Розділ 162: Час Шінобу - 010

— Ну, ті дурні вивищили мене до богині, а я підхопила хвилю й залишилася... бо мені й справді був потрібен відпочинок.

— Життя в Антарктиді було надто суворим.

— Мороз нижче нуля, нескінченні хуртовини... А ще той довгий час, коли жодна жива душа не здатна була мене «впізнати» як дивину. Навіть у розквіті сил я трохи... зовсім трохи... втомилася.

— Трохи, кажу ж! Справді зовсім трішечки.

— Тож я подумала: чому б не відпочинуть там, де вдосталь людей, здатних мене «бачити»? Якщо вже зовсім відверто, то це був просто примхливий порив. Суто в моєму дусі... Зрештою, коли тебе шанують як богиню, і спати є де, і їсти є що.

— Наче невелика відпустка вийшла.

— Острівна країна, тож, мабуть, щось на кшталт сучасних Гаваїв... Гаваї, щоправда... Хоча я обійшла весь світ, а на Гаваях так і не побувала.

— До острівної країни великим стрибком не так просто дістатися. Потрібен великий континент, щоб було куди прицілитися.

— Га? Та ні-ні, хоча я й сказала, що з їжею проблем не було, але кров місцевих я не пила. Не роби такого обличчя. Так, я вампірка, так, я дивина, що живиться людською кров'ю... Але ж пити кров тих, хто сам до мене тягнеться, хто мені довіряє... Такого б я не зробила.

— Хіба що в крайньому разі, хтозна.

— Ти ж і сам, якби мав корівку, що до тебе горнеться, і ту, що цурається, то їв би м'ясо другої, чи не так? Ось і я про те саме.

— Щоправда, в цій країні тоді ще існували жертвопринесення, тож якби я захотіла, крові було б вдосталь... Між іншим, звичаї на кшталт людських жертвоприношень, здається, проіснували тут доволі довго. Так мені казали.

— Хто казав? Та той Гавайчик, звісно.

— Я йому про таке не розповідала... Коли я сиділа в тій руїні, обхопивши коліна, жодної атмосфери для таких одкровень просто не було.

— Хоча він, імовірно, розкопав усе про мене ще до того, як з'явився в цьому містечку. Тож, мабуть, знав і без моїх розповідей.

— Чи збереглися в якихось літописах згадки про те поселення... сумнівно. Адже моя слава легендарної вампірки здобута переважно в Європі. І, зрештою, ніхто з тих, хто міг би передати ту історію, не вижив.

— Так, саме такий фінал чекає на цю розповідь.

— Готуйся. Усі персонажі, яких я згадаю, загинуть.

— Навіть якщо посуха їх не вбила, вони все одно померли. Мабуть, долю справді не так легко змінити... Хоча мені не хочеться в це вірити.

— Ну, тоді я ще так не думала... Але не зрозумій мене хибно. Я не просто насолоджувалася відпусткою в цій далекій острівній країні.

— Я сумлінно виконувала свої «божественні» обов'язки.

— Дощ не можна посилати лише раз... Потрібно робити це час від часу, з перервами. Тож я періодично робила дощ.

— «Але ж озеро зникло?» Так, зникло. Тому я збирала дощові хмари з округи... Ти сам щойно описував, як це працює... Звісно, жодних літаків, я власноруч зганяла хмари докупи. Годі вже, невже ти забув, що я вмію відрощувати крила?

— Щоправда, якщо забирати хмари звідти, то інші землі могли страждати від посухи... Я намагалася збирати їх над океаном, але ідеально не виходило.

— Бувати божеством у цьому сенсі непросто... Кажуть, «віряни будуть врятовані», а насправді рятують лише тих, хто вірить.

— Хоча, коли я їм усе це пояснювала, вони, здається, не надто переймалися... На вигляд глибокі віряни, а насправді звичайнісінькі егоїсти, які думають лише про себе. Я, в принципі, не проти таких людей... Але тобі, мабуть, важкувато це слухати?

— Розмови про людську природу, про тягар усього живого... Мабуть, простіше, коли сам стаєш дивиною.

— Або богом.

— Але ні я, ні ти, зрештою, на таке не зважилися... Гаразд, давай... трохи пропустимо.

— Перемотаємо вперед.

— Як саме вони мене вивищили, краще не розповідати, бо вийде звичайнісіньке хизування. «Мене так вихваляли, мене так шанували»... Нудно ж слухати, правда? Та й загалом ця історія не з веселих. Смішного тут хіба що моя тодішня наївність... надто вже безглуздо я поводилася. Хочеш сміятися, смійся.

