Розділ 169: Час Шінобу - 017

— Так уже вони влаштовані...

— Коротко кажучи, Перший вбивця дивин хоч і жахався того, що всі його підлеглі раптом позникали, проте був далекий від тривоги, що наступним може зникнути він сам.

— Еге... Але ти говориш так, наче дорікаєш йому. Хіба ж з тобою не те саме? Ти тут, а негативна аура, так звані джерела дивин, до тебе не збираються... Якщо розглядати це як «зникнення дивин», то цілком імовірно, що і ти могла б зникнути.

— ......

Я лише висловив своє просте, наївне враження, і, сказати б, очікував від Шінобу логічної відповіді, проте вона дивилася на мене з неабияким подивом.

Її обличчя красномовно промовляло:

Ох.

А й справді.

...Цей хлопець справді живе собі як заманеться... Відчуття загрози, страх, тривога... скільки ж усього мені спадало на думку, але коли ти настільки «відірваний» від реальності, як Шінобу у розквіті сил, і настільки ж «зірваний дах», то всі ці почуття просто зникають.

Є таке поняття, як «тваринний інстинкт», але ж цей інстинкт притаманний насамперед слабким тваринам...

Приклад Шінобу аж надто екстремальний, але, можливо, сильні особини справді лише й роблять, що валяються без діла.

Так само як люди втратили свою дику природу...

— Ну, ну. Ну-ну-ну.

Шінобу відверто намагалася викрутитися. Вона не вміла гарно говорити, тож і викручувалася теж невміло, і на це «ну» більше нічого не додала. Та й нема в неї бажання щось приховувати.

— Істота мого рівня здатна впоратися з будь-якою ситуацією. Тож про таке можеш не хвилюватися, мені абсолютно байдуже.

— Тож Перший вбивця дивин думав так само... так? І ти зараз дорікаєш йому цим тоном...

— Та я й не дорікаю... а до речі.

Шінобу рішуче змінила тему.

— А що зробив би ти?

— Га?

— Наприклад, якби ти опинився в такій ситуації... якби ти був на його місці, що б ти зробив?

— Що б я зробив... Я, на відміну від Першого вбивці дивин, не фахівець, і не таке чудовисько, як ти. Якби я опинився на його місці, я б, мабуть, просто тремтів від страху... а потім, напевно, серйозно втік би. На той бік межі.

— Що ж, розумно. Проте «межа» це лише умовне поняття, що виникло зрештою, а насправді різниця полягає не в географії, а в знаннях. Тобто, якщо хтось знатиме про «мене» як про «бога», йому вже кінець... і що ти зробиш, коли дійдеш до цього висновку?

— Постараюся забути тебе, чи що...? Поколупаюся в мізках абощо...

Ці слова були напівжартома, проте Шінобу у відповідь:

— Авжеж. Саме так і варто було б зробити.

...і глибоко кивнула, наче я висловив саме те, що вона думала.

— Іншого виходу... мабуть, і не було.

— ...?

— Я оце кажу, наче роздумую над варіантами, але насправді вибору не було ані на макове зернятко. Як би це сказати... на лихо, це сталося раптово.

Раптово. Несподівано.

Вона з'явилася.

— З'ясувалося, що останній будинок в останньому селі, яке ми обійшли, спорожнів... і саме там, де Перший вбивця дивин вдосталь вдавався у відчай і ніжно плекав свої душевні рани. Саме там вона й з'явилася. Та «Темрява», про яку ти говориш... з'явилася без жодного глузду, хоча був білий день.

— ...

Нарешті вона з'явилася.

Перейшли до суті.

Схоже, мені не судилося вдосталь намацатися грудьми Хачікуджі.