Жодних пояснень щодо поцілунку з малою дівчинкою не надійшло.
Ну, я сам винен, що розслабився. Звичайно.
Те, що Ононокі назвала «зрадою»... хай би це стосувалося Сенджьоґахари чи Шінобу, для обох це було б однаково неприємно. Але чи варто їм про це розповідати... питання.
З одного боку, чесність між партнерами... з іншого, можливо, я просто хочу зняти тягар із власної душі. А зізнатися у «гріху» означає змусити іншу людину «пробачити»... і якщо це стане для неї тягарем, то краще я залишу це при собі.
Доказів немає! І я жертва!
...Хоча, якщо так казати, це звучить як самовиправдання... але чому, чому в цій ситуації я маю набувати ще й нових проблем?
А-а-а, хочу померти.
Хочу, щоб мене поглинула «темрява» і я помер.
Це, звісно, жарт, але...
— ...Що?
І тут я помітив нову ситуацію.
Ситуацію, що виникла після того, як Ононокі пішла... і від якої в мене кров застигла в жилах!
Адже ми з Хачікуджі залишилися сам на сам!
У темній кімнаті занедбаної будівлі!
І Хачікуджі без свідомості!
— …
Ого, як усе раптом загострилося!
Я затамував подих і глянув на Хачікуджі Майой, яка лежала на імпровізованому ліжку з парт і навіть не думала прокидатися. Дівчина, чия слабкість у стресових ситуаціях уже стала очевидною.
— ...Якщо Хачікуджі спить, значить, можна робити що завгодно...
Промовив я небезпечні слова й почав наближатися до Хачікуджі.
Так, який привід мені потрібен?
Що мені вигадати, щоб мати право торкнутися Хачікуджі?
Перша допомога? Так! Саме так!
Якщо вона так довго без свідомості, це може бути небезпечно, дуже небезпечно. Щоб привести Хачікуджі до тями, я мушу щось зробити!
Очевидно, що «прокинься» тут мало б стосуватися мене самого, але в замкненій кімнаті без жодного свідка... ніщо не могло мене зупинити.
— Прокинься сам, дурень!
Мені таки врізали.
Точніше, мене вдарили.
З моєї тіні вистрибнула білява дівчинка і вдарила мене кулаком.
— Вампірський удар!
Оскільки я був абсолютно непідготовлений, удар влучив ідеально. Мене закрутило, як гвинт, і жбурнуло прямо в стіну.
— Хм!
І одразу після зіткнення... удар ногою знизу.
Удар босою ніжкою маленької дівчинки.
Приємно і водночас здалося, що я помру.
— Щ... Що ти робиш, Шінобу?!
— Це мої слова, дурню! Чому я маю грати роль твоєї совісті? Не можу навіть нормально поспати! І що значить «приємно і водночас»?!
Мені сказали абсолютно справедливі речі.
Вампірка, що живе далеко за межами людської моралі й етики, читає мені справжню моральну проповідь... хто б міг подумати.
— Вибач, просто порив...
Перепросив я. Жалюгідніше нікуди.
— Але я ж ще нічого не зробив!
— Звичайно. Якби зробив, удар був би не знизу, а прямо в пах.
Промовивши щось жахливе, Шінобу озирнулася навколо... оглянула класну кімнату колишньої підготовчої школи, де були лише я та Хачікуджі, і, переконавшись у небезпеці ситуації...
— Хааа... — вона видихнула. — Схоже, встигла в останню мить. Добре, що прокинулася саме зараз.
— Ну ще б, «добре»...
Я глянув у вікно. Крізь розбите скло видно було, що до заходу ще далеко... сонце палило щосили.
— ...Ти ж фактично спала лише годин дві?
— Сон був неглибокий. Нормально виспатися не вдалося. Втома зовсім не зникла.
Хрустячи шийними хребцями, Шінобу невдоволено промовила. Чи то поганий настрій через поганий сон, чи через мою дурість... мабуть, і те й інше.
— Що сталося?
— Га?
