Якщо чесно, то техніка, якою користується Ононокі... ну, як би це сказати, коронна техніка? Вона застосовує її досить часто, тому, мабуть, це не зовсім коронна техніка чи таємний трюк... але так, чи інакше, я досі не розумію, що саме являє собою ця здібність під назвою «Книга безмежних правил» і на якій логіці вона взагалі працює.
Кажуть, що справжня сутність Ононокі... цукумоґамі, причому цукумоґамі «трупа» (хоча чув і версію про «цукумо»). Але навіть у цьому я не до кінця розібрався.
Зате її атакувальну силу я знаю чудово.
Вхідні двері дому Арараґі довелося міняти саме через неї, тож її міць... ні, руйнівна сила... це не просто «перевірено на практиці». Саме тому я чомусь вирішив, що Ононокі... шікіґамі, що спеціалізується виключно на атаці. Але тепер...
Тепер, коли нам вдалося втекти неушкодженими, доводиться визнати, що я помилявся. Це була моя хибна уява.
Якщо подумати, онмьоджі, яка нею керує... тобто Каґенуй Йодзуру... була неймовірно агресивним бійцем. Тоді чи може її партнерка, Ононокі, бути заточеною лише під атаку? Хіба буває такий незбалансований дует?
Можливо, «Книга безмежних правил»... це насамперед здібність для втечі. Адже від тієї «темряви», від якої я так старанно тікав на велосипеді, вона змогла втекти, та ще й із двома пасажирами на руках.
Хоча на вигляд вона просто стрибнула щосили обома ногами...
— Та ні, ти маєш рацію, братику-демоне. «Версія для відступу»... звучить пафосно, але насправді я просто втекла.
— Просто втекла...
— Але в трьох вимірах. Ти сам довів, що тікати по площині безглуздо... тому я подумала, що, можливо, воно не здатне реагувати на рух угору-вниз... і влучила в яблучко.
— …
Чомусь здається, що мене спритно обдурили, але... зрештою, ми втекли, тож скаржитися нема на що.
І до речі, куди саме ми втекли? У те саме місце, де колись Ононокі разом зі своєю хазяйкою Каґенуй влаштували мені смертельну битву... місце, яке стало для мене чимось на кшталт таємної бази ще з весняних канікул. Тобто... у занедбану будівлю колишньої підготовчої школи.
Четвертий поверх тієї руїни.
Ми влаштувалися в одній із трьох класних кімнат. Звучить дивно... «влаштуватися» в руїні... але після втечі від тієї «темряви» у мене не було жодної причини не видихнути з полегшенням.
Хачікуджі досі не отямилася.
Класти її просто на підлогу було б жорстоко, тож я, як колись робив Ошіно, зсунув кілька парт і зробив із них подобі ліжка, а тоді обережно поклав туди дівчинку.
Хачікуджі розвинена не по роках для п'ятикласниці, але все ж п'ятикласниця є п'ятикласниця, тож трьох парт вистачило з головою.
Замість ковдри я накрив її своєю сорочкою, а замість подушки підклав складені джинси. Завдяки цьому тепер я сиджу в самих лише трусах.
Хм-м.
Я хотів подбати про Хачікуджі, але чомусь здається, що це лише підкреслює мою збоченість...
Чесно кажучи, мені б не хотілося мати ще й атрибут ексгібіціоніста...
— Братику-демоне, у тебе доволі м'язисте тіло.
Сказала Ононокі.
Коли ми нарешті перепочили.
— Гарні м'язи, ага.
— …
— Гарні м'язи. Ти тренуєшся, так? Гарні м'язи. Під одягом не так помітно, але насправді... дуже гарні м'язи.
— …
Мені зробили комплімент щодо м'язів... ну, хоча насправді я не тренувався, це просто один із наслідків того, що зі мною сталося на весняних канікулах...
— Може, тобі так і ходити? Тобі варто частіше показувати м'язи. Гадаю, ти чудовий стрункий атлет.
— Давай про м'язи більше не будемо...
— Ну годі, не соромся. Спробуй позувати, братику-демоне. Вважай це подякою за те, що я тебе врятувала.
— Ти ще й дорікати починаєш, маля.
— Якщо ти покажеш мені позу «абдомінал-енд-сай», я, так і бути, розповім тобі секрет моєї «Книги безмежних правил».
— Хіба це не надто важливий секрет?!
Ця дівчинка просто неможлива. І це теж нагадує мені Сенджьоґахару.
...Щоправда, та жінка ніяк не реагувала на мої м'язи. Хоча, коли на тебе так реагують, це теж ніяково... але й повна байдужість... це теж сумно.
— Ну, «Книга безмежних правил» мені теж цікава, звичайно...
Якщо згадати спеціалізацію Каґенуй, цілком можливо, що колись нам знову доведеться з нею зіткнутися... хоча, схоже, зараз її в цьому місті немає.
