Розділ 160: Час Шінобу - 008

— Ні, я вже знаю, чим закінчиться ця історія, тобто для мене цілком очевидно, що фінал буде жахливим, тому настрій розповідати якось падає, але хоч я й кажу, що це нікчемна історія, це аж ніяк не суцільні неприємні спогади й не флешбеки, які не хочеться згадувати.

— Та я ж, як бачиш, маю вельми легковажну вдачу.

— Легковажну, чи, радше, безтурботну, або й просто ситуативну, я не надто заглиблювалася в суть речей і жила, як на душу ляже.

— Мабуть, саме тому я, як вампірка, прожила так незвично довго... бо не забивала голову дурницями та просто насолоджувалася кожною миттю.

— Тож і спогади про ті події в селі були, по-своєму, досить приємні.

— Щоправда, назву села я забула.

— Та, чесно кажучи, я не те щоб забула, я просто й не намагалася її запам'ятати... ти ж сам чудово знаєш, що вампірка я була байдужа до людської культури... усе здавалося мені однаковісіньким, і я навіть не намагалася це розрізняти.

— Я навіть раси не розрізняла.

— Хіба що думала: які ж бо люди в цій країні дрібненькі... хоча зараз високі хлопці не рідкість, але чотириста років тому геть усі були з тебе заввишки.

— Хм.

— Точніше, тепер уже я стала маленькою, тож хто зна, як воно в цьому світі повернеться... перепрошую, якщо розповідь стане трохи заплутаною, але відтепер усі власні назви, чи то назви сіл, чи імена людей, будуть не зовсім точними.

— А точніше, взятими зі стелі, суто на відчуттях.

— Навіть не навмання, а просто вигаданими, і це не буде перебільшенням. Зрештою, я розрізняла хіба що «село», «чоловік», «жінка» та «дитина».

— Та й то, мабуть, плутала.

— Усе геть перемішалося.

— Озеро, яке я знищила, напевне, теж мало якусь назву, але я її не пам'ятаю... а було то чимале озеро.

— До речі, той нестерпний Гавайчик казав, ніби озеро Біва, це слід нелюдської істоти, але в моєму випадку все було навпаки... цей «слід» якраз і знищив озеро.

— Хоча тут не обійшлося без певних обставин.

— Обставин, чи, радше, сприятливих умов для мого грандіозного вчинку... виявляється, на той час рівень води в тому озері сильно впав.

— Через посуху.

— Це ж часи, коли ще не було гребель, тож глобальне потепління... чи, радше, наслідки страшної посухи були вельми серйозними.

— Справді, питання стояло про життя і смерть.

— Тобі, хто живе в такі благодатні часи, це, мабуть, важко збагнути... адже тоді навіть поняття інфраструктури не існувало... і хоча зараз я, слухаючи себе, ніби співчуваю тодішнім людям, звісно ж, у мене тоді й гадки не було про такі речі.

— Кажуть, без людей дивина не може існувати, і лише бувши поміченою людьми, дивина стає дивиною, але це лише теоретичні балачки... або, точніше, просто порожня теорія.

— Я аж ніяк не збиралася за це дякувати чи бути вдячною... навпаки, я реготала, кажучи: слабнути й вмирати від сонячного світла, та це ж ніяка не вампірка!

— Такий собі чорний гумор.

— Але, сама того не бажаючи, я вийшла так, що врятувала тих слабких людей. Як саме, запитаєш? Я ж уже пояснювала...

— Я ж казала, що знищила озеро?

— Але я ж не бомба. Я вже згадувала, що в мене немає температури тіла... щоправда, через надзвичайну регенерацію я не можу бути зовсім холодною, але не суть.

— Тобто, хай би я впала з якою завгодно шаленою швидкістю, нехай навіть озеро майже пересохло, вода не могла просто зникнути.

— Не могла вона й випаруватися.

— Ну, через величезну швидкість я, певно, трохи нагрілася, але й цей жар миттєво «відновлювався» до нормальної температури... тож у момент падіння моя температура була цілком звичайною. Звісно, якщо не зважати на те, що саме падіння з Антарктиди було вкрай незвичайним.