— Я ж казала... ми з тобою духовно пов'язані. Твоє хвилювання передається мені. Навіть коли я ховаюся в тіні, навіть коли сплю... якщо з тобою щось сталося, мій сон стає неспокійним. Іншого пояснення немає.
— А... це...
Та «темрява».
Це через неї... точно.
Хоча ми й ділимо відчуття (точніше, це односторонній потік від мене до Шінобу), спогади не передаються, тож деталей вона не знає.
Хм?
А чи справді не знає?
Судячи з її поведінки, Шінобу точно не «бачила» ту «темряву»... але що щодо всього, що сталося після?
А конкретно... щодо того, що сталося між мною та Ононокі? Чи спала вона тоді? Чи вже прокинулася?
Ононокі не любить Шінобу, а Шінобу, відповідно, не любить Ононокі. Якби Шінобу не спала, вона б якось втрутилася... хоча, може, вона була в напівдрімотному стані.
— До речі, пане.
— Е... що?
— Невже тобі нічого мені сказати?
…
Ем, що це за тиск?
Чи мені здається?
Чи це просто почуття провини змушує мене відчувати тиск?
Може, вона просто чекає на звичайне «дякую, що зупинила мене»?
— Хм? Що таке, пане?
— Ну...
Але я не розумію. На відміну від беземоційного обличчя Ононокі, Шінобу зараз посміхається... але ця посмішка жахлива. Хоча посмішка є посмішкою, і за нею складно прочитати справжні емоції.
Хм.
Спробую закинути вудку.
Треба поставити питання так, щоб дізнатися, коли саме Шінобу прокинулася. Але якщо запитати прямо, вона точно не відповість.
Спробую здалеку.
— Слухай, Шінобу, твоя зачіска... ти ж можеш змінювати довжину волосся за бажанням?
— Сцену поцілунку з шікіґамі-дівчинкою я бачила.
— Занадто швидко зрозуміла!
Я хотів обійти збоку, а мене зрізали напряму і схопили за шкірку.
Я глянув на Шінобу.
Вона посміхалася.
З іклами навстіж. Посміхалася.
— ...Ем, пані Шінобу...
— О, вибачення? Вибачення? Цікаво, як саме він перепросить? Той, хто, маючи довічну партнерку, цілувався з чужою шікіґамі-дівчинкою?
— …
Навіть злість бере, чесно.
Вона явно втішається... виглядає як восьмилітня дівчинка, але насправді їй... за останніми даними, близько шестисот років. Доросла жінка серед дорослих жінок, вампірка.
Кажуть, середній вік вампіра десь двісті років. За цими мірками... чималий життєвий досвід.
Можливо, вона здатна пробачити таку дрібну «зраду»... навіть посміятися з неї. Якби вона ще й на ситуацію з Хачікуджі закрила очі...
Ну, якщо Шінобу готова бути дорослою, то й мені варто.
Краще перепросити одразу, ніж потім страждати через непорозуміння. І чітко дати зрозуміти, що моя партнерка... лише вона.
— Ем, Шінобу. Вибач, я винен...
— Та це не має значення.
Мене обірвали.
Обірвали в найкращий момент.
Я ж таку гарну промову придумав!
— Те, що ти там із кимось обіймаєшся... це як завжди.
— Шінобу, ти все життя шкодуватимеш... що не побачила мого найпрекраснішу у світі доґедзу.
— Навіть якщо твоя доґедза у самих трусах буду найкрасивішою у всесвіті, я не хочу її бачити... А щодо того, коли я прокинулася... саме в ту мить, коли ти цілувався з тією цукумоґамі. Саме в ту мить. Твоє серце билося як скажене, ніби ти щойно пробіг марафон. Я від цього й прокинулася.
«Функція «вібрації серця» через наш зв'язок», — засміялася Шінобу.
Ні, зачекай.
Це ж звучить так, ніби я від поцілунку з малою дівчинкою мало не втратив свідомість від хвилювання.
Наче я якийсь неймовірно наївний.
