Розділ 166: Час Шінобу - 014

— Якщо я почну вдавати з себе загадкову, ти знову розчаруєшся, тож я одразу розкрию карти... Проблема була не в крові чи чомусь подібному. Проблемою була сама моя сутність як дивини, саме моє існування як вампірки.

— Пам'ятаєш, мабуть?

— Той храм, куди ми ходили з тією дівчинкою з чубчиком... І той самий храм, який ми використали вчора для подорожі в часі. Той храм, що став епіцентром безлічі інцидентів. Храм Кіта-Шірахебі.

— Чому саме там, чому там накопичувалася негативна енергія... Ти ж чудово пам'ятаєш, яка була тому причина, чи не так?

— Адже саме ти отримав місію від того Гавайчика і запечатав ту негативну енергію. Звершив таке велике діло.

— Отож-бо.

— Я як дивина... Я, королева дивин, ну, точніше, колишня я, Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд... притягує дивини.

— Ніби лампа для метеликів.

— Можна їсти дивини, що злітаються, скільки заманеться. Якщо подумати, зручнішої властивості й не придумаєш. Здобич сама приходить, щоб її з'їли... Хоча, строго кажучи, це просто я порушую баланс дивин, руйную екосистему, тож вони навряд чи усвідомлюють, що приходять на обід.

— Та й злітається туди не стільки сама дивина, скільки негативна енергія, що передує їй. Ті самі «недобрі речі».

— Авжеж. Гавайчик називав це «недобрими речами». Нічого не нагадує?

— Ну от, ти ж сам назвав ту «Темряву» чимось «незбагненним». Відчуваєш певну схожість, чи не так?

— Насправді, це вельми іронічно.

— Так, я була неуважною.

— Я забула, чому вела життя мандрівниці, блукаючи з місця на місце... Ні, щодо цього я не забула. Я була неуважною, легковажною, але не настільки дурною, щоб забути причину своїх мандрів.

— Мені не можна довго затримуватися на одному місці. Бо це геть руйнує баланс екосистеми дивин.

— Клопітка вдача, бути надто сильною — теж не дар. Ну, якщо баланс трохи порушиться, але негативна енергія, що збирається, не «виросте» до повноцінної дивини, шкоди буде небагато... хіба що аура місця стане гнітючою.

— Але це цілком може призвести до великої війни йокаїв. Слова Гавайчика не були перебільшенням.

— І все ж... лише це не мало б стати проблемою. Насправді я б упоралася. Яким би чином не розвивалася та згущена енергія в цьому місті, якби я була в розквіті сил, я б легко з цим розібралася.

— Проблема виникла через те, що я, яка їх притягнула, втратила силу... і до того ж за мною наглядав Гавайчик.

— Як лампа для метеликів, я б хоч якось упоралася з тим, що сама ж і притягнула... Але коли вони починають злітатися так густо, що ніде й присісти, я вже не в змозі з ними впоратися, тож доводилося періодично змінювати локацію.

— Тепер зрозуміло?

— Чому я не могла залишитися там назавжди як богиня. Бо якби я лишалася на тому місці, воно перетворилося б на горнило дивин. Для мене це був би рай, але для всіх інших — пекло.

— Я хоч і гедоністка, але аж ніяк не декадентка.

— Я такого не бажаю.

— Тому я й думала... що варто б уже згортати це моє життя у відпустці.

— А неуважною я була через те, що до цього перебувала в Антарктиді, на землі, де немає ні людей, ні дивин.

— Через це мої відчуття притупилися. Я там була, а «недобрі речі» туди взагалі не зліталися, і я цього геть не помічала.

— Час від часу з'являлися місцеві йокаї, тож помітити аномалію було важко. Якби йокаї не з'являлися взагалі, я б, звісно, щось запідозрила.

— Цього разу вони щось довго не збираються.

— Тоді, мабуть, можна ще трохи тут побути.

— Можна й далі дозволяти поводиться зі мною як із богинею.

— Їжа смачна, спати можна досхочу.

— Щастя, щастя... Ось такий настрій.

— Не називай це лінощами. У цьому сенсі я теж не з власної примхи мандрувала, тож іноді хочеться осісти й відпочити... Ну, залишаючи осторонь ставлення як до богині.

— Тож, як виняток, я відкладала й відкладала, і залишалася там цілий рік... доволі довгий термін.