— Але не суть... тож, як ти думаєш, що сталося далі? Фізично це було так, ніби в глибоку калюжу кинули камінь прямісінько згори... та не мізкуй, просто уяви собі.

— Саме так, «вода розбризкалася».

— Майже вся вода з озера.

— Я могла погасити жар, але не кінетичну енергію... а що сталося з водою, що відскочила? Тут усе просто: хай би вона злетіла високо в небо, зрештою вона просто впала на землю під дією гравітації.

— У вигляді «дощу».

— Та нехай буде дощ... якщо з неба падає вода, це ж дощ. Зрештою, я не можу тобі пояснити механіку метеорологічних явищ. Те, що я довго живу, не означає, що я знаю все. Не чекай від мене бабусиних порад, я ж казала, що живу від миті до миті.

— Коротше, я «викликала дощ».

— І, що найсмішніше... у ті часи це вважалося чи не найвищим проявом «чесноти».

— Ти можеш подумати, що викликати дощ, то невелика заслуга, але навіть «чеснота» тобі ні про що не скаже, тож я, щоб було зрозуміліше, висловлюся двома словами: це було «диво».

— Це ж були часи, коли люди ризикували життям, благаючи про дощ... посуха була настільки лютою, що земля тріскалася, хоча я там і не приземлялася.

— Порівняно з тими часами, навіть сонце стало лагіднішим, як на мене... хоча, звісно, залежить від регіону. Але ти просто май на увазі тодішні реалії.

— І ось у таких реаліях, за таких обставин, я... «викликала дощ». «У результаті», якщо бути точною... я врятувала безліч життів, ба більше, цілі поселення навколо озера на величезній території.

— Звісно, я не збираюся цим пишатися чи хизуватися. У мене й наміру такого не було. Я не вважаю порятунок людей чимось величним... до того ж один хибний крок, і сталася б катастрофа.

— Якби я приземлилася трохи осторонь озера, скажімо, прямісінько посеред поселення, у повітря злетіла б не вода, а сама потріскана від посухи земля. Можливо, й не весь архіпелаг, але два-три села точно зрівняло б із землею... справжня катастрофа.

— Саме щоб уникнути цього, я й цілилася в море... зрештою, хоч мене й не цікавлять людська культура та побут, я не горіла бажанням влаштовувати різанину. Що можна уникнути, те я уникаю.

— А якщо не можна, то й не уникаю.

— Я ж дивина. Вампірка.

— Ми ж плем'я декадансу, де самогубства й убивства своїх стали пандемією... мораль людей тоді й тепер різниться, та й моя мораль, мабуть, була іншою. Неможливо прожити чотириста років і залишатися тією самою... особливо я, адже тепер, під твоїм сильним впливом, я можу навіть трохи розуміти людей, але тоді...

— Тобі, сучасній людині з людськими цінностями, це може бути не надто приємно слухати, але так воно і є. Зрештою, я перевернула озеро аж ніяк не для того, щоб стати спасителькою навколишніх сіл.

— Це варто чітко прояснити.

— Немає сенсу плести легенди про спасительку замість вампірки. Зрештою, я казала, що уникаю того, чого можна уникнути, але насправді зазнала невдачі.

— Озеро опинилося там просто випадково.

— І, на жаль, саме цей випадковий момент хтось побачив... хоча, може, варто сказати, що момент був якраз вдалий?

— Адже я стрибнула з Антарктиди саме для того, щоб знайти «свідків» такої дивини, як я.

— Навпаки, мене одразу «побачили», тож це був величезний успіх, справжнє свято... і саме в той момент, коли я сотворила «диво».

— Та ні, якщо згадати, що було далі, момент усе ж був невдалий... навіть найгірший.

— До речі.

— Ти знаєш, як люди називають того, хто творить «дива»? Хай то дивина чи людина, як називають того, хто створив «диво»... мабуть, навіть не здогадуєшся.

— Саме так.

— Того, хто творить дива, називають «богом».

— А точніше... того, хто творить дива, чи то дивина, чи людина, просто «роблять богом».