Розділ 165: Час Шінобу - 013

— Кодачі... — раптом зацікавившись, я втрутився в розповідь Шінобу. — це що взагалі таке?

Мабуть, це було відхиленням від теми, адже від головного питання, яке мене зараз цікавило, це було досить далеко. Але щось підказувало, що й про це варто спитати.

Треба спитати.

Якщо не спитаю зараз, потім шкодуватиму... Хоча ні, це не те щоб якесь передчуття серйозного повороту попереду. Скоріше, банальне відчуття: якщо не спитати прямо зараз, ця мала точно про все забуде.

Я й раніше чув від Шінобу про «Кокороватарі», але про існування якогось кодачі — ані слова. Навіть натяку не було.

Та й узагалі, Шінобу абсолютно точно забула про нього аж до цієї секунди.

Ще б пак... «ніколи не згадувала».

Не роби з себе невинну.

— Якщо «Кокороватарі» — це клинок, що вбиває дивини, то кодачі вбиває людей? Ні, стоп, тоді це був би просто звичайний меч...

— Аніж. Тому й «Відродження дивин». Кодачі «Юмеватарі» — це клинок, що повертає дивини до життя. Щоправда, «повертати до життя» істоту, яка й так не мала життя, звучить трохи дивно... Але суть у тому, що це клинок для воскресіння дивин.

— ...? Не дуже зрозуміло.

— Якщо цим клинком рубонути, дивина, вбита «Кокороватарі», оживе. Тобто, грубо кажучи, це предмет із цілющими властивостями. Щоправда, зцілити можна лише ту рану, а воскресити — лише ту дивину, що постраждала саме від «Кокороватарі», тож ефект доволі обмежений...

«Саме тому мені, із моєю тупою реплікою, цей кодачі зовсім ні до чого», — додала Шінобу.

— Та й носити із собою два клинки — заважко.

— У тебе не буває «заважко» чи «замаленько»...

— Не буває, але це питання настрою. Та і я вмію лише вбивати.

— ...

І справді. Якщо кодачі «Юмеватарі» існував для того, щоб обмежувати смертоносність «Кокороватарі», то Шінобу він був ні до чого.

Вона ж не збиралася воскрешати дивин, яких убивала.

Усі дивини для неї — лише їжа, і нічого більше.

— ...Ну, чесно кажучи, ти б і самі клинки з'їла, мабуть.

— Хто зна... Навіть я, здається, не змогла б перетравити ті два клинки...

Я сказав це жартома, але вона відповіла так серйозно, що, можливо, чотириста років тому справді намагалася їх з'їсти — і в неї не вийшло.

Якщо так, то апетит у неї просто ненаситний.

— Гаразд, їсти чи не їсти — це одне, але якщо йдеться про те, хто кого переможе?

— Га?

— Ну, Перший вбивця дивин і ти — ви ж врешті-решт билися, так? І хто переміг? Те, що ти жива, наштовхує на думку, що перемогла ти, але, почувши про цю дивну властивість «Юмеватарі», я подумав, що, можливо...

— Дурень.

І вона мене копнула.

Маленька дівчинка мене копнула.

Вона з тих, у кого слова й кулаки летять одночасно, чи що.

Коли тебе б'є босою ніжкою маленька дівчинка, скаржитися якось незручно (маю на увазі, що вона не аж така вже й маленька, як на людину, — не зрозумійте неправильно), тому я не став звертати на це увагу й просто сказав:

— Ну й що?

— Хіба не можна просто подумати, що мене, можливо, вбили й воскресили?

— Навіть думати про таке не смій. Якби Перший вбивця дивин був настільки видатним, щоб мене вбити, я б неодмінно запам'ятала його ім'я. Адже я чудово запам'ятала імена тих трьох мисливців на вампірів, які билися зі мною серйозно і навіть відтяли мені кінцівки.

— Та невже...

Тобто імена сильних вона запам'ятовує. Ну й фанатка ж бою.

...Хоча, якщо так подумати, чи пам'ятає вона ім'я Ошіно — питання відкрите. Він, звичайно, добряче їй насолити зумів, але вони ж не билися по-справжньому.

Хоча ні, можливо, вона запам'ятала його саме як фахівця з огидним характером, який обожнює капості.

Та й реалістично кажучи, ті три імена вона пам'ятає, мабуть, лише тому, що це було якихось пів року тому...

— Так чи інакше, заради моєї честі, заявляю: я аж ніяк не була вбита Першим вбивцею дивин. Те, що ми билися — це, сказати б, просто розвага.

— Розвага?

— Розвага за чаркою. Я просто трохи погралася з ним. Ну й сама хотіла випробувати ті клинки.

«Це були артефакти, гідні того, щоб увійти в історію», — додала Шінобу з неабияким захопленням. І справді, якщо вона досі зберігає репліку, така оцінка цілком зрозуміла.

— Щоправда, оригінал уже зник... Разом з усіма переказами. Тож, на жаль, ні в жодній історії, ні в чиїйсь пам'яті він не залишився.

— ...Слухаю тебе, і складається враження, що клинки — це щось неймовірне, а сам Перший вбивця дивин, то нічого особливого.

— Не зовсім так. Якщо тобі так здалося, то це лише тому, що я намагаюся берегти твої почуття. Якби я хотіла сказати прямо, щоб тебе зачепити, то як фахівець... як фахівець із протистояння дивинам... він був на дванадцять рівнів вищий за тебе.

