Розділ 168: Час Шінобу - 016

— «Прокинься, о богине!» Саме так мене покликали, і я, власне, розплющила очі. Ну... ти й сам чудово знаєш, як тяжко я прокидаюся.

— То був лише другий сон, тому, щоправда, все було не так уже й кепсько. Але я, як завжди, не поспішала відгукуватися, і йому терпець урвався. Він просто вдерся всередину святилища, тупаючи, наче у себе вдома.

— А всередині святилища найсвятіше з усіх святих місць.

— Так було задумано, щоб ніхто, хіба що в крайній потребі, не смів туди ступити. Ну, звісно, справжня причина була куди прозаїчніша. Я просто хотіла зберегти свій затишний побут.

— Хай там як, а за збігом обставин мене вважали богинею.

— І щоб хтось застав мене, як я тут качаюся без діла... це ж яка ганьба. Щоправда, саме цього разу мене й застали.

— «Негідник!» Я, звісно, спробувала насваритися, як належить богині, але... коли тебе застають майже голою, обличчям донизу на підлозі, особливої величі це не додає. Та й він, здається, анітрохи не здивувався.

— Бо йому було геть не до здивувань.

— Власне... це я здивувалася більше за нього.

— Бо він прийшов сам. Один-однісінький. А цей чоловік завжди тягнув за собою цілу зграю підлеглих, наче хизувався улюбленими медалями перед усіма.

— І от цей чоловік... і раптом сам. Я щиро здивувалася. Щиро. Так що сон як рукою зняло. Ти, мабуть, думаєш, що я перебільшую, але повір мені, це справді було щось нечуване.

— Звісно, можна було подумати, мовляв, усередину святилища юрбою не заходять, тож він залишив підлеглих надворі, а сам увійшов. Але я майже одразу відкинула цю думку. Якби була така потреба, він послав би когось одного замість себе.

— Можна сказати, що він не зносив самотності. Самотник? Хм... Якщо говорити про любов до компанії, він був геть не такий, як ти. Щоправда, ти ж теж не сам тому, що так хочеш...

— І от такий чоловік... і раптом сам.

— Я аж очі витріщила і спитала: «Що трапилось?» До речі, на той момент я вже встигла попорпатися у власному мозку й витерти собі пам'ять, тому про дивне, що коїлося в навколишніх селах, не мала жодного уявлення.

— А коли він розповів мені про ту дивину, я справді вражена була. Хоча, звісно, чим далі він говорив, тим більше я згадувала. Його слова стали поштовхом, і клітини мозку відновилися, набувши тієї самої форми.

— «Ой, а чому ж я забула про таке важливе?» Я навіть дорікнула собі. Дуже серйозно покаялася.

— Ну, звісно, це була брехня... Але десь глибоко всередині я подумала: «Ох, ну навіщо я це згадала...» Може, як заснути, знову забуду? Думки просто кружляли по колу.

— Спати втретє перед Першим вбивцею дивин... це вже було б занадто, навіть для мене. Та й нова інформація з'явилася.

— Нова інформація стосувалася його підлеглих. Чому він, всупереч звичці, не привів їх із собою.

— Ну, ти, мабуть, уже здогадався.

— Власне, я ж уже сказала.

— Вони теж зникли.

— Зникли. Розчинилися.

— Кудись.

— Щезли, як і селяни. Якщо розповідати з самого початку: загін фахівців помітив, що поселення спорожніли, набагато раніше за мене.

— І, на відміну від мене, вони справді розслідували, не просто повернулися додому спати. Оце вже завзяття! Ні, це не жарт, я щиро захоплююся працьовитими людьми. Навіть у мене є на це здатність.

— Ти й сам, коли бачиш робочу мурашку чи бджолу, думаєш: «Ох, яка трудівниця!» І я так само. Щоправда, якщо в підсумку всі вони без сліду зникають, хвалити їх далі вже якось не виходить.

— І зникли не всі одразу, не півсотні за раз. Вони щезали поступово, по одному. А коли Перший вбивця дивин отямився, він залишився сам.

— На відміну від мене, він, мабуть, відчув справжній жах. Навіть не просто тривогу, саме жах. Той, хто завжди обожнював натовп, прийшов до мене один, і привів його не обов'язок, а відчай.

— Ну, зрештою, яка різниця, чому. Якщо він у результаті зважився діяти, це вже гідно поваги.

— Куди гідніше, ніж я, принаймні.

