Розділ 159: Час Шінобу - 007

— Ну що ж. Давненько я вже не поринала у спогади про ті часи. У моєму віці пам'ять уже не нагромаджує нічого нового… Живеш від миті до миті, і звучить то, звісно, гарно, але по суті, це просто ефемерне гедоністичне існування.

— Пам'ятаєш лише радісне, а все неприємне поступово розчиняється в забутті.

— Тому настрій у мене зараз, м'яко кажучи, не надто веселий… Адже раптом згадала давню подію, яку вже геть-чисто забула. І саме ту, яку воліла б ніколи не згадувати.

— Але я не збираюся тебе за це дорікати, анітрохи, тож можеш бути цілком спокійний. Хоча, сказати по правді, як на тебе, ти цього разу потрапив у халепу цілком ненавмисне.

— Не сам же ти сунув голову в петлю.

— Щоправда, щойно ти почуєш мою розповідь, то, як завжди, сам кинешся у вирій небезпеки… І мені, мабуть, знову доведеться йти за тобою.

— Це буде довга історія.

— Принаймні, вона забере левову частку того місця, яке я планувала відвести під рекламу повнометражного фільму… Що, тобі байдуже? Як же холодно ти це кажеш! А це ж моя зоряна мить, яка нарешті настала після стількох років!

— Ну, історія про весняні канікули теж була ще та, якщо згадати. Але принаймні завдяки тому нестерпному Гавайчику вона, хай і скінчилася кепсько, завершилася бодай якось.

— Хехехе… Якби я була тодішньою собою, той Гавайчик не застав би мене зненацька.

— Адже тоді я була на піку могутності.

— Не така, як зараз, не маленька дівчинка.

— Не цей «лолі-стиль», який тобі так до вподоби.

— Не пласка дошка, а пишногруда красуня! Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд!

— Кровожерлива, палка й холоднокровна вампірка.

— Легендарна вампірка, володарка дивин.

— Нікому не підкорена, нічиєю тінню не зв'язана, жила вільно й безтурботно.

— Тяга до самогубства?

— Ні-ні, вампіркою з тягою до самогубства я стала значно пізніше… Треба ж, ти ще пам'ятаєш ту мою початкову особливість! Ось чому соромно згадувати давнину.

— Хоча, якщо вже точно, я не вперше розповідаю тобі про ті часи. Про те, як я створила свого першого васала, я вже колись розповідала.

— Щоправда, побіжно.

— Ну, пам'ятаєш, на весняних канікулах, на даху цієї будівлі.

— Тоді я не розповіла все до кінця… Тобто, саме тоді я здобула демонічний клинок «Кокороватарі», який потім кілька разів позичала тобі.

— Ну, перш ніж почати, дозволь зробити невеликий вступ… Кілька застережень. Зараз я розповім про свого першого васала, про те, як я його створила… Тільки не ревнуй, гаразд?

— Ні, я не жартую.

— І це аж ніяк не смішно… Принаймні, для мене.

— Мабуть, мало хто з вампірів має таке уявлення про вірність, як я… Але створення васала, загалом, це як продовження роду, наче створення сім'ї.

— Хай наші стосунки не були такими заплутаними й химерними, як у нас із тобою, але для тебе, мабуть, буде не надто приємно дізнатися, що я, хай і тимчасово, була пов'язана узами панування й підпорядкування з кимось, хто тобі зовсім чужий.

— А може, я просто хочу, щоб тобі було неприємно…

— Та «зрада», як-от той поцілунок із дівчинкою-цукомоґамі, що я бачила нещодавно, це дещо інше… Адже тоді, у ті часи, я була щиро серйозна. Так, настільки ж серйозна, як коли робила тебе своїм васалом.

— Ба, можливо, навіть серйозніша, ніж із тобою, кого я перетворила з наміром колись повернути тобі людську подобу.

— Принаймні, жодної легковажності в цьому не було.

— Тож, мій любий…

— Обов'язково поревнуй як слід.