— Тож ситуацію я майже не розумію. Що тут взагалі коїться? На перший погляд, ти викрав малу дівчинку і тримаєш її в заручницях, а від поцілунку вона втекла.
— Чому ти це так бачиш? У тебе брудне серце, Шінобу.
— Брудні не мої очі, а твої руки...
— Ну, послухай.
Справа з Ононокі... продовжувати цю тему було морально виснажливо. Але ще більше я хотів дізнатися про ту «темряву».
Навіть якщо Шінобу не знає... я сказав це Ононокі, але це була лише теоретична можливість. Шінобу напевно знає.
Тоді я хочу дізнатися якнайшвидше. Аби розказала вона мені. Про «темряву».
Вона з'явилася раптово, переслідувала нас... потім раптом опинилася попереду і поглинула мій велосипед. Та «темрява».
Якби Ононокі не скинула нас із велосипеда, нас із Хачікуджі, ймовірно, поглинуло б разом із ним... ні, не ймовірно. Це було б неминуче. Страшно уявити.
До того ж я навіть не впевнений, чи мій велосипед справді був поглинутий «темрявою»... чи саме вона стала причиною зникнення. Я не «бачив» цей момент.
Просто «темрява» була на шляху велосипеда, а потім велосипеда не стало. Я просто з'єдную ці факти.
Інтуїтивно «темрява» нагадує чорну діру, тому здається, що велосипед «втягнуло»... але навіть це не доведено.
Суцільні невідомі.
Навесні, під час Золотого тижня, з Сенджьоґахарою, Хачікуджі, Камбару... явища завжди були чіткими. Смертельно поранений вампір, кіт-перевертень у місті... щось конкретне.
Але цього разу навіть саме явище незрозуміле.
Звичайно, дивина за визначенням є чимось незбагненним... і я це розумію. Але хіба дивина... це не те що «незбагненне» набуває «зрозумілої форми»?
Тоді та «темрява»...
Суперечить самому визначенню дивини.
Вона ніби символ... і водночас найбільша аномалія.
Просто чорна і все...
— ...Не чорнючка ж якась.
— Хм? Що?
— Ні, нічого... я не про фільми Ґіблі.
— Брехун. Ти щойно згадав «Мого сусіда Тоторо». І попереджаю, я дуже прискіплива до Тоторо.
— Прошу, не змінюй тему...
Ніколи не думав, що буду просити саме про це.
— Ну що ти. Я хотіла процитувати всіх персонажів. З імітацією голосів.
— Це займе півтори години.
— Цікаво, як це зроблять в аніме. З авторськими правами буде складно.
— Не хвилюйся, до цього моменту аніме не дійде... точно не дійде. Аніме, на відміну від роману, закінчилося на «Історіях підробок» за планом.
— Що ти сказав? Як ти можеш так говорити з головною акторкою повнометражного фільму?
— …
Головна акторка повнометражного фільму явно зарозумілася.
У першому сезоні аніме в неї не було жодної репліки...
— Цікаво, як буде виглядати сцена, де я лізу собі в голову, щоб дістати спогади. Справді цікаво.
— Не чіпай сцену, яку точно виріжуть. І до чого це все? Просто послухай мене.
— Ні. Відмовляюся, дурню. Ти постійно базікаєш із різними жінками про всякі дрібниці, а коли тобі самому щось потрібно, хочеш одразу до суті? Такого не буде. Навіть якщо небо дозволить, я не дозволю. Зараз я буду просувати фільм «Історії ран» на сто п'ятдесят сторінок, а саму розповідь закінчу списком. Готуйся... мґх?!
Я заткнув їй рота поцілунком.
Обхопивши руками за спину й притиснувши до себе.
Цього разу я явно зробив це сам, тож сховатися за «випадковістю» не вийшло.
— Щ... Що ти робиш, пане... т... ти італієць, чи що...
— Просто слухай. Мою розповідь. Сталося щось серйозне... ну, я не впевнений, що саме «серйозне», але послухай. Мені потрібен твій розум.
— Н... ну, якщо ти так наполягаєш...
Шінобу зашарілася, перебираючи пальцями золотаве волосся. Така реакція... досить мила.
