Розділ 156: Час Шінобу - 004

На повороті, просто попереду... воно було там.

Та сама «темрява».

Ніби яма-пастка, що чатувала тут від самого початку.

— …!

Жодного відчуття відстані.

Хоча, мабуть, відстані й справді не існувало. Від самого початку... для цього явища.

Чи далеко, чи близько... не мало жодного значення. Ніби воно завжди прямо тут... Погано!

Зараз уже не змінити напрямок, адже я щойно вивернув кермо до упору.

Я так відчайдушно, так старанно тікав, а в підсумку... сам мчу прямо в цю «темряву».

Ось так і закінчиться ця гра в наздоганялки.

Самознищення. Самопідрив.

Геть марна втеча.

Тікав від чогось незбагненного, незбагненно тікав, незбагненно наздогнали, незбагненно... кінець.

— Ґх... ухх!

Але...

Але хоча б Хачікуджі...

— Ммґх, ммґх, ммґх!

Хачікуджі, як і раніше, гризла мою спину.

Хоча сам же їй це порадив, але чим вона займається в найостанніший момент?

Уся серйозність ситуації пішла шкереберть.

Але треба якось відчепити Хачікуджі, яка в прямому сенсі вчепилася в мене зубами, і дати їй втекти... дати їй втекти!

Хоча б цю дівчинку треба врятувати за будь-яку ціну...

— «Книга безмежних правил».

І тоді...

Разом із тихим голосом, майже без інтонації, що долинув невідомо звідки... мене відкинуло.

Не та «темрява», що чатувала попереду.

Мене.

Нас.

Відчуття, ніби мене збив величезний молот... і насправді те, що сталося, було дуже схожим.

Щось значно відчутніше за «темряву», щось із чіткою формою, відверто фізичний прояв дивини.

Коли я отямився, ми з Хачікуджі опинилися на зустрічній смузі.

Мабуть, щось сталося... і ми з Хачікуджі врятувалися.

Щоправда, велосипед не встиг.

Мій міський велосипед поглинула «темрява»... він зник без сліду.

— …!

Нарешті...

Мій вірний велосипед, який стільки разів допомагав мені долати небезпеку, нарешті зник із цього світу...

Це справжній шок.

Я такий пригнічений, що аж померти хочеться.

Як я тепер їздитиму до школи?

— Братику-демоне... сюди!

Несподівано там опинилася Ононокі.

Ононокі Йоцугі.

Беземоційна дівчинка... вбрання в неї було напрочуд пишне, миле, з рюшами й мереживом, до того ж доволі яскраве, але через її цілковиту беземоційність усе виглядало недоречно.

Наче лялька, що силкується вдавати людину.

Втім, у цьому немає нічого дивного.

Ононокі не лялька, але й не людина.

Вона й сама є дивиною.

Дивиною, на ім'я Ононокі Йоцугі.

Шікіґамі однієї бойової онмьоджі...

— Е...? Що... Ононокі, як ти тут опинилася...

— Що ти таке кажеш? Ми ж учора бачилися.

Хіба?

Так, справді.

Через вплив стрибка в часі мої спогади про цей період розходяться з реальністю... мабуть, це теж можна назвати «джетлаґом»?

Ононокі з'явилася так само раптово, як і «темрява»... але, судячи з обставин, схоже, нас із Хачікуджі врятувала саме вона.

— Д-дяк...

— Дякувати зарано...

Тихо промовила Ононокі.

І справді.

Загрозлива «темрява» була просто поруч, на дорозі... і не зникала, а чітко, виразно існувала.

Те, що невидима «темрява» продовжує там бути... звучить доволі дивно, але... це ж явище, тож нічого не поробиш.

— Братику-демоне... що це таке?

— Га?

Від запитання Ононокі я сам розгубився.

— Що ти кажеш, Ононокі? Хіба ти не та, хто раптово з'являється, рятує мене, а потім усе пояснює?

— Навіть не знаю, що відповісти, коли від мене очікують такого...

Ононокі, хоч і зберігала беземоційний вираз, здавалася збентеженою.

Ну ще б, хто б не збентежився.

Уже те, що вона врятувала нас... величезна удача.

Ошіно, напевно, сказав би, що люди рятуються самі.

