Розділ 16: Тигр Цубаси - 016

— Знаю, вже пізно й час готувати вечерю, але чому б нам не поговорити про майбутнє? — обірвала нашу розмову Сенджьоґахара з таким жалем у голосі, з яким зазвичай оголошують про кінець вечірки.

Чомусь ми обидві відчули прилив сил. Гнучкими. Що це взагалі за почуття солідарності?

— Що ти маєш на увазі під майбутнім?

— Про твоє майбутнє. Гаразд, сьогодні ти ночуєш у мене. Що ти робитимеш від завтра? Маєш якісь зачіпки?

— Ну, я…

Якби я сказала: «Мабуть, просто повернуся до тієї покинутої підготовчої школи», навіть жартома, вона б, напевно, дала мені ляпаса. Ба більше, я навіть уявляю, як вона мене кóпає.

— …не маю.

— Зрозуміло. — Вона поважно кивнула. Вона мала такий серйозний вигляд, що мені було важко повірити, що лише кілька хвилин тому вона всім тілом і душею критикувала лихі вчинки свого хлопця. Так, зараз вона була експресивною, але це було майже дволико. — Правду кажучи, я б хотіла, щоб ти й далі залишалася тут післязавтра… Я б хотіла тримати тебе під своїм контролем.

— Під твоїм контролем?

— Під моїм наглядом.

— Не впевнена, що це виправлення сильно допомогло…

Відчувалося як те саме.

Але, мабуть, це була правда. Вона намагалася сказати, що хвилюється за мене.

— Але ти й сама бачиш, яка в мене тісна квартира… і я не збираюся просити тебе спати, прокидатися й перевдягатися в одній кімнаті з моїм татом, коли він завтра повернеться.

— Так, це трохи…

Це мене точно збентежило.

До того ж для батька, мабуть, було б дуже незручно, якби однокласниця його доньки ночувала в одній кімнаті.

— Тобто, що б я робила, якби мій тато в тебе закохався?

— І це тебе хвилює?

— Настане день, коли мені доведеться називати тебе мамою.

— Ні. Не настане.

— Перепрошую? Ти хочеш сказати, що мій тато для тебе недостатньо хороший?

Вона справді на мене гнівно глянула.

Яка ж надокучлива риса характеру.

Здається, вона не брехала, що вона татусева донька.

Хм.

З огляду на це, та навіть якби й ні, я не могла довго залишатися в неї.

Тож, що робити?

— Думаю, день чи два він би витримав, — сказала Сенджьоґахара. — Ми могли б просто попросити його постояти надворі, поки ти перевдягатимешся, чи щось таке.

— Ти ж розумієш, я нізащо не зможу попросити чийогось тата про таке…

Що це за гість такий з мене буде?

— До речі, Ханекава, як ти гадаєш, що буде далі з родиною Ханекава?

— Ті люди... — почала я.

Мені більше не доводилося змушувати себе називати їх «батьком» і «матір'ю» перед Сенджьоґахарою, тому я свідомо обрала термін «ті люди».

— Ті люди не зможуть вічно жити в готелі, тож незабаром шукатимуть житло в оренду. Це має бути дешевший варіант. Вони отримають страхову виплату за пожежу, тож, гадаю, ми житимемо в тому орендованому помешканні, поки вони використовуватимуть гроші на відбудову будинку.

— Відбудувати будинок, так? Цікаво, скільки ж воно забере?

— Якщо такого ж розміру, як старий, то, мабуть, близько тридцяти мільйонів єн?

*П.п: З урахуванням інфляції (роман 2010 року) — 20,526,628 гривень.*

— А, та ні. Я мала на увазі час, а не гроші.

— А.

Яка ж незручна помилка.

Я одразу перейшла до ціни.

— Хмм. Залежить від того, як його будуватимуть, але якщо врахувати всю паперову тяганину, то, може, пів року?

— Пів року…

«Іншими словами», — сказала Сенджьоґахара.

— До того часу ти вже закінчиш старшу школу й вирушиш подорожувати світом.

— …Мабуть, так.

Він не буде готовий… вчасно.

Ні, я не знала, що тут мало бути готовим вчасно чи ні й для чого. Будинок, у якому я прожила п'ятнадцять років, тепер згорів дотла… це буде інший, відбудований будинок.

Усе було втрачено.

От і все.

Не йшлося про те, встигнуть чи ні… просто був невідповідний час, щоб узагалі про це думати.

— Ну, забудьмо про те, що буде через пів року. Якщо вони поквапляться знайти житло в оренду, у тебе ж буде де зупинитися, так?

— Так, коридор.

— Коридор? А, точно, — відреагувала вона, ніби забувши, що я їй розповідала. Утім, це була вся її реакція. — Ну, багато чого трапляється… у кожному домі.

— Так. У кожному домі.

— А це означає… — Простягнувши руку, щоб схопити телефон із зарядки, Сенджьоґахара відкрила календар. — Тобі знадобиться місце для ночівлі, поки не вирішиться питання з орендою… твої підручники й зошити теж згоріли?

— Згоріли, — кивнула я. — Уціліло лише те, що я того дня взяла до школи: моє письмове приладдя та гаманець. Але, думаю, вчителі дадуть мені підручник, якщо я попрошу.

— Зрозуміло. Тож і про це мені хвилюватися не треба.

Кажучи це, Сенджьоґахара однією рукою щось робила в телефоні… з мого ракурсу я не бачила, що саме, але, судячи з того, як швидко вона натискала на клавіші, календарем вона вже не користувалася.

Вона писала електронного листа?

— Ханекава. У мене щойно з'явилася чудова ідея, хочеш послухати?

— Чудова ідея?

— Можна навіть назвати це планом. Називай мене Хітаґі-інтриганка. Міжсерійна співпраця, про яку читачі могли лише мріяти.

— ... — мені це здається радше повторенням, аніж співпрацею.

— Отже, твоїм батькам знадобиться щонайбільше тиждень, щоб знайти житло в оренду… і якщо це все, то, думаю, я зможу щось вигадати.

— Хмм.

Чесно кажучи, ця ідея, план чи як його там, не здавалася особливо привабливою… у найгіршому випадку я просто поїду в готель, де зупинилися ті двоє. Іншими словами, це був мій егоїзм, а не щось, через що Сенджьоґахарі варто було б хвилюватися й сушити голову.

Тож справа була не в самій ідеї.

Радше, сам факт, що вона її вигадала, так мене ощасливив, що я сказала:

— Я б хотіла її почути це план. Будь ласка, розкажи.

— О, а я не впевнена. Варто чи не варто?

— ...

За час своєї реабілітації колись стриманий характер Сенджьоґахари став трішечки нестерпним.