Розділ 161: Час Шінобу - 009

— «Богом» зробили…?

Почувши ці слова Шінобу, я мимоволі здивовано зреагував.

По-перше, її розповідь звучала надто вже перебільшено, а по-друге, через справу з «темрявою», яка зараз висить над нами, ця історія здавалася якоюсь дуже далекою.

— Тобі здається, що я кажу нісенітниці?

— А, ні… та ні.

Вона влучила в ціль, і я розгубився.

Навіть якщо не досягати такої крайньої беземоційності, як у Ононокі, мені, мабуть, варто було б навчитися краще приховувати свої емоції.

Надто вже це кидається в очі.

Це побачить будь-хто, не лише Ошіно.

— Ну, загалом так… а, до речі, ти ж колись казала, що тебе запрошували стати богом, чи щось таке.

Здається, про це йшлося на весняних канікулах, відразу після нашої зустрічі.

Це було одразу після того, як вона «зробила» мене вампіром.

У відповідь на моє бажання знову стати людиною, Шінобу сказала, що «розуміє» це почуття.

Мовляв, її колись теж запрошували стати богом, але вона відмовилася, тому вона розуміє мої почуття.

І тому вона поверне мені людську подобу.

— Це було тоді?

— Ну, щось таке… але коли згадую, то насправді мене не так щоб запрошували, а радше напівпримусово зробили богинею… там не було місця для дискусій.

— Не було місця для дискусій… ну, ти ж буквально на їхніх очах викликала дощ… як то кажуть, краще раз побачити.

Хм?

Ні, але дискусій.

— Перш ніж продовжити, хочу дещо уточнити, Шінобу. Ти тоді говорила японською? Тобто, ти могла нормально спілкуватися… чи, радше, порозумітися з місцевими жителями, тими японцями, яких ти врятувала і які тебе побачили?

— Ні, не могла.

— Так і думав.

Ось чому.

Там і дискусій бути не могло, адже Шінобу навіть не знала про існування Японії, тож знати японську було б дивно.

— Виходить, ти вивчила японську саме тоді?

Здається, вона щось таке теж згадувала.

— Так, погано… втім, у розквіті сил я була слухняною, до того ж мене «шанували» як «богиню» безліч людей. Тож вивчити їхню мову було не так уже й складно.

— Ось воно як…

— А зараз я вивчаю сучасну японську від тебе. Такі слова, як «мое», «цундере» чи «голова класу з косами та величезними цицьками».

— Забудь словосполучення «голова класу з косами та величезними цицьками». Я не пам'ятаю, щоб вчив тебе такому.

Тільки не вздумай використати це при Ханекаві… та й вона взагалі більше не носить коси.

Хоча мені подобається будь-яка її зачіска!

— Але те, що тебе напівпримусово зробили богинею — це не в твоєму стилі. Навіть якщо ви не розуміли одне одного, можна ж було просто втекти тим самим стрибком з розгону.

— Втекти? Хто? Я?

«Хех», — Шінобу самовпевнено посміхнулася.

Дивно, як можна робити такий неприємний вираз обличчя стосовно свого партнера.

— Я нікому не повертаюся спиною. Відколи народилася вампіркою, я жодного разу не тікала.

— …

Та невже, здається, було пару разів.

Точніше, ти ж кажеш, що народилася вампіркою, але хіба ти не була колись людиною? Чи це теж зручно «забула»? Зручна ж у тебе пам'ять.

Ось що буває від довгого життя.

— Ну, мене силоміць запросили, і особливої причини відмовляти теж не було… подумала, що бути богом іноді теж непогано… мабуть, так. Якщо спробувати уявити мою тодішню психологію.

— Хм… але ж «бути богинею».

Як вона й казала, я погано розумію тодішні реалії та обставини, тому ця історія ніяк не вкладалася в голові.

Чи це я занадто миролюбний?

— Те, що викликати дощ у ті часи було найвищою чеснотою, я ще можу зрозуміти… але ж мають бути й інші дивини, які таке можуть. Ну, наприклад, Амефурасі.

— Амефурасі не є дивиною… хоча, якщо він перестарається і викличе безперервні зливи з повенями, то його, мабуть, вважатимуть дивиною. Зрештою, все залежить від обставин.

— Обставини… а, до речі, чув, що в наш час можна певною мірою керувати погодою… літаки розганяють хмари, штучно роблять сонячно чи хмарно, викликають дощ… хоч це й не генна інженерія, але все одно здається, що це технології за межами людських можливостей. Це ніби зворотний бік «дива».

— Авжеж. Якби з'явився хтось, хто генною інженерією миттєво виліковує будь-яку хворобу, його б беззаперечно визнали справжнім «богом» і шанували б. Чи це добре, чи ні, невідомо.

— ?

— У наш час, коли віра ослабла, можливе навіть боговбивство… виняткові навички привертають увагу. І навички, і життя. Ні. Боговбивства відбуваються по всьому світу вже тисячі років. На щастя, мене така доля оминула.

— Оминула, значить.

Неочікувано.

Коли вона сказала «поганий кінець», я думав, що на неї чекає саме таке фіаско… але ні, тоді в її розповіді не залишилося б місця для «темряви».

І все ж, коли саме і на якому етапі ця «темрява» вплететься в історію, я гадки не маю.

— Що, тобі шкода, що мене тоді не спіткала доля боговбивства? Який же ти жорстокий слухач.

— Та ні, я не про те…

— Не хвилюйся, історія логічно продовжиться. Я не намагаюся хитро викрутитися, щоб просто прорекламувати фільм.

— Та намагаєшся ж.

— Та ні, що ти. Я чула, що це повнометражний фільм, але не думала, що він буде у 3D.

