Розділ 155: Час Шінобу - 003

Якщо запитати, що таке «це», то відповідь одна — загадка.

Загадка.

Іншої відповіді просто немає.

Але це не означає, що нам, тобто мені й Хачікуджі, бракувало знань про дивини.

Ну, звісно, частково і тому теж, але не тільки.

Адже ми, принаймні я, навіть не були певні, чи є оте «це» дивиною взагалі.

Я не міг ідентифікувати, що саме воно таке.

Бо я просто не бачив «цього».

Вислів «побачити невидиме» звучить трохи як суперечність сама по собі, проте в цьому випадку він підходить якнайкраще.

Тому що невидиме не обов'язково означає прозоре.

Наприклад, як я вже казав, звичайні люди не можуть побачити дівчинку-привида Хачікуджі Майой, і це, до речі, аж ніяк не каламбур про те, що її не видно, бо вона мертва, адже він і невдалий, і неетичний.

Але чи означає це, що Хачікуджі «невидима»?

Насправді не зовсім так.

Адже якщо ти не можеш її побачити, ти не можеш визнати саме усвідомлення того, що вона невидима.

Не помічати невидимого.

Іншими словами, це означає, що її немає.

Те, що неможливо усвідомити, не існує, і принаймні в людському мозку ця теорія цілком працює.

Але в цьому випадку я зміг усвідомити оте невидиме «це».

Я усвідомив його невидимість тому, що там була «темрява».

Пітьма, яку можна назвати мороком або просто чорнотою.

Нагадаю, зараз розпал літнього дня, і з неба ллється яскраве сонячне світло.

Погода така, що піт виступає, навіть якщо стоїш на місці, тобто видимість ідеальна.

І саме в такому оточенні воно раптом з'явилося, та сама «темрява».

— ...

Якщо спробувати якось інтерпретувати це явище, то зір базується на відбитті світла та довжині світлової хвилі.

І навпаки, якщо світло не відбивається, об'єкт відображається як чорний.

Наприклад, вугілля здається геть чорним, бо має високий коефіцієнт поглинання світла.

Або, ні, краще навести приклад із чорною дірою, так зрозуміліше, бо чорна діра викривляє і поглинає навіть світло, тому її неможливо побачити неозброєним оком.

Тобто здається, що там просто є шматок «темряви».

Але ж ми не в космосі.

Тут не може бути жодних чорних дір.

Та й взагалі, якби чорна діра утворилася так близько, я б точно не вижив.

Ні, не так.

Навіть якщо оте «це», ця «темрява», не чорна діра, а просто брила вугілля, немає жодної гарантії, що я, і ми всі, залишимося цілі та неушкоджені.

Мені здалося, що та «темрява» ледь помітно ворухнулася.

— ...!

Це було передчуття.

Інтуїція.

Погане передчуття, яке, якщо хочете, можна назвати життєвим досвідом.

Я миттю стрибнув на велосипед.

І, треба віддати належне швидкості реакції Хачікуджі, вона нітрохи не поступилася мені, бо хоча щойно вона так палко відмовлялася їхати зі мною на одному велосипеді, зараз вона миттю застрибнула на багажник.

— Гайда!

— Знаю!

Отримавши наказ від Хачікуджі, я почав крутити педалі.

З першого ж натиску я виклався на повну, розігнавшись до максимальної швидкості.

Я б із радістю використав свою вампірську силу ніг, але, на жаль, був білий день, і мої можливості були обмежені.

Щоправда, звичайний міський велосипед навряд чи витримав би справжню вампірську потугу, бо ланцюг просто порвався б, тож, можливо, щирого людського педалювання стоячи було якраз достатньо.

Відколи ця Камбару знищила мій гірський велосипед, я, здається, занадто сильно експлуатую цей міський, тож час би вже провести техогляд.

— У-у-у-у-у-у-у!

Але, звісно, це за умови, що в мене взагалі буде майбутнє для цього техогляду.

Я просто крутив педалі щосили.

Згідно з правилами дорожнього руху, для велосипедів теж існує таке поняття, як перевищення швидкості, але я повністю це проігнорував.

У мене є речі, які треба берегти понад закони, так, наприклад, власне життя.

Їхати з такою швидкістю тротуаром було небезпечно, можна було збити пішохода, тож я з'їхав на проїжджу частину і ще більше додав швидкості.

— Хачікуджі!

— Так!

— Дивись назад, та штука женеться за нами?!

— Ееем...

Хачікуджі, схоже, озирнулася.

Трохи помовчавши, вона крикнула, що щось наближається.

Якщо подумати, ми з Хачікуджі знайомі досить давно, але в основному ми просто базікали на узбіччі, тож я вперше бачив її такою схвильованою.

Схвильовану Хачікуджі можна було побачити хіба що тоді, коли я на неї нападав.

— Тобто ви бачите це щоразу, коли ми зустрічаємось?!

Навіть у таку хвилину Хачікуджі сумлінно вставила жарт у розмову.

Хороша вона дівчина, можна дружити все життя.

— Щось наближається, як саме воно виглядає?!