— Але зараз мене найбільше цікавить та «темрява». Ононокі, ти справді не маєш жодної здогадки?
— Я ж кажу, що не знаю...
І поки вона це говорила, її рука потягнулася до мого преса. Це було так невимушено, що я ледь не пропустив, але... це ж відверто домагання.
— Я не знаю нічого, окрім м'язів братика-демона.
— А що ти взагалі знаєш про мої м'язи?
— Що саме...? Усе.
Коли вона каже це з таким беземоційним обличчям, це чомусь звучить переконливо.
Можливо, вона справді знає.
А може... ні, стоп, про що я взагалі.
У моїх м'язах немає жодних секретів.
— А може, у тебе самого є якісь здогадки, братику-демоне?... Може, все-таки є?
— Навіть якщо ти перефразуєш, це не стає ані кумеднішим, ані дотепнішим, Ононокі...
Щодо здогадок...
Ну, технічно... є.
Навіть занадто багато.
Можна сказати, що все моє життя... одна суцільна здогадка.
Але... якщо запитати конкретно, що саме це може бути... я гадки не маю.
У дивини завжди є відповідна причина... це точно. Але чи можна назвати «дивиною» щось настільки абсурдне й незбагненне, як та «темрява»? Абсурдне. Незбагненне.
І... безпричинне.
— Не знаю. Я ж не фахівець із дивин... Я просто... ну, вампіроподібний старшокласник, як усі.
— Не як усі, мені здається...
— Та і якщо згадати всіх дивин, із якими я стикався раніше...
Вампір.
Кіт.
Краб.
Равлик.
Мавпа.
Змія.
Бджола... і птах.
І... труп.
— ...Щось не те. Така абстрактна дивина, що є буквально «темрявою»... я такого ще не бачив. Що це за явище взагалі?
Та й сама думка, що дивина з'являється серед білого дня, вже дивна. Ну, не те щоб дивини з'являлися лише вночі... в годину бика чи в час сутінків... це було б упередженням, але... все ж, щоб настільки явно...
Хоча, чи настільки явно?... Адже я її навіть не бачу.
— «Темрява», значить...
Промовила Ононокі.
Ніби про себе... ніби це була просто думка вголос.
— Ну, так, мабуть, це справді «темрява»...
— ? Що ти маєш на увазі?
— Ну... як би сказати... було б добре, якби ми мали справу саме з «темрявою». Якби це була просто «темрява»...
Ононокі зберігала беземоційний вираз. Складно було зрозуміти, чи вона взагалі щось відчуває, чи їй просто нудно від ситуації.
— Що ти хочеш цим сказати? Хіба це не очевидно «темрява»?
— Саме тому ти її й не бачиш, ні? Той чорний згусток... набагато ймовірніше, що це лише явище, що супроводжує якусь іншу дивину.
— А, ти про це...
— Ну, якщо вже на те пішло, чи взагалі можна сказати, що ми маємо з ним «справу». Не факт, що воно з'явилося саме заради тебе, братику-демоне... як тайфун чи шторм не з'являється заради конкретної людини.
— Ні, але воно явно переслідувало мене і Хачікуджі.
— Так, але...
Ононокі відповіла якось невпевнено.
Здається, вона й сама це усвідомлювала, бо раптом сказала:
— Не виходить.
— ?
— Я залюбувалася м'язами братика-демона і тепер не можу зібрати думки.
— Якщо не можеш зібрати думки, то хоча б спробуй знайти якусь іншу причину.
— Якби старша сестра була тут, може, вона б щось знала... але зараз я не можу з нею зв'язатися.
У цьому контексті «старша сестра», звісно ж... Каґенуй Йодзуру. Бойова онмьоджі.
Ну, вона фахівець, та ще й давня знайома Ошіно. Можливо, вона знає щось про той об'єкт... чи що воно там таке.
Але навіть якщо знає... почувши, що Ононокі не може з нею зв'язатися, я, якщо чесно, відчув полегшення.
Мабуть, уникнути цього не вдасться, але... якби можна було, я б волів ніколи більше не мати справи з тією жінкою.
— До речі, де зараз Каґенуй і що вона робить? Мабуть, теж на завданні?
— Звичайно, робота є робота, але деталі... це секрет. Навіщо ти намагаєшся мене розпитати? Безсоромний.
— Я не мав на меті бути безсоромним...
Я просто хотів підтримати розмову, але, схоже, в онмьоджі дуже суворі правила щодо конфіденційності.
— Якщо тобі так кортить дізнатися, можеш надати мені свої м'язи.
— Надати м'язи... це як?
— Вирви їх і дай мені з'їсти.
— Жорстко.
Розмова ніби й логічна, але водночас абсолютно безглузда.