— Все одно скоро сміятися перехочеться.

— ...Я казала, що з житлом проблем не було. Але точніше буде сказати, що я його створила. На дні того зниклого озера... Я визнала ту землю своєю. Своїм священним володінням.

— Збудувала собі храм.

— Розкішний, пишний будинок.

— Я ж не могла оселитися в якомусь селі й жити серед людей... Це було б негідно божества.

— Га? «Змусити злиденне село будувати тобі храм, яка ж ти жорстока богиня»? Не перебільшуй, я нікого ні до чого не змушувала.

— Сама все зробила.

— Невже забув про мою здатність матеріалізувати речі? Та ще й у розквіті сил! Будівлі, будь-які дрібниці до них... Усе створювалося миттєво, за одну мить. І це зовсім не втомлює.

— До речі, досить уже ходити в самих штанях, виглядаєш безглуздо. Давай я тобі щось пошию, вдягнеш. І припини вже нарешті обслуговувати ту цукомоґамі-маніячку м'язів.

— Хм. Непогано. Гарно сидить, гарно.

— Для аніме-фільму цілком підійде... Що? Хронологія порушиться? Та яка різниця. Переді мною час не має жодного значення. Ти й сам нещодавно це відчув на власній шкурі.

— Краще вже проігнорувати хронологію, ніж демонструвати на великому екрані твій жахливий гардероб. Твій жахливий гардероб...

— Так от, на дні озера я облаштувала собі затишний дім, і це теж визнали «дивом». Мій божественний статус зріс ще більше. Стрімко злітав.

— Ну, я просто дозволила їм вірити в те, у що вони хотіли вірити.

— Ті, хто не шукає пояснень, а лише кричить «диво, диво!»... таких краще не чіпати.

— Немає потреби їх повчати.

— У цьому сенсі ти молодець. Ти справді намагаєшся розібратися, що таке ця «темрява»... Не дарма той Гавайчик тебе виховав. Хоча, мабуть, «загартував» було б точніше...

— Щоправда, не факт, що тобі вдасться осягнути цю логіку.

— Навіть я, хоч і пояснюю тобі все це, насправді не знаю, що саме стоїть за тією «темрявою»... Тож зараз я просто намагаюся пояснити те, чого сама не розумію. Якщо замислитися, це досить марно.

— Тобто це просто теревені, нічим не кращі за ту балаканину, яку ти ведеш з тією дівчинкою, що там лежить... Може, досить? Коротко скажу висновок і... Жартую. Я й сама не зможу зупинитися на півслові, незручно якось.

— Тож продовжимо.

— Або й далі розповідатиму нісенітниці.

— Я сказала, що дозволила їм вірити у що завгодно, але одну річ я суворо заборонила. Своїм... вірянам.

— Давати мені ім'я.

— Називати мене на ім'я.

— Це я... заборонила.

— Я вже казала, що не запам'ятовую імен, не називаю нікого на ім'я, навіть назву того села не знала... Бо не бачила в них жодної цінності.

— Для мене вони були просто «люди». Юрба.

— Один одвічний натовп.

— Але заборонити їм вимовляти моє ім'я було з іншої причини... Я ж «богиня», тож вони, звісно, хотіли знати, як мене звати.

— Але я не дозволяла. Ні Кісшот, ні Ацеролаоріон, ні Гартандерблейд... жодного з цих імен я не дозволяла вимовляти.

— Точніше, я взагалі ніколи не називала себе.

— І їм не дозволяла придумати мені нове.

— Коли той Гавайчик назвав мене «Ошіно Шінобу», це було все одно що прив'язати мене до існування цим ім'ям. Скувати... Тоді, у ту епоху, саме цього я мусила уникнути за будь-яку ціну.

— Бо ім'я прив'язує до місця. А для мене титул богині був тимчасовим, а перебування на тій землі, лише відпусткою.

— Я не збиралася залишатися там навічно.

— Я грала роль богині, але ставати нею не збиралася. Ніколи.

— Ох, якщо подивитися на це з такого боку... Мабуть, і те, що я не запам'ятовувала ні імен людей, ні назву села, мало ту саму причину. Якщо називати когось на ім'я, виникає прив'язаність.

— І тоді вже не зможеш піти... Це я зараз так міркую, тоді я навряд чи усвідомлювала це так чітко.

— Якщо вже на те пішло, я й досі не дуже добре запам'ятовую імена... Мабуть, єдині, чиї повні імена я знаю напевно, це ти та твоя сестра.

