Розділ 164: Час Шінобу - 012

— Тож він прийшов не винищувати мене, а просто розвідати ситуацію. Почути про те, що озеро зникло, а натомість з'явилося божество... таке не можна ігнорувати, якщо ти «справжній фахівець».

— Щоправда, він прибув трохи запізно... Але ж тоді інформація не поширювалася так швидко, як зараз. Та й транспорт був обмежений.

— До речі, про транспорт... він, здається, прибув у паланкіні.

— Із численною свитою... наче процесія даймьо. Щоправда, я ніколи не бачила справжньої процесії даймьо.

— Але ж скільки в нього було підлеглих.

— Мабуть, був впливовим чоловіком, рівним даймьо.

— Вони, до речі, теж були його васалами... Можливо, той чоловік мав зв'язки з керівним класом тих поселень.

— Або й сам до нього належав.

— Селяни перед ним дуже вже плазували... Хоча я погано розуміюся на людських спільнотах і їхній ієрархії.

— Важливо інше: він з'явився біля мого тимчасового житла. Хоча юрба людей не становила для мене жодної загрози, того разу все було інакше.

— І він теж не здавався мені загрозою.

— Ти можеш подумати, що раз він фахівець, мисливець, я мала б щось відчути. Але я все життя мала справу з такими типами.

— Не бачу різниці між звичайною людиною і мисливцем.

— Можеш казати, що я живу надто недбало, але така вже я є, нічого не вдієш. Та й навіщо мені їх розрізняти? Вони ж майже однакові.

— Звісно, Гавайчик, якого я зустріла, коли була слабка, чи Кайкі з Каґенуй, яких я зустріла вже дівчинкою, справили враження.

— Так уже буває, не ображайся.

— Але їхній візит мене розбудив. Не в тому сенсі, що я спала в храмі.

— Моя свідомість прокинулася.

— Після млявого божественного життя з'явився непоганий подразник. Ні, не він сам і не його свита.

— А меч.

— Меч, який він носив на поясі. Чи то «прикріпив», чи «оперезався»? Не знаю точного терміна...

— Але суть не в тім.

— Коли він вийшов з паланкіна, я побачила два мечі, великий і малий. Вони мене зачарували.

— Звісно, витріщатися на чоловічий поперек трохи непристойно. Але нам з тобою подобаються стегна протилежної статі, тож, мабуть, ми були пов'язані ще з давніх-давен.

— Жартую.

— Що? Так.

— Два мечі. Довгий — це демонічний меч «Кокороватарі».

— Той самий, репліку якого ти використовував. Оригінал трохи небезпечніший.

— Репліку навмисне послабили.

— Бо був надто небезпечний.

— Хоча для мене він не така вже й ефективна зброя... але прокинутися змусив.

— Подразник непоганий.

— Що? Менший меч... Кодачі?

— Другий з двох?

— А, я ж тобі не розповідала. Думала, вже згадувала... Мабуть, здалося.

— Він був запасним... або ж запобіжником для надто небезпечного «Кокороватарі».

— Можна назвати його піхвами, але ж і в оригіналу, і в Кодачі були свої власні піхви, тож ця метафора тільки заплутає справу.

— Суть у тому, що надто небезпечній зброї потрібна підтримка, дублер. У моєї репліки Кодачі не було, бо це все ж репліка.

— Другий демонічний меч, Кодачі, звався «Юмеватарі».

— Якщо не брати до уваги «Кокороватарі», яким я користуюся й досі, дивно, що я запам'ятала назву Кодачі. Але це не виняток.

— Просто оригінальний «Кокороватарі» і той Кодачі були єдиним цілим. Їх неможливо було роз'єднати.

— Якщо «Кокороватарі» вбиває дивини, то...

— «Юмеватарі» їх оживляє.

*П.п: Кокороватарі — Обрій серця. Юмеватарі — Обрій сну.*

— Меч із божественним статусом, що передається з покоління в покоління, сам по собі є дивиною, тож мій радар зашкалював.

— Відчувши цю ауру, я вийшла з храму... Точніше, рознесла храм на друзки. Мені було ліньки йти, тож я змусила зникнути храм.

— Я назвала це процесією даймьо... їх було десь із п'ятдесят. І не тільки ватажок, а й решта сорок дев'ять були не простими підлеглими, а теж фахівцями.

— Знищення храму не тягне на «диво», але як демонстрація сили — цілком. Якби я використала всю міць, знищила б не храм, а Землю.

— Єдине, що я не можу знищити, це Сонце. Моя єдина ціль, яку я переслідую й досі.

— Тільки не кажи, що не пробачиш мені цього. Це ж моя єдина ціль... Але суть у тому, що мені вдалося їх застати зненацька. Не те щоб я робила це навмисне, просто ліньки було йти пішки... Для мене це просто будівля, яку можна відбудувати.