— Хачікуджі...

Хачікуджі.

Примарна дівчинка, Хачікуджі Майой, обхопила мене руками за тулуб, міцно вчепившись, і до того ж досі вгризалася в м'язи на моїй спині... здається, вона знепритомніла.

Ну й слабка ж у тебе психіка.

Я в тобі розчарований.

— …

Я силоміць відірвав її від себе.

Що б я не вирішив робити далі, така поза годиться хіба що для їзди на велосипеді удвох.

Відчепити руки було нескладно, але от відірвати її зуби від моєї спини виявилося непросто.

У неї що, справді десять тисяч зубів?

— ...Ну й ну.

Промовила Ононокі.

У її голосі не було жодної інтонації, тому емоції годі було вгадати... чомусь вона трохи нагадує мені Сенджьоґахару з минулого.

Тому, мабуть, я відчуваю до неї певну симпатію.

— Я хотіла допомогти, але, мабуть, краще було б не втручатися... Схоже, я влізла в щось незбагненне. Яке невезіння...

До речі, вона ж каже про себе в чоловічому роді, подумки відзначив я, дивлячись на Ононокі, з якою за відчуттям часу не бачився вже дуже давно, хоча фактично ми зустрілися лише вчора.

*П.п: Так, в оригіналі вона використовує чоловічі займенники, але заради зручності читання залишимо цей прикол лише для «Сказав він з хвацьким виглядом».*

— Не кажи, що краще було б не втручатися... життя безцінне.

— Це каже безсмертний вампір, — відповіла Ононокі. — Та дівчина... це той привид, про якого ти розповідав учора? І рюкзак у неї... значить, ти його повернув. Добре.

— Учора...

Хіба я щось розповідав?

Це було так давно, що я вже не пам'ятаю.

Ну, Ононокі й сама є дивиною, до того ж хоча вона й шікіґамі, часто буває поруч із фахівцями, тож зрештою це й не дивно... вона бачить її.

Ононокі бачить Хачікуджі.

І, звісно ж... «темряву» теж.

— Братику-демоне.

— Що?

— Що будемо робити?

— Що будемо робити...?

— Із цим.

Ононокі показала пальцем.

Вказівним пальцем на «темряву» посеред дороги.

На ту «темряву», що завмерла, наче спостерігаючи за нами... наче вона сама нас «бачить».

Показала пальцем.

Для Ононокі це вже бойова дія.

«Книга безмежних правил».

Умова активації виконується простим жестом... досить лише показати пальцем.

Яку силу це має... я знаю на власній шкурі.

Ну, точніше, на половині шкури.

— Будемо битися? Чи тікати?

— Тікати.

Відповів я не задумуючись.

— Хіба з таким можна битися?

— Напевно. Я теж так думаю.

Я боявся, що мене висміють за боягузтво, але Ононокі спокійно опустила палець.

Ніби з самого початку саме це й збиралася зробити... цю дівчинку не розгадаєш.

Як і Сенджьоґахару колись, її неможливо прочитати.

— Тоді тікаємо. Братику-демоне, візьми її на руки.

— Зрозуміло.

— Тихо, без зайвих звуків, повільно. Якщо раптовий рух... воно може зреагувати й напасти.

— …

Наче якась тварина, подумав я, але, зрештою, первісна дивина й справді може бути схожа на тварину... дивини зазвичай мають тваринні мотиви.

Але ж тварини, що є суцільною «темрявою», у природі не існує...

Так чи інакше, як сказала Ононокі, я обережно підняв Хачікуджі.

Безшумно просунув руку під шию, перевірив, чи все гаразд під спідницею, рівно тримаючи ноги, притиснув її до грудей.

— ...Здається, ти зробив щось зайве.

— Що ти кажеш? А раптом під спідницею ховається дивина?

— Не вигадуй, дурню.

Грубувато відповіла вона.

Мабуть, це вплив онмьоджі, якій вона служить... характер у неї доволі непослідовний.

— Ну все.

І саме в ту мить, коли я підняв Хачікуджі на руки, так би мовити, «принцесиним захопленням», і щойно встав... Ононокі схопила мене за комір.

— «Книга безмежних правил»... версія для відступу.