— А якби мене попросили написати твоє ім'я ієрогліфами, я б, мабуть, заблукала. Ці два знаки, «Койомі» і «Койомі»... їх так легко переплутати.

— Не злися, не злися... Та й не засмучуйся.

— Ти ж і сам навряд чи зміг би записати моє давнє ім'я латинськими літерами... Але повернімося до суті: окрім імені, я дозволяла їм усе.

— Точніше, я просто не заважала.

— Валялася, спала, прокидалася, їла, іноді поливала їх дощем, часом благословляла чиєсь весілля...

— Загалом, жити було комфортно.

— Єдине, чого бракувало, це «Пан Пончик». Тоді в цій країні його ще не було. Окрім того, відпустка була цілком непогана.

— Я насолоджувалася неробством. Повністю, стільки, скільки хотілося. Тихо відновлювалася після Антарктиди, майже не буянила... Але все це було марно.

— Моя регенерація, строго кажучи, це не зцілення... Хоча, поки мене «бачили», я думала, що з часом і сила мого існування повернеться. Але, на жаль, не судилося.

— Річ у тім, що вони «бачили» мене не як вампірку, не як дивину... Тож і відновлюватися було нізвідки.

— Мені знадобилося чимало часу, щоб це зрозуміти.

— «Щось регенерація затягнулася»... І подібні думки крутилися в голові, поки я безтурботно жила. Хоча, зрештою, це мені ніяк не заважало.

— Навіть якби мене ніхто більше ніколи не «побачив»... Навіть якби я залишилася в Антарктиді й не втекла звідти, я б ще років сто прожила, мабуть.

— Або й більше... Тепер, озираючись назад, мабуть, варто було саме так і вчинити. А я, така чутлива, запанікувала й вирішила, що треба тікати з Антарктиди. Похапцем.

— Завдяки цьому я отримала затишне життя богині, тож усе наче склалося добре... Так я думала. Але все було інакше. Зовсім інакше.

— Якби мене не «бачили» як вампірку, це було б не так уже й страшно. Це не було нагальною проблемою.

— Справжня проблема була в тому, що мене «бачили» як «богиню»... Тепер я розумію: заборонити вимовляти моє ім'я було замало.

— Якщо граєшся з демонами, сам станеш демоном... Тоді...

— Якщо тебе називають богом, ти станеш богом.

— Я цього не усвідомлювала... Ні, я навіть не підозрювала. Яка ж я була необачна.

— Та годі про це.

— Якщо судити з підручника історії, який ти вивчаєш, тоді тут панував так званий бакуханський лад. Ну, я в цьому не надто розбираюся.

— Вони комусь платили податки, тож комусь підпорядковувалися... Служили комусь, крім богині. Якщо подумати, це навіть якось нечесно.

— Хоча хто б не був на вершині влади, простим людям знизу, мабуть, байдуже. Це і тоді було так, і зараз нічого не змінилося.

— Часи були тяжкі, але люди все одно якось раділи, якось були щасливі... Мабуть, людина може бути щасливою в будь-яких умовах. І нещасною, навіть коли має все.

— У цьому й різниця з дивиною, яка має чітко визначену роль.

— Ну... Тобто, моя роль тоді якраз і почала розмиватися...

— Озираючись назад, мабуть, треба було піти одразу, щойно я зрозуміла, що тут немає жодної легенди про вампірів. Не приймати цього «божественного» статусу.

— Можна просто сказати, що мене покарали за те, що я грала в богиню... Принаймні, він так казав.

— Він.

— Так... Мій перший васал.

— Тобто власник демонічного меча «Кокороватарі».

— Я вже колись розповідала тобі про нього трохи... Що я тоді сказала? Воїн... Так, воїн. Саме так.

— Але якщо говорити про епоху, то ця країна тоді була, мабуть, наймирнішою у світі. Так казав Гавайчик, не з твого підручника.

— Тобто для «воїнів» то був час найбільшого безділля. У цьому сенсі він був такий самий нудьгар, як і я.

— Самураї тоді, здається, були лише номінально... Почесна посада, чи щось таке... Ну, деталі не важливі.

— Важливе інше. Попри ту мирну епоху, той чоловік залишався «самураєм».

— «Воїном».

— Він бився... Навіть у ті часи, такі мирні, у певному сенсі мирніші за наші, він бився.

— З ким? Якщо не з людьми, то коло суперників звужується.

— Саме так. З дивиною.