Для шестисотрічної вампірки вона неймовірно наївна... куди поділася та «широта поглядів»?
— Можеш говорити. Слухаю.
— Після стрибка в часі ми з тобою якось повернулися, зійшли з гори, і одразу натрапили на Хачікуджі.
Я намагався розповідати швидко, але все одно вийшло багато вступів. Глянувши на Хачікуджі, яка досі спала (чи, може, просто вдавала?), я почав пояснювати.
Розповідаючи, я й сам зможу все впорядкувати.
Якщо в цій історії взагалі є що впорядковувати.
— Хм. Занадто зручний збіг для випадковості.
— Ні, це ще рано казати... Хачікуджі вчора забула рюкзак у мене в кімнаті й шукала мене, щоб його забрати. Тож ми разом пішли до мене додому, щоб його повернути. Дружно, дуже дружно.
— Пане, чому ти так наголошуєш на «дружно»...?
— …
Я не скажу, що сьогодні Хачікуджі поводилася так, ніби ненавидить мене. Показувати свою вразливість партнерці... і без того соромно.
— Ну, до того моменту все було спокійно. Я повернув їй рюкзак... біля дому. Я чесно не заглядав усередину.
— Від твоїх розповідей чомусь завжди відчувається провина. Наче розмовляю з дрібним злочинцем.
— Не називай партнера дрібним злочинцем... Ем, де я зупинився?
— На тому, як ти намагався затягнути Хачікуджі додому.
— Так-так, саме коли я збирався застосувати всю свою хитрість... ні, стоп. Такого не було. Жодного разу. Я, як старший, просто запропонував їй пообідати. З турботи про її здоровий розвиток.
— Вона привид, тож не розвивається. І це був фастфуд.
Звідки ти знаєш, що це був фастфуд? Наскільки ти мене знаєш? Занадто прониклива.
— І саме тоді... воно з'явилося. Раптово.
Я знизив голос. Навіть я не зміг би розповідати далі з жартами. Раптом, просто поруч із нами... з'явилася «темрява».
Миттєва втеча. Погоня.
Порятунок від Ононокі, яка випадково опинилася поруч. І нарешті, втеча за допомогою «Книги безмежних правил», версії для відступу. Я розповів усе одним духом, як потік води.
Розповідаючи, я думав, що зможу все впорядкувати... але, як і очікувалося, це не спрацювало. Навпаки, чим більше я говорив, тим більше плутався.
Якщо чесно... чи справді ми з Хачікуджі мали так панікувати й тікати? Може, замість того щоб розповідати все це напівсонній Шінобу, мені варто було просто поїхати додому й подзвонити Сенджьоґахарі та Ханекаві з вибаченнями?
— ...Ось така історія. Що скажеш? Ну, якщо немає жодних здогадок, то нічого страшного...
Тому до кінця розповіді мій тон став майже благальним. Ні, навіть трохи соромно.
— …
Але... на мою, певною мірою принижену поведінку, Шінобу відповіла не жартом. Вона була серйозною. Тієї жахливої посмішки вже не було.
Ба більше, чим більше вона слухала... чим більше я розповідав про «темряву»... тим суворішим ставав її вираз.
Спочатку здавалося, що вона забавляється... але зрештою вона ніби розлютилася. На мене.
Наче каже: «Що за нісенітницю ти мені розповідаєш, дитино? Це не оповідь про дивину, а просто страшилка».
Ну, я б теж розлютився, якби мене розбудили й розповіли якісь незрозумілі галюцинації без жодних наслідків...
— Що за нісенітницю ти мені розповідаєш, дитино?
І справді.
Шінобу сказала саме те, що я очікував... але тон був зовсім інший. Суттєво інший.
— ...Завдяки тобі я згадала щось неприємне.
— Е...?
— Ні... це не злість на тебе. Ти тут ні до чого... скоріше, це мій кармічний борг... якщо так, то, мабуть, цілилися саме в...
Шінобу щось бурмотіла собі під ніс. Задумалася... чи радше, намагалася щось згадати.
