Розділ 167: Час Шінобу - 015

На мить мені здалося, що я недочув. Або що вона обмовилася... саме так я подумав.

Аж поки не зникнуть усі?

Усі?

— ...Що ще за дурниці. Аж поки не зникнуть усі... цебто, той загін фахівців Першого вбивці дивин, усі до останнього, так?

— Це ще звідки. Про таке я не казала. Читай контекст, стеж за логікою розповіді.

— У твоїй розповіді немає жодної логіки... Твоя пам'ять настільки стерта, що деталі геть розмиті... і, хоча казати таке негарно, ти розповідаєш гірше за будь-кого.

Точніше невміло оповідала.

Як каже Хачікуджі, дякувати богу, що існує правило, за яким дивини не можуть бути оповідачами.

— Хм. Плюєшся ж ти. Проте, наразі найпопулярнішою оповідачкою, як не дивно, є та мавпяча дівка. Тебе обійшли.

— Ні, Камбару має добру репутацію лише тому, що її розповідь виявилася значно адекватнішою, ніж очікувалося... Тобто, в певному сенсі, слухачі навіть розчарувалися, так?

І взагалі, не говори про майбутнє так, ніби це само собою зрозуміло.

Правило, що дозволяє дивинам порушувати четверту стіну, варто скасувати якомога швидше... хоча ні, вже настільки пізно, що далі нікуди.

Адже залишилася лише одна книга.

— До речі, оповідачкою останньої книги, схоже, стане та цундере.

— Ем, серйозно? Не я?

Легкий шок.

Тобто моя місія на цьому закінчується?

Настільки просто? Буденно?

Це вже занадто, ні?

— Ох, як же цікаво, що насправді думає та цундере. Цікаво, які плітки про тебе ми почуємо.

— Плітки про мене...? Ні, вона не говорить про мене поганого. Вона ж виправилася. Вона стала тією самою прекрасною Сенджьоґахарою Хітаґі, якою є зараз.

— Ні-ні-ні, жіночих справжніх думок не розгадаєш. На мою думку, ця жінка зараз однозначно обмірковує, як саме порушити розмову про розставання.

— Чого це ти говориш так, наче розбираєшся в людській психології... Ми ж щойно обговорювали, що через твоє нерозуміння цього сталися жахливі речі.

— Вона терпить лише з жалю, бо розмова про розставання зараз зашкодить твоїм вступним іспитам.

— Який же це поширений сюжет!

Еем...

Ого, коли мені так кажуть, я мимоволі замислююся...

Хай вона й виправилася, стала емоційнішою, я все одно не до кінця розумію, про що вона думає.

Навіть зараз я гадки не маю, чим вона займається... хоча, найімовірніше, вона саме зараз обмірковує, як мене відчитати за те, що я прогуляв початок навчального року.

— Досить вже про наступну книгу. Якщо так піде далі, невідомо, чи буде вона взагалі. Та й до того ж якщо так піде, ця історія ризикує закінчитися лише твоїми спогадами.

Люди вже починають хвилюватися.

Через твої несподівано довгі розповіді про минуле.

— Хіба це погано? Сцени спогадів — це основа популярних манґ.

— Ні, як читач, я б сказав, що це жахлива традиція...

— І не лише сцени спогадів. Чому в популярних манґах сюжет розвивається тим повільніше, чим популярнішими вони стають?

— Це обов'язково обговорювати саме зараз?

Це ж важлива частина твоєї розповіді, ні?

Мабуть, найважливіша.

— Повільний темп — це мука не лише для читача, а й для автора, мені здається. Це ж не тренування з обтяженням, якщо писати так повільно, хіба автор сам не забуде, що взагалі робить...?

— Ну, якщо відійти від позиції звичайного читача і поглянути як фанат, то правда в тому, що їх розтягують на вимогу видавництва.

— Хм. Але навряд чи видавництво хоче, щоб усе тяглося так повільно...

— Звісно, вони не хочуть повільного темпу, вони б хотіли, щоб усе просувалося жваво, але людський талант обмежений. Щоб розтягнути історію, доводиться змінювати щільність сюжету.

— Зрозуміло. Це має сенс, але хіба популярний автор, якого видавництво просить розтягнути історію, слухатиметься їх? Хіба він не захоче швидше закінчити те, що хоче закінчити?

— Контролювати авторів — це теж робота видавництва. Тож вони вміють переконати їх так, щоб ті навіть не помітили, що ними маніпулюють.

— То творці зрештою просто танцюють під дудку капіталу!