— А я, зі свого боку... я, яка вдавала із себе богиню, звісно ж, вислухала його й із надзвичайно серйозним обличчям промовила: «Що ж, доведеться розслідувати». Хоча вдавати богиню перед однією людиною... сумнівне задоволення. Та й Перший вбивця дивин ніколи не був моїм вірянином.

— Це вже звичка, мабуть.

— Я й сама вже обійшла навколишні села й усе розвідала, але за сценарієм я мала нічого не пам'ятати. Бо якби я почала пояснювати, одразу стало б зрозуміло, що я порпалася у власному мозку. Тож довелося ще раз обійти всі села разом із Першим вбивцею дивин. Ми витратили на це десь два дні.

— Наче замикати двері, які вже замкнені. І, звісно, нічого не змінилося. Ті, кого забрало «викрадення богів», раптом не повернулися.

— І нікого не було.

— На відміну від мене, простого чудовиська, що лише пожирає, Перший вбивця дивин був, хай і формально, але фахівцем. Він не просто шукав навмання, а перевіряв усе з різних боків. І жодного результату. Анічогісінько.

— Ти назвав його самотником, навіть трохи принизив, але... він не був із тих, хто лише командує підлеглими й ходить із гордим обличчям. Він не був безпорадним сам по собі.

— Хоча, мабуть, саме я так про нього думала. Більше за всіх.

— Він не лише виріс у моїх очах. Я почала дивитися на нього інакше.

— Якщо позичити те слово, яким я колись описувала і тебе... мабуть, я просто прив'язалася. До того, як він шукав зниклих селян, зниклих підлеглих. До його завзятості.

— Щоправда, всі ці зусилля були марні.

— Жодних результатів. Жодних висновків. Жодного сліду. І це вже само по собі було неприродно. Згодом я зрозуміла, що саме ця порожнеча й була найстрашнішою. Але тоді... тоді люди жили значно ближче до дивин... і до Темряви.

— «Нічого»... такого просто не буває.

— «Сумнів не карають», так кажуть. Але тут не було навіть сумніву, який варто було б перевірити. І як це назвати... Що взагалі можна сказати... А, точно.

— Це скидалося на досконалий злочин. Ось що.

— У дивин не буває досконалих злочинів, але у людей бувають. Тож, за логікою, досить поверхневою, визнаю, я вирішила, що це «викрадення богів» справа людських рук, і усунулася. Перший вбивця дивин теж відступив. Але в цій логіці була шпарина.

— Можливість, що дивина теж здатна на досконалий злочин? Ні, я не про це. Перш ніж шукати голку в копиці, варто було подумати про іншу можливість.

— А саме: що це не справа дивини, але й не справа людини.

— Третя можливість.

— І ми це збагнули... надто пізно. Я і Перший вбивця дивин. Хоча «збагнули», мабуть, не те слово. Нас просто загнали в кут, де іншого вибору не залишалося.

— Я, зі своїм безтурботним характером, навіть тоді не надто журилася. Але Перший вбивця дивин... Те, як він тоді занепав духом, словами не передати.

— Якби причиною була дивина — це ще пів біди. Якби винуватцем була людина, теж зрозуміло. Але що робити, коли ні те, ні інше? Ні я, ні Перший вбивця дивин не мали на це відповіді.

— Це було поза нашою компетенцією.

— Я пожираю дивини і п'ю людську кров, і на цьому все. Я просто вампірка, та ще й у той момент грала в богиню. А Перший вбивця дивин, попри всі свої знання, втратив сорок дев'ятьох підлеглих, свої руки й ноги. Його пара клинків, «Кокороватарі» та «Юмеватарі», справді священні реліквії, наділені божественною силою, але, як випливає з назви «Вбивця дивин», вони працюють лише проти дивин. І лише проти них.

— І ще: Перший вбивця дивин був також володарем влади. Але ця влада діяла лише на людей.

— Проти дивин чи проти людей ми були б незрівнянні, могли б розгорнути всю свою міць. Але в тій ситуації нічого. Просто нічого не можна було зробити. Точніше, нічого не залишалося.

— Нічого не залишалося.

— Ну, я вже казала, я не з тих, хто надто старається. Тому ситуація «робити нічого» мене не дуже засмутила й не надто пригнітила. Але Перший вбивця дивин... Він занепав духом. І не підіймався.

— Еліта погано зносить поразки.

— Насправді, часу на тугу в нас не було. Може, мені й було байдуже, але Перший вбивця дивин не міг дозволити собі насолоджуватися власними душевними метаморфозами. Не тоді.

— Бо коли люди зникають один за одним, розчиняються, мов дим... як можна думати, що ти виняток? Ніяк.

— Хоча... саме це й робить їх людьми.