— Ее, ні, таке відчуття, що воно просто з'являється там, де я дивлюся, воно не близько, але й не далеко.

— ...?

Для Хачікуджі це доволі туманний опис.

Але це зрозуміло.

Адже ту «темряву» не видно.

А якщо не видно, то неможливо точно визначити відстань.

Ні, річ не лише у відстані.

Розмір, так звані масштаби й габарити, теж абсолютно незрозумілі.

Воно просто десь поруч, точніше, відомо лише, що воно є десь поруч.

Тому доводиться орієнтуватися на навколишній пейзаж, але варто лише трохи змінити кут зору, як усе зміщується.

А ми ще й мчимо на велосипеді.

Цілком природно, що опис виходить розпливчастим.

Проте мені було цілком достатньо знати, що воно, здається, женеться за нами.

— Гаразд, зрозумів, більше не дивись!

Я перестав педалювати стоячи й сів на сідло.

З погляду чистої швидкості, стоячи їхати швидше, але коли везеш на багажнику дівчинку, ситуація зовсім інша.

— Хачікуджі, тримайся за мене!

— Не хочу!

— Не сперечайся, дурненька, рівновага порушується!

— Тьху!

З невластивим дівчинці цокотом язиком, Хачікуджі, мабуть, дуже неохоче, вчепилася в мою спину.

Тепер наш центр ваги об'єднався, що в підсумку дозволило їхати ще швидше.

Та і якби я далі мчав стоячи, міг би просто скинути Хачікуджі.

— Може, ще й рюкзак викинути?!

— Ні...

Якщо чесно, я б тільки зрадів.

Чи є взагалі вага у дівчинки-привида Хачікуджі, насправді сумнівно, можливо, я просто сам відчуваю цю вагу, але існує вона чи ні, важке залишається важким.

Тобто, як і сама Хачікуджі, її рюкзак тисне на мене згідно зі своїм виглядом, і якби вона його викинула, ми б ще додали швидкості.

Проте...

— Не треба викидати!

— Але ж потім повернемося і підберемо!

— Кажу, не треба!

Вона сама запропонувала, і її логіка про те, що потім можна повернутися, цілком слушна.

Проте чомусь це мене не переконувало.

Здавалося, від цього ми, навпаки, втратимо швидкість.

Таке було відчуття.

Звісно, це лише відчуття, але я все життя керувався саме такими відчуттями.

— Краще обійми мене міцніше, Хачікуджі, ніби хочеш зі мною злитися!

— Так!

— Притисни груди сильніше!

— О-ось так?!

Чи то через надзвичайну ситуацію, чи то зважившись на рішучий крок, Хачікуджі слухняно виконувала всі вказівки.

Дуже навіть розвинене для п'ятикласниці тіло Хачікуджі нещадно притискалося до мене.

Живлячись цією радістю як енергією, я крутив педалі ще дужче.

— Хачікуджі, рухайся ритмічніше!

— Т-так!

Хачікуджі, яка, здавалося, була трохи розгублена, робила все, що їй казали.

Чого тільки не трапляється в житті, то відчуваєш спиною дотики Хачікуджі, то тікаєш від незрозумілої «темряви».

Тут, мабуть, варто виправдатися.

Звісно, можна зрозуміти страх перед раптовою загадковою «темрявою», але чи справді треба так відчайдушно тікати?

Декому може здатися саме так.

Невже варто так палко тікати від невідомої істоти, яка ще навіть не довела своєї небезпеки?

Відповідаю.

Так!

Треба тікати щодуху!

Можете вважати це жалюгідним скільки завгодно, але якби я раніше не тікав, коли треба було тікати, скільки б ще лиха я зазнав!

Гарт у боях!

Як людина, що з весняних канікул бачила безліч дивних речей і билася з ними, я можу з упевненістю сказати, що зараз дію на сто відсотків правильно!

Зараз час тікати!

І в жодному разі не можна протистояти тій «темряві»!

Якби йшлося лише про мене, то ще нічого, але зараз я маю захищати ще й Хачікуджі Майой, мою маленьку і дуже дорогу подругу!

...Хм?

Виправдання щодо того, що я користуюся нагодою і насолоджуюся дотиками цієї маленької подруги на своїй спині?

Ні, виправдань немає.

Але й соромитися нічого.

— Пане Арараґі!

— Що там, хвостата?!

— Воно наздоганяє!

— !

Хоч я й сказав більше не озиратися, Хачікуджі, схоже, таки озирнулася.

Оскільки відчуття на спині не змінилися, вона, мабуть, вигнулася в дуже неприродну позу.

Ніби викрутила шию на сто вісімдесят градусів.

Страшно навіть уявити.

— Здається, воно наближається...!

— !

Хіба ти не казала, що відстань не визначити?!

— Н-ні, так і є, відстані не відчути, але таке відчуття, ніби воно тисне...

— ...!

Свідчення Хачікуджі ставали дедалі незрозумілішими.

У такій ситуації, можливо, варто було б мені самому озирнутися й перевірити ту «темряву».

Але ні, мабуть, краще не треба.