— Якщо говорити простою мовою, з твого погляду, це мій колишній… Перепрошую, що руйную твою ілюзію щодо моєї незайманості.

— Ну, звісно, це вже жарт.

— Навіщо переживати через давнину, навіщо розкопувати минуле? Я ж знаю, що довіра між нами від цього не похитнеться.

— Справжнє застереження ось яке: слухай уважно. Бо це не просто давня казка… Це історія, яка простягається в сьогодення. Історія, що пов'язана з тим, що відбувається зараз.

— Чотириста років, чи не так?

— Це майже все моє життя… А промайнуло, наче одна мить.

— Справді, як одна мить.

— І пам'ять уже туманна. Я ж щойно геть про все це забула.

— Ну, з чого ж почати?

— Або радше, звідки почати.

— Мабуть, із того, як усе почалося… Як я потрапила до цієї країни, до Японії. Щоправда, тоді ця країна ще і Японією не звалася.

— Адже назва «Японія» з'явилася всього якихось кілька десятиліть тому, так? А до того була Велика Японська Імперія… А ще раніше, що? Ти ж у нас студент-випускник, маєш знати.

— Ах, то назва «Японія» існувала й раніше? Хм… Щось я не дуже розумію. Країна Сонця? Походження назви…

— Ну, зрештою, тоді я розуміла ще менше, ніж зараз. І в добру, і в лиху годину нічого не тямила. Людська культура була для мене суцільною таємницею.

— Та що там назви країн! Я взагалі не знала, що тут, посеред океану, є якийсь архіпелаг. Пірнула в море, щоб поплавати, а коли вистрибнула, аж здивувалася, бо під ногами виявилася земля.

— Так, саме поплавати.

— Ні, не треба мені тут розповідати, що вампіри не можуть перетинати море чи перестрибувати через проточну воду.

— Ти, хто має мою силу й хто зі мною бився, знаєш це краще за будь-кого. Я, бачиш, вампірка особливого, рідкісного різновиду, що не вписується у жодні правила.

— До того ж тоді я була на піку. На вершині могутності.

— На вершині, і в період відродження.

— Звісно, вампірка залишається вампіркою… Слабкість до сонячного світла, часник, хрести, усе це нікуди не дівається. У мене теж є свої особливості, свої слабкості. Але тоді моя здатність до відновлення багаторазово перевищувала будь-яку вразливість.

— Сонце перетворювало моє тіло на попіл, але воно відновлювалося ще до того, як остання порошинка торкалася землі. Якби тодішню мене класифікувати з погляду біології, мабуть, назвали б вампіркою аномального типу регенерації.

— Навіть «отрута», яка тобі не раз дошкуляла, тоді мені була б не страшна. Бо відновлення починалося ще до того, як отрута встигала подіяти.

— Перш ніж потрапити сюди, я була в Антарктиді.

— Так, саме в Антарктиді.

— Хотілося побачити полярне сяйво… Ні, тоді я ще не мала жодної тяги до самогубства. Я була звичайною мандрівницею.

— Об'їздила визначні місця по всьому світу.

— І при цьому всі мисливці на вампірів у світі полювали на мене. І ні, це були не якісь там Драматургії, Епізоди чи Гільйотини. Тодішні мисливці були куди страшніші.

— Справді моторошно було… Тоді ж ніхто й не чув про жодні права людини.

— Усього за чотириста років людський світ так змінився… Тоді навіть просто за безсмертя тебе могли вбити. І не обов'язково бути вампіром.

— Щоправда, мене це анітрохи не хвилювало… Навіть навпаки, я насолоджувалася. Боротьба набридла мені, стала огидною значно пізніше.

— Саме тоді, коли з'явилася тяга до самогубства.

— А тоді я просто, щиро, по-дитячому раділа подорожі. Полярне сяйво було неймовірно красиве.

— Неймовірне полярне сяйво!

— Його варто побачити хоча б раз у житті. Звісно, люди тепер метушаться через глобальне потепління та все таке, але колись усе одно настане льодовиковий період, і тоді його буде видно навіть із Японії. Тож не забудь.