— Я навіть не розумію, чию сторону ти зараз представляєш, коли так обурюєшся...

«Ти не виступаєш ані як читач, ані як фанат».

Та й загалом, для Шінобу з її довгим життям не має значення, наскільки розтягнуть популярну манґу... хоча точно сказати, скільки їй тепер відведено, я не можу.

Але, чесно кажучи, останнім часом я їх справді не бачив.

Фінали популярних манґ.

— Тож, Шінобу. Вважатимемо, що з цим розібралися. Можна повернутися до головної теми?

— Хмф. Я не переконана, але хай буде.

— Якщо виявиться, що твоя розповідь ніяк не пов'язана з «Темрявою», я тебе вб'ю. Я буду м'яти твої груди, аж поки вони не збільшаться вдвічі.

— У моєму випадку, коли мнуть груди — це знак відданості від мого раба.

— А, точно.

Було таке.

Усі ці особливості сюжету геть розмилися, але ця, бачу, досі чинна.

— Тоді, якщо твоя історія не пов'язана з тією «Темрявою», що я бачив, я м'ятиму груди Хачікуджі, аж поки вони не збільшаться вдвічі.

— Нічого не вдієш. Я зайшла так далеко у своїй розповіді, тож візьму цей ризик на себе.

Поки сама дівчина лежала непритомна, поруч укладалася угода, що цілковито ігнорувала її права.

— Тож, що означає «усі зникли»? Ти кажеш стежити за контекстом... але з твоєю манерою говорити це звучало так, ніби просто зникли всі навколишні жителі.

— Саме так і є.

Шінобу легко підтвердила мої слова.

— О, то ти зрозумів. Чи це означає, що мої здібності оповідачки поза конкуренцією? Може, варто змінити плани й зробити оповідачкою наступної книги мене?

— Це вже занадто. Тоді Сенджьоґахара залишиться ні з чим... Стоп, усі зникли? «І не лишилося нікого» — це ж не назва роману Агати Крісті.

— Хм. Але ж там події розгорталися на безлюдному острові, тож це зовсім інше. А тут усе поселення стало безлюдним.

...

Масштаб надто великий. Занадто.

Коли кажуть «село зникло» чи «поселення стерто з лиця землі», це звучить якось абстрактно і не вкладається в голові, але ж це...

Скільки людей зникло?

І це не якихось п'ятдесят осіб.

Я не знаю точної чисельності чи щільності населення того часу, тому не можу стверджувати напевно, але, мабуть, сотнею чи двома не обійшлося...

«Викрадення богів» такого масштабу?

— Зачекай-но... з твоїх слів випливає, що на відміну від того, як ти висушила озеро, люди зникали не одразу, а поступово, так? Потроху, один за одним... Тоді ти мала помітити це до того, як сталося щось настільки жахливе. Що ти взагалі робила, аж поки «не лишилося нікого»? Спала?

— Якщо казати, що спала, то спала.

На мій докір, у якому відчувалася частка звинувачення, Шінобу відповіла без особливої провини... хоча, мушу визнати, виглядала трохи ніяково.

— Я ж увесь час байдикувала... Але ж хіба це не одне й те саме?

— Га?

— Навіть якби всі зникли одразу, я б однаково не змогла цьому запобігти. Так чи інакше, з того моменту, як я не намагалася активно цьому перешкодити, кінець поселення був неминучий.

— ...Ну, мабуть, так і є.

За логікою, зникнути одразу чи зникати повільно — це одне й те саме, якщо зрештою не лишається нікого... але мені б не хотілося мислити такими категоріями.

— Навіть у тебе буває: здається, що грошей вистачить, а витрачаєш потроху, й не встигаєш отямитися, як гаманець порожній. Те саме й тут.

— ...Не впевнений, наскільки вдале це порівняння. Але, мабуть, коли вони зникають потроху, це важче помітити... важко усвідомити серйозність ситуації. Ось ми й проґавили це під час першого розслідування...

Якби селяни зникали сотнями за раз, навіть Шінобу... та що там, навіть Перший вбивця дивин би щось зробив.

Але якщо це відбувалося, скажімо, по одній людині за ніч, чи по п'ятьох раз на три дні, то й реакція, і усвідомлення могли запізнитися.

Серйозність події...

— Тож як ти врешті-решт це помітила? Цю... як би це сказати, аномальну ситуацію?

— Що саме? Те, що попри мою присутність туди не стікалася негативна енергія... чи те, що селяни зникали один за одним, аж поки не зникли всі?

