— Боротися з дивинами... ем, це ж, виходить, фахівці?
Ошіно Меме. Кайкі Дейшю. Каґенуй Йодзуру.
Авторитети у сфері дивин.
Ні, не те.
Вони не те щоб «билися»... хоча пані Каґенуй і має схильність до насильства, але загалом вони «фахівці».
Посередники між нашим і їхнім світом. Перемовники.
Саме таку позицію вони займали.
«Боротися» — це не зовсім те.
Тоді, мабуть...
— Мисливці на вампірів...
Драматургія.
Епізод.
Гільйотина.
Ось такі типи.
— Ну, мабуть, так. Звісно, і в ті часи були посередники, як той Гавайчик, але цей був іншим. Нащадок славного роду мисливців на дивини... чи то він так казав, чи ні...
— Чому така важлива деталь така туманна?
— Нічого не вдієш. Пам'ять стирається.
— Стирається...
Ні.
Слухаю її й думаю: вона що, не ідеалізує спогади?
Пекло весняних канікул і кошмар Золотого тижня були для мене неприємними, але навіть вони, якщо спробувати згадати, з часом прикрашаються пам'яттю...
А тут здається, що пам'ять не змінилася, а просто зникла. Вона намагається згадати, що їла тиждень тому на вечерю... наче розслідує харчове отруєння, перебираючи все, що з'їла...
Ну, тиждень тому чи чотириста років тому — це вже не рівні, тут не до прикрашання... але все одно.
— Це ж важливий епізод з першим васалом, хіба ні? Навіть якщо пам'ять стерлася, невже все аж так туманно? Заповни прогалини емоціями. Інстинктивно. Ти ж казала про ревнощі, а поки що нуль.
— Справді? Ну, він був зовсім не таким, як ти... і ситуація була інша, тому порівнювати важко... і, скажу прямо, не щоб образити тебе, але зараз, коли минуло стільки часу, він не здається мені аж таким уже разючим.
— Еге? Але ж він перший?
— Перший васал не обов'язково найпам'ятніший... Ти зараз зустрічаєшся з тією цундере і кажеш, що це як перше кохання, але ж у дитсадку ти закохувався у виховательку, хіба ні? Просто «забув» про це — і все.
— …
Ну, логіка зрозуміла.
Але чи можна порівнювати мій дитсадок з її двомастами роками? Сумнівно.
Ні, це навіть не питання пам'яті, а просто враження?
Якщо порівнювати з коханням, то люди схильні вважати своє поточне кохання найкращим, незалежно від того, перше воно чи ні... Прагнуть так думати.
Ця сповідь для Шінобу явно не з приємних... але відчуття невідповідності залишається.
Невже він був настільки неважливим?
Перший васал.
— Ти ж казала: «чоловік, якому можна довірити спину»?
— Казала. Але знаючи тебе зараз... він трохи не дотягує.
Оце так.
Безжально.
Вона й досі носить той меч у животі, береже його...
— До речі, твій титул «Вбивця Дивин» — це ж спочатку була назва того меча, чи не так?
— Так. Меч, що передавався з покоління в покоління у роду мисливців... Меч, що вбивав дивини споконвіку. Мабуть, йому поклонялися як божеству. Хоча його й називають «демонічним», точніше було б сказати «божественний меч».
— Божественний меч...
— Той, хто ним володів, був подібний до бога. Тобто, він сам по собі був живим божеством.
— ...Годі ховатися за завісою таємниці. «Він» та «той чоловік»... Може, вже назвеш ім'я першого васала? А то я його навіть уявити не можу.
— Не знаю.
— «Не знаю» — дивне ім'я... Хоча для тих часів, мабуть, не рідкість... Стоп, що?
— Не «що», а «так». Я ж тобі повторюю: я не запам'ятовую людські імена і нікого не називаю на ім'я. Слухай, коли тобі кажуть.
— …
...Я чув.
І вона казала.
Але ж має бути межа! Головний персонаж! Ім'я! Невже можна бути настільки байдужою до власного життя?
— Я завжди звала його «Вбивцею Дивин». У нього був той меч, тож його легко було вирізнити. Та й аура фахівця була відповідна.
— ...Такий унікальний, що ім'я було зайвим...?
Логічно... але якось натягнуто.
Наче відмазка. Хіба це не занадто холодно?
Куди поділася «залізна кров і гаряче серце»?
— Слухай, не зрозумій хибно. Ти — виняток. Мій єдиний рятівник за п'ятсот років.
— …
— Порівняно з цим, той чоловік — просто скоробіжна зустріч. Озираючись назад, розумію це. Думала, ти заздриш, але, схоже, марно. Важко заздрити тому, чиє обличчя не бачиш і імені не знаєш.
— ...Ти живеш дивовижно недбало...
Точніше...
Як ти взагалі вижила з таким підходом?
Хоча, мабуть, ти була дуже сильною дивиною.
— ...Гаразд, для зручності називатимемо його «Перший Вбивця Дивин». «Перший васал» — задовго.
— По довжині наче те саме.
— Байдуже.
Якщо казати «те саме», то так і є, але «Перший васал» звучить надто безлико.
Якщо «Вбивця Дивин» — це назва меча, то це не його особистість (мене он теж іноді «Школярем» звуть), але як його «молодший брат», я хочу вшанувати його хоча б так.
Замість ревнощів прокидається жалість...
Якось так.
— Ну і що? Поява Першого Вбивці Дивин якось змінила твоє байдикування?
— Певною мірою.
— Фахівець з винищення дивин... тобто він прийшов тебе вбити? Дізнався про чутки й приперся?
— Ні. Не зовсім... Ми билися, але він прийшов не вбивати мене. Подумай сам. За чутками, я була богинею. Не об'єктом для полювання.
— Ось як...?
Легенд про вампірів могло й не бути, але кровопивці в Японії траплялися... Фахівець міг би розгледіти в ній вампірку, а не богиню.
— А, зрозумів... він дізнався правду, коли зробив тебе васалом.
— Саме так. Ну що ж, розповім про це детальніше.