— Якщо, звісно, ти доживеш. Навіть безсмертний може померти молодим, а ти, здається, саме з таких.

— Але зрештою, то була помилка.

— Хай я й була вільною мандрівницею, хай і хотіла побачити полярне сяйво, не слід було мені летіти до Антарктиди… Та й до Арктики теж.

— Ні, я не мерзлячка. Навпаки, як вампірці, холод мені навіть до вподоби.

— Безсмертя означає, що в тебе немає температури тіла… Але якщо почати пояснювати це, доведеться говорити й про зомбі, і про привидів, а це вже досить заплутана тема.

— Проблема ось у чому: в Антарктиді немає людей. Тобто, фактично, безлюдний острів. Арктика, здається, це навіть не суша, а просто крига, що плаває… Ну, ти й сам це знаєш.

— Дивина несумісна з людьми.

— Але без людей вона не може існувати.

— Без свідчень, без пережитого досвіду, оповідь про дивину просто неможлива. Хай би я скільки демонструвала свою безсмертність і чудовиськість пінгвінам чи білим ведмедям, вони про це нікому не розкажуть.

— Міська легенда.

— Плітки й чутки.

— Пересуди.

— Усе це потребує людей. Без людей нічого не буде.

— Хай я й не могла замерзнути до смерті, але відчувала, як моя сила існування тане… Зрозуміла, що це справжня біда. Не час милуватися полярним сяйвом! Ще трохи, і я сама стану полярним сяйвом!

— Ні, це, звісно, безглуздя.

— Немає жодної легенди, що вампіри після смерті перетворюються на полярне сяйво. Хоча, здається, є перекази, що полярне сяйво, це душі померлих… Але в Антарктиді навіть таких переказів ніхто не розповідав.

— А тепер там хтось є? Люди в Антарктиді? Полярні дослідники… Ого. Тобто я була серед першопрохідців? Щоправда, нічого не відкрила й нічого не дослідила. Ну, не важливо.

— Я зрозуміла, що ще трохи, і така велична істота, як я, просто зникне. А це була б втрата для всієї планети! Я ж не можу померти, поки не переможу Сонце! Тож я мерщій покинула Антарктиду.

— Вистрибнула звідти одним величезним стрибком.

— Навіть мені довелося присісти й зігнути коліна, перш ніж відштовхнутися. Га? Стрибок дівчинки-цукомоґамі? А, так, ти щось таке казав нещодавно.

— «Книга безмежних правил», версія для відступу.

— Пх! Навіть порівнювати ніяково. Мій стрибок був такий, що ледь не розколов антарктичну землю навпіл.

— Щоправда, я постаралася цього не допустити.

— Не вічно, але там було затишно, тож я планувала повертатися, як на дачу, коли захочеться побути самій. Але куди приземлюся, я, звісно, не думала.

— Стрибнула навмання, тож гадала, що впаду в океан. Думала, поплаваю трохи, освіжуся.

— Сім десятих поверхні планети, це ж вода. За логікою, мала б упасти в море. Навіть навмання, я приблизно цілилася в Тихий океан… Але.

— Але, на мій подив, там опинилася ця країна.

— Га? Чому в тебе таке обличчя?

— Та не хвилюйся, я не розчавила цю країну. Якби приземлилася як слід, може, й розчавила б. Але мені пощастило.

— Я впала в озеро.

— Щоправда, озеро після цього зникло.

— Занадто великий розмах? Ну то я ж кажу, це було в мої найкращі часи… Ти ж, зрештою, майже не бачив мене тодішньої. Особливо перше враження було не на мою користь. Але розмах у мене завжди був величезний.

— Отже, озеро.

— Я впала в те озеро… Ні, зрештою, ноги торкнулися дна, тож це був скоріше приземлення… І з того моменту, коли я знищила те озеро, усе й почалося.

— Почалася нікчемна, демонічна історія.