— І те, й інше... але скоріше друге.

— Тобто спочатку я помітила друге, а одразу за ним — перше... Ну, друге я б рано чи пізно помітила, якою б тупою не була. Адже мої віряни, що мене обожнювали, раптом перестали приходити на поклоніння.

— А, ну так, звісно...

— Спершу я подумала, що їм остаточно набридла моя байдужість. Коли я заявила, що нічого не знаю про це «викрадення богів», що ні я, ні йокаї до цього не причетні, і щоб вони самі розбиралися, вони, мабуть, подумали: «Яка ж безпорадна богиня», і втратили віру. Я думала, що через це людей стало менше. Але щоб не прийшов ніхто — це було дивно. Хай би скільки «викрадень богів» не коїлося, людям треба їсти, щоб жити. Тож вони не могли перестати «викликати дощ». Для тих, кого не торкнулося викрадення, посуха була куди нагальнішою проблемою. Вони б не відвернулися від мене як від богині, інакше їм довелося б терпіти черговий голод... тому я й помітила.

«Логічний висновок», — сказала Шінобу.

Чомусь, коли вона говорить про логіку, мене це вже дратує...

— Щось не так... тоді подумала я.

— ...

— Тож я вийшла зі святилища і спустилася в село... точніше, піднялася в село з колишнього дна озера... і побачила картину, гідну «Марії Целести».

— З погляду хронології це порівняння недоречне.

Безлюдне село.

Поселення без жодної душі.

Села, якими Шінобу правила як богиня, перетворилися на міста-привиди.

Люди, що її обожнювали, зникли безслідно. До останнього.

Повільно... зникали непомітно.

— ...І що ти відчувала?

— Га?

— Ну, питати про враження, мабуть, жорстоко... але мені цікаво, що відчувала ти, та, в період свого розквіту, ще не зазнавши мого впливу.

Що люди, які тебе обожнювали, зникли поза твоїм зором... хоча й там, де ти могла б до них дотягтися.

Що сталося щось непоправне.

Як це сприйняла Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд? Я хотів знати.

— Та ніяк. Ну типу: «Ого, їх немає, я здивована».

...

Вона це ніяк не сприйняла.

Ідеальний пас у порожнечу.

Точніше, просто ігнорування.

— Подумала, може, вони всі кудись пішли, чи на заробітки. А ще мене розлютило, що вони поїхали, не взявши мене, і я подумала: «Уб'ю їх усіх».

— Це жахливо...

Вона просто нестримна...

Ну, мабуть, так і є... Інші часи, інші звичаї, немає сенсу її засуджувати. Дурень я, що спитав.

Адже Шінобу того часу і Шінобу зараз — це різні особи.

— Зараз було б інакше, так? Зараз ти б так не сприйняла.

— Авжеж. Якби це була теперішня я, було б щось на кшталт: «О-о-о-о! Їх не-е-е-ма-а-а!»

— Тобто просто реакція стала емоційнішою?

До речі, вона ще й позу прийняла.

Та годі тобі, невже за час нашого спілкування ти навчилася лише таких безглуздих театральних реакцій?

Навчись емоцій.

Людських почуттів абощо.

— Схоже, навчитися цього в тебе буде непросто... Тож після цього я обійшла всі сусідні села.

— Ого.

— Емоційно, з душею.

— Можеш не додавати зайвих епітетів. Передавай лише факти.

— Тож у результаті цих пошуків я з'ясувала, що в навколишніх поселеннях не залишилося нікого. Наче хтось провів межу: села за певною територією були цілі й неушкоджені.

— Межа... Тобто цією межею було те, «вірили в тебе чи ні»? У географічному сенсі...

— Саме так. А якщо казати точніше, межею було те, «чи знали вони про мене». Віра тут ні до чого. Адже серед сусідніх сіл були й такі, що знали про моє існування, але не вірили в мене. Їх була меншість... Я сподівалася, що хоч вони могли вціліти, але ці сподівання не справдилися.

— Хм... тоді виходить...

Сказав «тоді виходить», але сам не розумію, що з цього випливає. Це звучить так, наче мене обдурив лис, або наче я хапаю руками хмари... Навіть вислухавши все це, я досі не бачу суті.

Хай би які були її здібності оповідачки, але оскільки Шінобу — і оповідачка, і головна героїня, я хоч якось можу вчепитися за стрижень історії. Але якби не це, як оповідь про дивини, вона була б надто беззмістовною.

Не оповідь про дивини, а просто страшна казка.

Щось «недобре», «незрозуміле», «те, чого не осягнути»...

