну вампірку, Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд, і Першого вбивцю дивин із його парою демонічних клинків... Разом.

— Ах, ось воно що.

— То ось що таке «викрадення богів»... Я збагнула це надто пізно. Залишається лише казати, що надто пізно. Адже на той момент «Темрява» вже поглинула мене наполовину. Та ні, не наполовину. Десь на три чверті. Якщо подумати, це було гірше, ніж втрата кінцівок.

— Ну, втім, навіть чверті тіла було цілком достатньо... щоб утекти.

— Ой, не «втекти», не «втекти». Я ще жодного разу в житті не тікала... Тобто, е-е-е, отже, щоб покинути те місце, чверті тіла було цілком достатньо.

— Ти там казав щось про «Книгу безмежних правил», версію для відступу»... Але мій відступ незрівнянно крутіший, і я повторю це ще раз. У чому б не змагатися, я не поступлюся тій дівчині-цукумоґамі. Я перевершую її в усьому.

— Коли я колись казала, що можу одним стрибком облетіти Землю сім з половиною разів, у цьому сенсі то був не просто жарт.

— Отак я й віддалилася від того місця. Точніше, не від місця... а від тієї «Темряви».

— Га? Відступ тієї дівчини-цукумоґамі склав хіба що кілька десятків кілометрів, чи не так? І це вона називає відступом, як мило... А я от долетіла до Антарктиди.

— До Антарктиди, яку я притримала як дачу.

— А оскільки серед тих трьох чвертей, що їх поглинуло, була й моя нога... можна сказати, я стрибнула на одній нозі на сто тисяч кілометрів. Різниця в класі, еге ж?

— ...До Антарктиди немає ста тисяч кілометрів? Максимум десять з чимось тисяч? Хм... Ну, це ж мої суб'єктивні відчуття, тож не чіпляйся до дрібниць, це так невитончено.

— Хай там як, а я евакуювалася. Щосили.

— Я була певна, що вона поженеться за мною, тому, навіть діставшись Антарктиди, не відчувала себе в безпеці. Мені просто потрібна була хоча б мить часу, щоб відновити поглинуте тіло.

— Саме для цього я й відступила. Далі планувала, чом би й ні, стрибнути хоча б на Марс. Якби я вирвалася в космос, то опинилася б у безпеці... хоча, звісно, немає гарантії, що за межами атмосфери справді безпечно.

— Навіть для мене це був перший раз, коли моє тіло так пошматували, тож я просто хотіла збільшити дистанцію.

— Але, зрештою, в цьому не було потреби. Я дісталася Антарктики, до Південного полюса, миттєво відновила тіло і приготувалася до бою... але та «Темрява» не погналася за мною.

— Хоч би скільки я чекала.

— Так, я справді збиралася чекати. Я жадала гідного супротивника... Жадала нагоди викластися на повну, бо таких нагод у мене було, сказати б, обмаль.

— Тож, певною мірою, я навіть передчувала задоволення від цих «доганялок»... Але вона не прийшла.

— Тебе, схоже, неабияк переслідували, але я тоді ніяк не могла збагнути логіки... Я вирішила, що воно, можливо, взагалі не здатне переслідувати чи рухатися у звичному сенсі, і трохи розслабилася.

— Судячи з твоїх слів, воно все ж рухається, та ще й, здається, вміє телепортуватися, тож наші досвіди не дуже збігаються... Але, мабуть, воно може переслідувати лише зі швидкістю велосипеда.

— Просто воно не здатне наздогнати мене на повній швидкості. Інакше навіть «Книга безмежних правил» тієї дівчини-цукумоґамі не дозволила б їй утекти.

— Можливо, річ в індивідуальних особливостях... Якщо, звісно, вважати «це» індивідуумом.

— Хоча мені здається, воно навіть не було твердим тілом.

— Скидалося то на рідину, то на газ.

— Женеться воно чи ні, але його природа все одно залишається невідомою. Та й постійно перебувати в бойовій готовності неможливо.

— Рано чи пізно мені довелося б розслабитися.

— Тож я розслабилася якомога раніше.

— Тож не дорікай мені за легковажність, на той час я саме такою й була, і нічого не вдієш. Я подумала: якщо вже все одно розслаблюся, то яка різниця, коли саме це зробити.

— Розслаблюся я чи буду напоготові, мої дії від цього не змінилися б... Отакі от справи, і саме тому я покинула Японію.

— І довго не поверталася.

— Наступного разу я прибула до Японії... пів року тому. І саме тоді я зустріла тебе.