— Не поширюй фейки…

2D, звичайне 2D.

Не бреши, щоб заманити глядачів.

— А які ж у голови класу цицьки вистрибують!

— Не вистрибують, не вистрибують.

— Але навіть якщо не вистрибують, у кіно, на відміну від телебачення, цензура м'якша, тож можна показувати і цицьки, і бризки крові скільки завгодно, хіба не так?

— …

Виявляється, у цій маленькій дівчинці цицьки та бризки крові стоять в одному асоціативному ряду. Жахливо.

— Так от, досить непомітно впарювати фільм. Продовжуй історію. Твоє минуле… або, радше, твого першого васала.

Звісно, мене цікавить і ця «темрява», але, чесно кажучи, перший васал мене теж інтригував.

Коли це називають ревнощами, мені стає якось не по собі, ніби мене бачать наскрізь, але як другий васал Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд, я не можу це ігнорувати.

Просто не можу.

— Продовжу і без твоїх вказівок. Щоправда, я й сама згадую деякі речі по ходу розповіді, а оскільки це давнина, пам'ять трохи туманна, і всіх деталей не пригадаєш…

— …

Ненадійна ти.

Прошу тебе, Шінобу.

— Спершу додам трохи контексту… це стосується не стільки епохи, скільки ситуації в тій місцевості.

— Ситуації в місцевості? Ем, це ж означає, що той регіон постраждав від посухи? Це ми вже з'ясували…

— Ні, я про деталі щодо озера, яке я знищила. Схоже, те озеро, на відміну від Біви, було об'єктом поклоніння. Місцеві жителі шанували його як «священне озеро» і молилися йому. Тобто, просили дощу. Легко сміятися з їхньої дурості… але в країні, де є вісім мільйонів богів, знайти бога в озері й просити в нього дощу… якби вони були такі розумні, просто черпали б воду відрами і носили потроху.

— …

Тобто.

Ти знищила озеро, яке було об'єктом поклоніння, тобто, по суті, сама скоїла боговбивство.

Але я не буду цього озвучувати.

— Тож свідками стали місцеві жителі, які просили дощу… мабуть, їм здалося, що я вибухнула з середини озера. Наче вода втілилася в мені.

— …і, ну, треба сказати, для тодішніх японців раптова поява високої блондинки із золотими очима мала б виглядати досить велично…

Насправді не велично, а зловісно.

Але, можливо, різниця в сприйнятті цих двох слів не така вже й суттєва… адже навіть я, коли вперше «побачив» Шінобу, був зачарований її красою.

Настільки, що ладен був віддати за неї життя.

У цьому сенсі між дивиною і богом справді немає різниці… навіть краб, що вселився в Сенджьоґахару, був однією з форм божества.

А протилежний демон… це хто?

Мавпа Камбару, так?

Але ж та мавпа теж виконувала бажання, тобто, по суті, творила «дива».

Здається, була теорія, що бог і демон, це просто дві сторони однієї медалі.

— Хех, скільки не хвали, нічого не дам.

Шінобу, мабуть, сприйняла мої слова як комплімент, і відповіла так, ніби їй це дуже приємно.

— Та я й не збирався лестити чи підлещуватися. Тим паче, для тодішньої Японії іноземці самі по собі були рідкістю.

— Кажу ж, скільки не хвали, нічого не дам, який же ти нетямущий. Що не кажи, а окрім танцю на пілоні нічого не покажу.

— Це ж щедрий подарунок, чи не так?

Їй не просто приємно, вона аж світиться від щастя.

Богиня, яка слабка на компліменти… у таку не хочеться вірити.

Але якщо вона сотворила диво на їхніх очах, з'явилася як богиня і, по суті, врятувала безліч людських життів… якщо їх справді врятували.

Почуття місцевих жителів, які зробили її богом, можна зрозуміти… але.

Але…

— Але це… точно не надовго.

— Хм? Чому це?

— Ну, знаючи твій характер… ти не з тих, хто просто насолоджується тим, що йому поклоняються…

Вона пихата, зарозуміла, зверхня, егоїстична, дискримінує інших і думає лише про себе, справді безнадійна особа… але ця вампірка, як не крути, не з тих, хто довго тішиться роллю богині… здається мені.

Хіба що скороминущо.

Може, їй і цікаво було б опинитися в такій ролі заради розваги… але я не думаю, що їй цікаво панувати чи правити.

За характером.

Звісно, характер Шінобу, який я знаю і який мені близький, сильно відображає мій власний вплив, тому я так думаю, а яким був її характер тоді, я гадки не маю… але якби Шінобу могла задовольнитися роллю богині, вона б створила набагато більше васалів за шістсот років, а не лише двох.

Вона б сформувала цілу вампірську ієрархію.

Ця дівчина віддає перевагу самотності над верховенством.

І, мабуть, саме через те, що вона подумки ставить себе вище за богів, через цю гордість, вона не затримається в ролі бога надовго.

Бути демоницею.

Вампіркою, яка дбає лише про це.

— Хм? А, так, так. Я ж така горда. Мене взагалі не цікавить чужа похвала, я чужа будь-якій марнославності, ех, невже ти цього не знаєш.

— …

Враховуючи цю її безнадійну слабкість до компліментів, мабуть, варто було б забрати свої слова назад.

— Ну, справді.

Нарешті досхочу натішившись, Шінобу продовжує розповідь.

— Як ти й сказав, таке божественне життя тривало недовго… десь із рік. І незалежно від мого характеру, я точно не підходила на роль богині…

Сказавши це, Шінобу подивилася у вікно… за вікном досі було блакитне небо. Жодних ознак дивини, нічого підозрілого.

Хачікуджі Майой...

Досі не отямилася і була поруч із нами.