— ...Ну, навіть якщо з Каґенуй не зв'язатися, нічого страшного. Усе одно вночі все стане зрозуміло.
— ? Чому? Ти хочеш сказати, що вночі братик-демон раптом стане генієм?
— Такої зручної функції в мене немає... Просто Шінобу прокинеться.
Почувши ім'я Шінобу, Ононокі помітно скривилася. Оскільки зазвичай її обличчя нічого не виражає, будь-яка гримаса виглядає особливо виразно. Ось і зараз... відраза просто випромінювалася.
Ну, нічого не поробиш.
Колись, саме тут, у цій підготовчій школі, Шінобу ледь не вбила Ононокі... хоча «ледь не вбила»... це не зовсім точно.
Того разу Шінобу відверто бавилася.
Вона просто знущалася з Ононокі... звичайно, після такого складно не ображатися.
Я удав, що не помітив реакції Ононокі, і продовжив:
— Шінобу... вона ж королева дивин. Вона має знати про них усе. До того ж вона місяцями навчалася в Ошіно Меме, який теж фахівець. Тобто вона... експертка серед експертів. Впевнений, вона щось знає про ту «темряву». Щойно Шінобу прокинеться, ми дізнаємося, що це таке.
— ...Тьху.
Ононокі відверто буркнула.
Виховання в неї кульгає... ну, вона ж дивина, чого очікувати. Хоча, враховуючи, що Ононокі колись була людиною, точніше було б сказати, що вона «занадто добре вихована як дивина».
— Не довіряю я знанням такої старої карги.
— Перестань називати Шінобу «старою каргою».
— «Прокинеться»... тобто та нестерпна жінка зараз спить? Не можу повірити... її господар мало не помер, а вона просто дрімає.
— Ну, взагалі-то я не господар Шінобу...
Але пояснити ці стосунки непросто. Принаймні Ононокі, яка має бездоганні, ідеально вибудувані стосунки господарки й слуги з Каґенуй, навряд чи зрозуміє. Мабуть, краще навіть не намагатися пояснювати.
— ? Що таке, братику-демоне? Хіба ти не господар тієї вампірки?
— Ні, господар. Настільки господар, що аж навпаки. Я постійно їй прислуговую.
— …
На мене подивилися як на небезпечну людину.
Ну, зрозуміло.
— Нічого не поробиш із тим, що вона спить... останнім часом було кілька виснажливих подій. Зараз вона, мабуть, міцно спить.
— Хм. Навіть вампірка може втомитися... несподівано.
Ну, якщо раз за разом стрибати в часі, навіть Шінобу втомиться. Хоча, якби вона була в повній силі, можливо, все було б інакше...
— Навіть якщо пів дня сну не знімуть усю втому... все одно, щойно Шінобу прокинеться, усе вирішиться. Що б не виявилося тією «темрявою».
— Не варто так самовпевнено покладатися. Навіть якщо та вампірка пройшла найкраще навчання, ніхто у світі не знає всіх дивин.
«Навіть старша сестра чи Ошіно Меме», — додала Ононокі. Можливо, це говорила її неприязнь до Шінобу, але... частка істини в цьому була.
Якщо дивини народжуються з людського сприйняття, то їх нескінченно багато і вони постійно з'являються.
— Звичайно, не факт, що Шінобу знає, що це за «темрява»... але, Ононокі, це навіть не проблема.
— ? Чому?
— Бо Шінобу пожирає дивини. Хай би що воно було, вона просто ковтне це цілком. Спочатку втечемо від небезпеки, а потім... потім запитаємо Ханекаву. Вона пояснить.
— Ханекава? Це хто?
— Та, хто знає все.
Я міг би навіть зателефонувати Ханекаві просто зараз, але... враховуючи, що я пропустив початок семестру, якось незручно.
Я прямо чув її відповідь: «Я тобі розповім, і можеш мацати скільки хочеш, але потім більше не турбуй мене».
— Сумнівний план.
Сказала Ононокі.
Я думав, вона про мої фантазії, але ні.
— Постійно покладатися на когось іншого...
— ...Я не кажу, що повністю покладаюся на інших.
— Хочеш сказати, що ви «підтримуєте одне одного»? Кажуть, що ієрогліф «людина»... це дві палички, що тримають одна одну. Але ж ти не людина, братику-демоне.
— …
— І та вампірка теж... Зроблю тобі попередження. Зрештою, у найважчий момент ти можеш покладатися лише на себе.
«Хоча я сама тебе врятувала, що вже є суперечністю», — додала Ононокі.
Ну, справді... якби не вона, невідомо, що було б зі мною сьогодні. Тож чути таке... трохи боляче.
— Взагалі-то, мені, Ононокі Йоцугі, не час тут сидіти.
Раптом перейшовши на діловий тон, Ононокі встала.
— Я ж казала вчора, що приїхала в це місто у справах.