Ніби та сама «Темрява».

— Тоді виходить...

Шінобу, навряд чи прочитавши мій внутрішній хаос, підхопила мої слова... а втім, можливо, і прочитала.

Адже наші з нею серця пов'язані.

— Якою б я не була, навіть я зрозуміла, що щось коїться.

— Навіть на цьому етапі ти лише це зрозуміла... Яка ж ти безтурботна.

— Хотілося б, щоб ти назвав мене величною... Ну, щось коїться, і, схоже, причина — це я.

— Га? Ні, зажди, хіба «причина» — це правильне слово? Навіть якщо зрозуміло, що ти якось причетна до цього явища, на той момент більше нічого не було відомо...

— Ні, це емпіричне правило. Якщо щось стається, здебільшого причина — це я.

— ...

І справді.

Так і є.

З мого боку, оскільки я покладаюся на її силу як у розв'язанні проблем, так і в ліквідації наслідків, скаржитися якось незручно.

— І ось, нарешті, я помічаю... До речі, хоча я перебувала тут досить довго, негативна енергія зовсім не накопичувалася і не стікалася. Якщо була причина, то ось вона: я засиділася тут, і ця енергія десь щось накоїла... так я подумала, але, озирнувшись навколо, не побачила нічого подібного.

— ...

— І саме те, що нічого подібного не було... це й було дивно.

«Це було ненормально».

«Це була аномальна ситуація», — сказала Шінобу і заплющила очі.

— Дивно, що не відбувається жодних паранормальних явищ... і водночас дивно, що виникла аномальна ситуація. Як би це сказати... пазл не складається. Нестерпне відчуття дисонансу. Чесно кажучи, для мене те, що до сусідніх сіл «нічого не злітається», було дивнішим... і неприємнішим, аніж те, що місцеві жителі раптом усі кудись поділися.

— ...

— Мені стало ніяково, тому я повернулася додому і лягла спати.

— Гей.

— Га? Хіба не найкраще просто поспати, коли зле?

— Так, але ж..!

Невже всі незрозумілі речі минають, якщо повернутися додому і поспати... Яка ж у неї зручна конституція.

— Адже всі зникли, тож я подумала, чи не податися мені кудись інде. Цього разу без жодних великих стрибків, а просто розправивши крила й плавно линучи, наче з пропелером на голові.

— Та не було ж тоді ніяких пропелерів!

Та й зараз немає.

Цікаво, коли їх винайдуть.

— Ну, в моєму випадку батарея не сяде. А ти знав, що пропелер треба вимикати на відпочинок кожні чотири години, інакше ним не зможеш користуватися?

— Звісно, я читав манґу в кімнаті молодшої сестри... Стоп. Невже ти справді полетіла в іншу країну? Справді поспала, прокинулася і все забула...?

— Та ні, звичайно ж ні. Не варто мене недооцінювати.

— Ні, я завжди вважаю твій масштаб гідним поваги... саме тому й перепитав.

— Те, що я поспала, прокинулася і все забула — це ти влучно підмітив.

— Оце так масштаб!

Та скільки можна, це ж неможливо осягнути!

— Жартую. Я не настільки проста, щоб усе забути, просто поспавши. Прокинулася і все пам'ятала. Ой, невже... короткочасна пам'ять перейшла в довготривалу, чи що.

— Ну, так... Ця твоя безтурботність трохи дратує, але навіть якщо ти не людина, структура мозку не може бути аж такою простою...

— Тому я залізла собі в голову, перемішала й зруйнувала клітини мозку, і насильно змусила себе забути. Усе, що сталося останнім часом.

— Твоє колупання в мізках дозволяє не лише згадувати, а й забувати?!

Це страшно!

Хай би як швидко вона відновлювалася, але так вільно керувати власною пам'яттю — це просто абсурд. Навіть Ханекава, яка знає все на світі, почувши таке, здивувалася б і сказала, що це неможливо.

— Тож, щасливо все забувши, я вирішила поспати ще трохи... але тут з'явився той, хто порушив мій сон.

— Я б дуже хотів, щоб хтось з'явився при такому повороті. Я теж. Вже не знав, що й думати, якби ніхто не прийшов.

Звісно, у такому разі я міг би досхочу м'яти груди Хачікуджі, тож, можна сказати, я б не заперечував, а навіть підтримав би такий розвиток подій. Але, на жаль, цього не сталося.

— З'явився... і це був ворог?

— Ні, з'явився...

«Перший вбивця дивин», — сказала Шінобу.