— Цього вистачило, щоб їх приборкати.

— Вони, звісно, були фахівцями з винищення дивин, але я настільки не вписувалася в їхні уявлення про перевертнів, що більшість просто оніміли від жаху.

— Попересідали на землю, видовище було ще те, аж у мене бойовий дух зник.

— Дивлячись на мене згори, встояли на ногах лише дехто... здається, п'ятеро.

— Перший Вбивця Дивин, гаразд, нехай буде так... він і його безпосередні підлеглі, так звані Чотири Небесні Королі. Тільки вони ледве стояли й дивилися на мене.

— Хоча це не означає, що вони не здивувалися.

— І все ж вони не розгледіли в мені вампірку. Навпаки, вирішили, що я «справжня богиня».

— Принаймні, істота з достатньою силою, щоб так називатися і щоб їй поклонялися. Та й, як ти казав, колір мого волосся й шкіри був незвичним для місцевих, а сонячне світло, що відбивалося від мене, надавало божественного вигляду.

— І що я зробила, як думаєш?

— Як я вчинила з цим нескінченним непорозумінням? Чесно кажучи, я трохи вагалася. Як я вже казала, через мечі я здогадалася, що вони фахівці, мисливці.

— Якби я відкрила свою справжню сутність, бій був би неминучий.

— Відпустка це добре, але іноді потрібен адреналін... Можна було б зробити цей подразник трохи інтенсивнішим.

— Було б брехнею сказати, що я про це не думала.

— Що? Ні, якщо коротко, я не розкрила себе і бійки не сталося. Як ти знаєш, я пацифістка. Пацифістка, що ненавидить війну і носить на чолі ієрогліф «любов».

— Смішно називати нелюдину високоморальною особистістю... аж сама блідну від своєї лицемірності. Вибач, жарт зайшов надто далеко.

— А не стали ми битися лише тому, що вони не напали першими.

— Хоча винищення дивин було їхньою роботою, і я була їхньою прямою ціллю, але, як я вже казала, тоді я була не дивиною і не вампіркою, а богинею. За чистою силою я належала до божественного класу, тож вони не наважилися піти далі.

— Вони лише про всяк випадок запитали:

— «Ти справді богиня?»

— Я не наважилася назвати себе богом, тож відповіла: «Думайте, що хочете. Але не смійте називати мене на ім'я». Тоді я вже трохи розуміла японську, тож могла відповісти щось подібне... І ця відповідь, схоже, їх переконала.

— Щоправда, на відміну від місцевих, вони не стали переді мною плазувати. Дуже практичний підхід. Їхня поведінка кардинально не змінилася.

— Навпаки, стала суто діловою.

— «А, ви богиня? Тоді підпишіть, будь ласка, ці документи, ми вас покличемо пізніше»... Щось таке.

— Це, звісно, метафора.

— Мабуть, вони мали справу з багатьма богами до мене. Дізнавшись, що я богиня, вони поводилися дуже звично. Ті, хто спочатку онімів від жаху, швидко підвелися.

— Хоча я насправді не богиня...

— Ось така вона, страшна сила звички.

— Вони не боялися богів, а певною мірою навіть нехтували ними не лише через звичку, а й тому, що належали до керуючого класу. Для них посуха не була такою вже практичною проблемою.

— Їм не потрібен був порятунок від мене.

— Їм взагалі не потрібен був порятунок від «богів». Вони самі придумали, створили й впровадили систему, де боги не потрібні.

— Такі люди не поклоняються богам. Вони бачать у них рівних собі.

— Мабуть, фраза «віряни будуть врятовані» ближча до істини, якщо сказати навпаки: «врятовані починають вірувати». Як у грі «камінь-ножиці-папір», коли показуєш фігуру після суперника.

— Досить ліричних відступів.

— Подальша розмова була досить незграбною, бо моя японська була ще слабкою, але ми уклали щось на кшталт угоди щодо моєї ролі богині.

— У кожної місцевості свої правила.

— На папері нічого не фіксували, адже папір, на відміну від богів, був дефіцитом... Якщо коротко, мені сказали: «Не перегинай палицю».

— Я не збиралася дотримуватися жодних обмежень, тож подумала, чи не розігнати їх усіх. Але стрималася.

— Мене цікавив лише той демонічний меч, але зрештою це просто меч. У руках людини він не страшний.

— Я подумала, що коли настане час битися, ми й так поб'ємося. Тож вирішила покластися на долю.

— Тоді я й гадки не мала.

— Гадки не мала, наскільки фатальною була та помилка... Що через те, що я поклалася на долю, станеться таке жахіття.

— Якби я пішла звідти після візиту фахівців, нічого б не сталося... Ох.

— Ох, яка ж це жалюгідна історія.