— На дванадцять рівнів...

Це ж занадто. Це вже не «рівні», а ціла «в'язка».

Ну, я й не фахівець, я звичайний аматор, тож це закономірно... Але так, мушу визнати, це боляче.

Складна штука.

Коли Шінобу так зневажливо говорить про свого колишнього партнера, мене охоплює якесь дивне співчуття, чи то пак, якесь незрозуміле почуття справедливості. Але варто їй сказати про нього щось хоч трохи позитивне, як мені одразу стає ніяково.

Складно. Спершу Шінобу порівняла його з колишнім хлопцем, і, згадуючи зараз, розумію, що це було не просто порівняння.

— Точніше, сам по собі він міг не так уже й багато. Він був передусім видатним лідером, командував загоном із приблизно п'ятдесяти фахівців і розсікав будь-яку дивину одним ударом. Ось як він воював.

«Тому й не дивно, що у двобої зі мною він не мав шансів», — сказала Шінобу.

— Якби всі п'ятдесят навалилися на мене разом...

— Ти б програла?

— Ну, мабуть, хоча б одну рану від клинка я б отримала.

— ...

І це все...?

Оскільки «Кокороватарі» — це «клинок, що вбиває дивини», навіть подряпина мала б стати смертельною. Але в випадку Шінобу... та й у моєму теж... навіть якщо тебе «вбито» «Кокороватарі», ти просто одразу воскресаєш, тож це не має жодного значення.

«Юмеватарі» їй і справді був не потрібен.

Хай це й була лише репліка, але я на власній шкурі відчув, як це — померти, воскреснути, померти, воскреснути... Ніби в нескінченному жахітті.

Зворотний бік регенерації.

— Загалом, навіть із мисливцями й фахівцями я завжди якось уживалася.

— Хм...

Її спосіб життя настільки хаотичний, що скидається на існування якогось NEET, тому в таке важко повірити... Але ж і справді, вона якось «уживається» з місцевими.

Хоча «уживається» — не зовсім точне слово.

І «дружить» теж не підходить.

— Відтоді вони регулярно приходили на обхід, розмовляли зі мною й ішли геть. І так раз за разом. Приблизно раз на місяць, мабуть... А може, й частіше. Кілька разів я навіть допомагала їм полювати на йокаїв. Саме тоді я довіряла їм свою спину. Із суто японськими йокаями було непросто, але для мене дивини — це просто енергія, тож усе було радше цікавинкою. Щоправда, за них я не могла їсти в їхній присутності, тож поглинути цю енергію не вдавалося.

«Доводилося мовчки дивитися, як смачна здобич іде в нікуди», — сказала Шінобу з невимовним жалем.

І справді, їй було шкода.

Попри те, що стільки спогадів стерлося, ту нез'їдену дивину вона досі пам'ятає яскраво... Жах який.

Живе лише заради їжі.

...Але попри все.

— Слухай, Шінобу, якщо так, то чому б тобі просто не стати богинею? Я думав, що тобі це не підходить, але, слухаючи тебе... ти ж ідеально вписуєшся. Ти не мучила людей, не знущалася. Ну, хіба що твоя спрага крові могла б стати проблемою.

— Дурню. Однієї лише спраги крові вже достатньо, щоб це стало проблемою. Ну, звісно, якби люди, які до мене прихильні, не давали мені своєї крові, я б могла просто піти кудись якомога далі. Але ж я мандрівниця. Відпустка є відпустка, і нічого більше.

— ...

Вперта.

Хоча, коли я сам намагався повернутися з вампіра в людину, мабуть, теж так виглядав збоку... Але ж я й тоді не став повноцінною людиною.

Якщо подумати, це безсмертне тіло не раз мене рятувало...

Навіть зараз, якби всі проблеми зникли й мені сказали: «Можеш знову стати звичайною людиною», я б не зміг одразу відповісти «так». Щоб так відповісти, я занадто довго покладався на своє вампірське тіло. Чи вагалася тоді Шінобу?

Та хай там як, тепер це вже не має значення...

— І ще ось що, — раптом сказала Шінобу.

Раптом посерйознішавши.

— Проблема була не лише в цьому.

— Га?

— Проблема була не лише в цьому. Не лише в моїй сразі крові. Якби лише в ній — я б якось упоралася, хай і не найелегантнішим способом. Грубо, але все ж вирішення.

— Ну... так, визнаю. Чотириста років тому — це було б цілком можливо. І «поїхати якомога далі» спрацювало б, і, якби довелося, можна було б вимагати жертвоприношення. Та й, зрештою, можна було б крадькома їсти дивини поза спиною Першого Вбивці Дивин.

Один рік.

Вона казала, що прожила як богиня приблизно рік. Тобто весь цей рік Шінобу майже нічого не їла.

Приношення, які їй залишали, задовольняли хіба що примхи, але не давали жодного живлення. Як «Пан Пончик» для мене зараз.

Дивно, що вона взагалі витримала. Мабуть, тодішня Шінобу справді була найсильнішою. Або ж навпаки... вона страшенно голодувала за оповідями-свідченнями.

З її уривчастих розповідей про це можна лише здогадуватися...

— Тобто твоя спрага крові не становила прямої загрози. Тоді що? Щось іще... якась інша проблема?

— Є. І ти повинен це знати. Повинен... дуже добре знати.