Усвідомлення.

Якщо та «темрява» — дивина, то її важливо усвідомити, але усвідомлення дивини завжди несе відповідні ризики.

Досить значні.

Існують дивини, які проклинають лише за сам погляд.

Є дивини, які виникають, коли на них дивляться.

Тобто цілком можливо, що для тієї «темряви» умовою активації є саме споглядання.

Ну, якщо так, то я вже подивився на «це», і тепер відводити погляд може бути запізно.

Зараз уже пізно намагатися перехитрити Мікоші-нюдо, це може не спрацювати.

*П.п: Мікоші-нюдо — демон з японського фольклору та епохи Едо. Лякав тих, хто зазирав над ширмами або схожими предметами.*

— Хачікуджі, просто не дивись більше!

— А-але ж, але ж!

— Краще поцілуй мене в спину і мовчи!

— Т-так!

Хачікуджі послухалася цієї дивної вимоги, яка була водночас і романтичною, і принизливою.

Щоправда, насправді це було просто неприємно, бо моя сорочка вся в слині.

— Мммм, ммм, лизь, лизь, лизь, мням, мням.

— ...

Слухай, це страшно.

Не їж мою спину.

До речі, я чув, що в равликів понад десять тисяч зубів.

Ти як, моя спино, ціла?

Я й сам не можу похвалитися надто міцними нервами, але в Хачікуджі Майой психіка, схоже, геть квола.

Рідко зустрінеш когось, хто так пасує перед труднощами.

Та і як персонажка історії, це дивно, бути слабкою перед труднощами, бо з такою рисою далеко не заїдеш.

Зроби хоч щось кмітливе.

Куди поділася твоя звична самовпевненість?

— !

І тут через власну необачність я побачив це.

Ту «темряву».

Я не озирався.

Але місто — річ дивна, і тут на перехрестях чомусь повно дзеркал.

Не знаю, чи це щоб Маскованому райдеру Рюкі було зручніше трансформуватися, але вони є.

*П.п: Відсилка на «Kamen Rider Ryuki». Там існує «Дзеркальний світ» звідки райдери беруть свої сили чи щось таке.*

І в тому дзеркалі.

Я випадково побачив «темряву».

Тієї ж миті мені здалося, що та «темрява» збільшилася.

Можливо, це лише уява.

Уява?

Тоді це і є все.

— Угх.

Я рвучко крутнув кермо велосипеда, намагаючись утекти не лише від самої «темряви», а й від дзеркала, в якому вона відбилася.

Це було майже як занос, і я ледь не впав, але дивом утримав рівновагу, хоча нахилився так, що мало не обдер щоку об асфальт.

За відчуттями, градусів на сто сімдесят.

Диво, що я вирівнявся.

— Хачікуджі, ти ціла?!

— У мене зламалося одне щупальце!

— Серйозно?!

Стоп, а в людей взагалі є щупальця?

Хіба що шкіра, але хіба шкіра може зламатися?

— Вибачте, помилка, у мене розплівся один хвостик!

— Ось воно що...

Не лякай так.

— А ще трохи порвалася блузка на плечі!

— Ти як взагалі?!

— Зі мною все гаразд, постраждав лише одяг, просто через те, що один хвостик розплівся, а блузка порвалася, візуально це виглядає так, ніби ви мене щойно зґвалтували й тепер викрадаєте!

— Ось це вже точно не гаразд!

Моє подальше життя буде дуже складним.

Що ж зі мною буде?

— ...Угх.

Але попереду на мене чекала ще більша небезпека.

Точніше, це я мчав їй назустріч.

Одразу за тим різким поворотом, як не дивно, стояв світлофор.

Той самий, з червоним, жовтим і зеленим.

Ні.

Не червоним, жовтим і зеленим, а саме червоним.

— ...!

Вибір, загалом, був невеликий.

Навіть смішно думати, але лише два варіанти.

Або проїхати на червоний, або зупинитися.

Летючи на такій швидкості, я озирнувся, навколо не було ні пішоходів, ні машин.

Навіть якби я проігнорував сигнал і промчав прямо, не гальмуючи, це не призвело б до жодної аварії.

Не призвело б.

— ...Тьху!

Я знову крутнув кермо.

Червоне світло.

З Хачікуджі на спині я не міг проігнорувати цей сигнал.

Навіть якби це не спричинило аварію, це було б неприпустимо.

Адже я віз на спині Хачікуджі, яка одинадцять років тому загинула саме в ДТП.

Проте тут я припустився помилки.

Ні, одну з них важко назвати помилкою, адже на такій швидкості мені б усе одно довелося загальмувати, щоб вписатися в поворот.

Проблема була в іншій помилці.

Так, я просто недогледів.

Оскільки я виїхав на проїжджу частину, значення світлофора змінилося.

Якщо світлофор попереду червоний, то повертати праворуч чи ліворуч заборонено так само як і їхати прямо.

Червоний означає стій.

І оскільки я порушив це правило, оскільки я, везучи на спині Хачікуджі, не зміг його дотриматися, на мене нещадно впаде кара небесна.