— Ще все гаразд, ще все гаразд, ще все гаразд... і так далі.

— Поки я думала, що й сьогодні спокійно, я втрачала нагоду відвернути трагедію. Інцидент стався... ні, не так. Інцидент помітила не я, не загін фахівців, не Перший вбивця дивин, а місцеві жителі.

— Кажучи простіше, пересічні люди.

— Що ж, явища дивин поширюються лише тоді, коли стають надбанням гласності. Поки вони ширяться серед пересічних громадян і доходять до «верхів», минає чимало часу. Поки стає надто пізно... Щоправда, те, що сталося тоді, важко назвати явищем дивин.

— Розповідь була така.

— Кажуть, люди зникають.

— Кажуть, люди пропадають.

— Кажуть, щезають безвісти.

— Кажуть, вийшли з дому й не повернулися.

— Якщо чути лише це, то це класичне «викрадення богів». Але в цьому випадку трактувати це як «викрадення богів» було б складно, адже на місці подій була «богиня»... тобто я, і я жила на видному місці, тож мала, сказати б, залізне алібі.

— Якби вони справді думали, що це «викрадення богів», прийшли б до мого святилища й обшукали б кожен закуток... Хоча, звісно, ніхто так не зробив.

— Ну, тут зіграло роль те, що я зазвичай поводилася добре... Не смійся, тоді я справді поводилася бездоганно, нічого не вдієш.

— Те, що я, вдаючи з себе богиню, виключила себе з підозрюваних у викраденні богів — вельми іронічно.

— Але, провівши невеличке розслідування, я з'ясувала, що це явище справді існувало. Принаймні, це не були звичайні втечі з дому, зникнення, викрадення чи вбивства...

— Це була низка інцидентів, що їх можна було б списати на явище дивин.

— Ні... точніше, назвати це явищем дивин було б складно.

— Я подумала: «Ну все, догралися». Мовляв, через те, що я залишаюся тут, почався ланцюг подій. Але щось тут не стикувалося.

— Річ у тім, що не було жодних «свідчень очевидців».

— Складалося враження, що до нас доходять не стільки «явища», скільки «результати явищ». Ніхто й ніколи не заявляв, що бачив це «викрадення богів» або пережив його.

— Люди просто зникали. І все.

— Зазвичай у подібних явищах, тобто в подібних міських легендах, є хтось, хто був поруч зі зниклим і бачив, як його забрали... Або ж сам зниклий, хоч і втративши пам'ять, але повертається.

— А тут нічого.

— Зникли, пропали, стерлися.

— Не повертаються.

— Якщо був супутник, то не повертається і супутник.

— І на цьому все. Крапка.

— Настільки бездоганно, що й зачепитися ні за що. Я обговорила це з Першим вбивцею дивин, ми навіть провели спільне розслідування, і дійшли висновку: доказів просто немає, і, мабуть, це звичайний людський злочин.

— Ідеальних злочинів серед дивин не буває, а от серед людей — бувають.

— Ми дійшли висновку, що це не наша робота. Не робота «богів» чи «фахівців». Це робота поліції.

— Ну, зважаючи на ту епоху, не поліції, а... тьху ти, як їх там...? Дошінів, чи як там вони називалися?

— Хай там як, це робота інших фахівців. Як богиня, я можу хіба що дощ викликати, а от розбиратися в якихось незрозумілих людських чварах і тертях — вибачте, то не моє діло.

— З погляду наслідків, це був просто грандіозне перекладання відповідальності. Мені варто було замислитися, чому саме цього разу негативна аура досі не злітається до цього місця. Варто було замислитися.

— Так само як зникали люди.

— Зникала й негативна аура.

— Ось про що мені варто було подумати.

— Але насправді я аж до останнього не помічала навіть того, що вони не злітаються. Бо якщо вони не злітаються, мені ж від того не гірше. Навпаки, якби вони зліталися цілими натовпами, влаштовуючи парад сотні демонів, я б мимоволі помітила і серйозно замислилася над причиною. Але навіть вампіри, не те що люди, не сприймають серйозно те, що не становить безпосередньої загрози.

— Я каюся, але не думаю, що це каяття знадобиться мені в майбутньому.

— Підсумовуючи: я нічого не робила. Я жила так само як і раніше.

— І серед усього цього вони зникали. Місцеві жителі продовжували безвісти пропадати.

— Аж поки не зникли всі до одного.

— Отак усе й тривало.