— Казала?
Тому й не пам'ятаю. Після того стільки всього сталося... без перебільшення, справді важко було. Настільки, що в порівнянні з тим, зараз усе здається не таким вже й страшним...
Хоча, якщо подумати, що одразу після того я потрапив у цю ситуацію... це просто якийсь нескінченний потік неприємностей.
Що я взагалі зробив?
Ну, багато чого.
Що стосується стрибків у часі... я сам у це вліз.
— Але ти, Ононокі, теж зайнята.
— Звичайно. Я не як ти, братику-демоне... не можу просто ходити до школи й бавитися. Мені потрібно працювати, щоб вижити.
— Я не просто ходжу до школи й бавлюся...
— Сьогодні ти навіть туди не пішов.
— Ну... були причини.
— У кожного є причини. Не треба удавати, що ти єдиний постраждалий.
— ...Так.
Мене відчитала маленька дівчинка.
І мені нічого було відповісти. Заперечити було нічого.
І, до речі, сидіти в самих трусах, поки маленька дівчинка читає тобі нотацію зверху вниз... це виявилося не так уже й погано.
Ще б трохи насварила...
— ...Якась гидота.
Мабуть, щось відчувши, Ононокі пішла геть.
Проходячи повз мене, вона навмисне, з явним задоволенням, потопталася по моїй тіні. Звичайно, вона знала, що в цій тіні спить Шінобу.
Глибоко копана...
— Ну все, бувай.
— Бувай... це як? Ти йдеш?
— Не те щоб іду... повертаюся до роботи.
— А як же «я все життя буду тебе охороняти»?
— Що за фантазії...
— Жартую. Але ти справді добре мене захистила. До речі, я так і не подякував. Дякую. Я обов'язково віддячу.
— М'язами?
— Ні, чимось іншим...
Якщо вона так наполягає, можу, звісно, відрізати кубик преса... все одно потім відновиться, завдяки вампірській природі... але це вже якось за межами етики та моралі.
Наче переступити межу, за якою вороття немає.
Та й чи зникне той м'яз, коли відновиться?
— «Обов'язково віддячу», «обов'язково поверну борг»... ті, хто так каже, ніколи нічого не повертають... до того ж для когось на кшталт мене, хто може зникнути будь-якої миті, борги потрібно повертати одразу.
— Одразу... тоді, може, є щось, що я можу зробити для тебе прямо зараз?
Я справді відчував вдячність.
Подумати тільки... вона врятувала мене, а я потім хвалився Шінобу, яку вона ненавидить. Це було нетактовно.
Можливо, саме тому вона раптом вирішила піти... або ні, може, вона й справді просто повертається до роботи... але все одно, я хочу зробити для неї хоч щось.
— Що ж ти можеш зробити для мене прямо зараз, братику-демоне... хм, дай подумати.
— Ну, я не знаю, на що здатний, але кажи будь-що. Просто скажи.
— Хм.
Чомусь Ононокі зробила крок назад до мене.
І знову наступила на тінь.
...Навіщо знову на тінь...
— Братику-демоне.
— ?
— Повернися сюди. Цьом.
У мене відібрали поцілунок.
Раптово.
Це не було мило... саме «відібрали». Наче хтось витягнув гаманець із кишені, поки я не помітив... абсолютно несподівано. Наче мені показали фокус.
Я жертва!
Я жертва!
— Щ... що ти топиш...?!
Я хотів сказати «що ти робиш», але язик заплутався.
Хоча б не прикусив язик... це вже добре. А може, вона і його ледь не відібрала!
— Та нічого.
Відповіла Ононокі без жодного виразу обличчя.
Ні сорому, ні збентеження.
— Ой-ой. Зрада. Зрада-зрада. Поганий чоловік, братик-демоне.
— …?!?!
Що ця дитина верзе?!
Що вона каже з цим беземоційним обличчям?!
Не знаю чому, але мені стало страшно!
— ...Ну, я просто хотіла показати, що довіра... і все таке... ламається ось так легко. Це не стільки повернення боргу, скільки... я просто збільшила твій борг переді мною... і взагалі, ти дуже тепло одягнений, братику-демоне. Але... трохи полегшало.
Сказавши це, Ононокі повернулася до мене спиною. Ніби кинула іграшку, яка їй набридла, навіть не прибравши.
Схоже, «зрада» стосувалася не моїх стосунків із Сенджьоґахарою, а моїх стосунків із Шінобу. Тобто це був випад у бік Шінобу...
Діти страшні!
— Ну все, виживай там. У цій грі, правил якої ти не знаєш.
— ...Це не гра.
— А що тоді?
І з цими словами Ононокі Йоцугі пішла з руїни, навіть не озирнувшись. Повернулася до своєї роботи.
Розділ 157: Час Шінобу - 005
Том 5