Якби могла, вона б, напевно, залізла рукою собі в голову й перекопала власний мозок.
— Що, Шінобу... тобто ти маєш здогадку?
— Хм? Здогадку... так, маю... але чи можу я це назвати «здогадкою»... не впевнена.
Невпевнена відповідь... що незвично для Шінобу, яка звикла говорити категорично й чітко.
Хоча... нещодавно, під час стрибка в часі, вона теж була такою невпевненою. Але тоді ситуація була інша.
Цього разу вона просто спала в тіні.
— Шінобу, ми ж домовилися без секретів? Якщо щось знаєш... скажи. Твоя поведінка означає, що ти маєш здогадку, так? Ти знаєш, що таке та «темрява»?
Що це за дивина.
Ти знаєш... правда ж?
Я подався вперед, майже вимагаючи відповіді, але Шінобу не здивувалася й не занервувала.
— Ну...
Відповіла вона ухильно.
— Ні, якщо питаєш, чи знаю... то так, знаю.
Але в її тоні відчувалася... злість. Обурення. Спочатку я думав, що вона злиться на мене, але ні... це було щось абстрактніше. Роздратування на щось інше.
— Тьху... як усе ускладнилося. Якщо думати про те, що буде далі... туга бере. Чому одразу після порятунку світу... саме таке трапляється... але, мабуть, це доля.
— ...Шінобу...
— Не знаю.
Раптом.
Шінобу ніби перерізала всі ті нитки емоцій, що переплелися в ній... повернулася до мене з чистим, ясним обличчям і сказала:
— Не знаю.
Наче протилежне тому, що було щойно.
— Е, але... ти ж сама сказала, що знаєш...
— Я мала на увазі, що такої дивини не існує, пане.
— Га?
— Ти й сам уже наполовину зрозумів. Та «темрява»... це не дивина. Той гавайчик теж сказав би те саме. Це не дивина. Це щось зовсім іншої природи.
— …?
Ну... мабуть, ця відповідь не мала б мене здивувати. Я й сам сумнівався, чи «темрява» є дивиною. Думав, що це щось інше.
Тож дивуватися нічому.
Мало б бути нічому.
Але навіть так...
— Ааа, ну тоді все зрозуміло. Фух, проблема вирішена!
Сказати таке я не міг.
Тон Шінобу був дивний. З уст королеви дивин... «щось зовсім іншої природи, аніж дивина».
— Ох... яка неприємність. Ні, навіть обурливо. Таке абсурдне явище... і воно ще не закінчилося.
— Не закінчилося...? Що значить «не закінчилося»?
— У цього явища немає імені.
Різко. Чи то вона нарешті повернула свій звичний тон, чи то просто остаточно прокинулася... Шінобу сказала це твердо.
Категорично.
— Те, що ти називаєш «темрявою»... я вже бачила колись. Давно. Саме це я й згадала.
— Згадала... ти сказала, щось неприємне згадала... але що саме? Наскільки давно?
— Приблизно чотириста років тому.
— Чотириста років? Це ж...
— Так.
Сказала Шінобу.
Серйозно, урочисто... Її тон був як завжди категоричний, але такий вираз обличчя... це була рідкість.
— Коли я вперше прибула в цю країну.
— …
— Тобто... коли я створила свого першого слугу.
«Тоді я... потрапила в ту "темряву"», — сказала Шінобу.
— Ні... краще сказати «була поглинута».
— Погли... нута...
— Негідно, правда.
«Тоді я була молода», — сказала вона у вигляді маленької дівчинки.
— Хм. Не так уже й ностальгійно... і говорити про це не хочеться. Але раз уже так сталося... нікуди не дітися. Якщо «воно» з'явилося... і якщо це залишити без уваги... у найгіршому разі... все місто загине.
— М... місто...?
І почалася розповідь. Ошіно Шінобу... ні.
Залізнокровна, палкокровна й холоднокровна вампірка.
Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд... чотириста років тому... і ось тепер.
Розділ 158: Час Шінобу - 006
Том 5
