Короткий переказ попередніх подій.
Я, Арараґі Койомі, разом зі своєю напарницею-вампіркою Ошіно Шінобу пережив цілком буденну подорож у часі, з тріском провалив спробу змінити історію й ганебно повернувся в сучасність. Крапка.
Ну, хотілося б сказати: «Якщо хочете деталей, зверніться до попереднього тому, «Історії дивацтв», але... насправді не обов'язково. Я сказав «хотілося б», але насправді не хочеться. Якщо чесно, я б волів, щоб ніхто не перечитував ту історію провали. Це ж просто якийсь фестиваль самоприниження.
Проте, заради власної честі, мушу зауважити, що у тієї подорожі в часі була цілком зворушлива причина. Я хотів повернути до життя свою подругу Хачікуджі Майой, яка загинула одинадцять років тому й відтоді блукала цим містом як привид. Я намагався запобігти тому, щоб вона у всього лише десять років втратила своє маленьке життя в дорожній аварії. Ось така була мотивація, і я вважаю за потрібне це озвучити, хай навіть це звучить жалюгідно.
Щоправда, коли я ганебно повернувся з поразкою і запитав її особисто, вона відповіла:
— Мені взагалі не хотілося оживати! Ви дарма старалися, пане Арараґі, егоїст ви такий! Кяха!
Ну, вона не зовсім так сказала, але суть саме така. Тож усе, що я зробив, уся та велика літня пригода, на яку я витратив останній день літніх канікул мого шкільного життя, тобто перший день другого семестру, якщо бути точним, виявилася абсолютно марною й безглуздою. Навіщо було витрачати цілий том на таке? Ти що, дурень? А, точно, я ж напіввампір і безсмертний, тож навіть померти не можу. Ну що за нестерпне існування.
Тому не читайте «Історію дивацтв»!
Слухайте мене!
Це не жарт!
...Так чи інакше, саме тому я зараз ішов додому разом із тією проблемною дівчинкою-привидом, а точніше, з проблемною дитиною в цілому, Хачікуджі Майой. Ми просто йшли собі пішки.
Коли ми повернулися з подорожі в часі, не зумівши змінити історію, навчальний рік уже почався. Якщо бути точним, на календарі було десь після першої години дня, понеділок, двадцять перше серпня. Ох, прогуляв перший день семестру. А ще ж я так і не торкнувся домашнього завдання на літо. Тепер Сенджьоґахара й Ханекава вб'ють мене по два рази кожна. Ну й ну, аж дух захоплює. Всередині я був на піднесенні, але це не суть важливо. Головне, що мені треба було повернути Хачікуджі її рюкзак.
Щодо деталей цієї історії, то вони не варті окремої розповіді. До того ж після подорожі в часі, проведеної в минулому й майбутньому, де ми, за словами Хачікуджі, «марно» витрачали час, хоча я б так не сказав, для мене це відчутно ніби сталося дуже давно. Але на шкалі часу це був учорашній день, двадцяте серпня, коли дівчинка-привид Хачікуджі завітала до мене в кімнату й забула свій рюкзак.
Де саме про це можна прочитати? Зараз згадаю... здається, у «Повному путівнику аніме «Історії монстрів»?
Здається, там була коротка історія про цей епізод... Але зачекайте, це ж епізод з аніме-версії, тож для нас це, мабуть, події паралельного світу?
Паралельний світ.
Яке неприємне слово...
Ну, в будь-якому разі, та книжка вже, здається, не продається... Складна ця індустрія, аніме-індустрія.
Здавалося, що був справжній бум, а потім усе миттєво зійшло нанівець.
Така швидкість обертів, звісно, свідчить про здоров'я індустрії... Але не про те мова.
Поки я шалено намагався змінити минуле, Хачікуджі блукала містом, намагаючись повернути свій рюкзак із мого дому.
Я подумав, що їй не обов'язково було тинятися пів дня в пошуках мене. Можна було просто почекати біля дому, поки я повернуся. Але коли я запитав, Хачікуджі відповіла:
— Якщо ви порпалися в моєму рюкзаку, я цього не переживу! Ще якби просто порпалися, але якщо ви зробили з тканиною мого рюкзака щось таке... мене нудить від самої думки! Ви кажете, що нічого не робили? Ну, може, й не робили. Але сам факт, що у вас був час і можливість, для мене вже нестерпний!
Ось так.
Жодної довіри.
Ба більше, мене відверто не любили.
Ну, звичайно, коли тебе ненавидить як отруту маленька дівчинка, це досить рідкісний досвід, і, можливо, в цьому навіть є щось приємне. Я готовий це прийняти. Але попри все, рюкзак треба було повернути. Тож я штовхав велосипед від святилища Кіта-шірахебі, де стався наш стрибок у часі, додому, а Хачікуджі йшла поруч.
— ...Але знаєш, Хачікуджі, без рюкзака ти якось... розмиваєшся як персонажка.
— Що за нечемність, пане Арараґі. Мій образ чудово тримається і на самих лише хвостиках.
— Хвостики, кажеш. Але тільки на хвостиках далеко не заїдеш... Кажуть, справжній персонаж пізнаваний навіть за силуетом.
— Ця теорія вже давно застаріла, вам не здається? «Персонаж має впізнаватися за силуетом», «в історії має бути зав'язка, розвиток, кульмінація й розв'язка»... Шаблони, які вже давно не працюють.
— Ти, як завжди, ставиш під сумнів загальноприйняті цінності...
— Хороший дизайн персонажа визначається не силуетом, а тим, чи впізнаєш його, навіть якщо намалює людина без жодного хисту до малювання. Ґоку чи Пікачу, наприклад, діти впізнають, навіть якщо намалюють криво.
— Справді.
— Без рюкзака я, звісно, більше схожа на слимака, ніж на равлика...
— ...Що ж там казав Ошіно, чи то Ханекава розповідала, вже й не пам'ятаю... Здається, равлик і слимак, ну, по суті, одне й те саме. Равлик, у якого деградувала мушля, стає слимаком...
— Але ж дивно, правда? Молюск втратив мушлю, але щось від нього залишилося. Це як... якби птахи не могли літати. Або якби про людину сказали: «Кісток немає, але вона жива й почувається чудово!»
— Хм... Ну, якщо вважати мушлю зовнішнім скелетом, то так. Але за функцією це скоріше шкіра, ніж кістки. Чи може людина вижити без шкіри, це ще питання...
— Справді, невідомо. Хоча ви, пане Арараґі, вже довели, що можна вижити й без кісток...
— Так-так, я, курка без кісток, вже довів... Стривай, нічого я не довів!
— Просто равлик асоціюється з мушлею, як равлик-відлюдник із раковиною. Здається, що мушлю можна зняти. Але насправді равлик від цього помре. Там усередині досить важливі органи.
— Як твій рюкзак?
— Ні, у моєму рюкзаку немає нічого аж такого важливого... Мені просто фізично неприємно, що мої речі зберігаються у вас, пане Арараґі. А так, без нього я цілком обійдуся.
— ...
— Просто Хачікуджі Майой стане слимаком Майой, і все... Ой, а я вже не використовувала цей жарт раніше?
— Я тоді не був присутній, але, здається, це було в аудіокоментарях до аніме?
— Отакої. Я повторилася.
— Ну, якщо медіа різні, то можна й повторно використати... Паралельний світ же. Але все одно, цей жарт може закріпити за тобою образ слимака, тож краще не варто...
— Але ж основа равлик, тож різниця невелика. Я заздрю кішці панни Ханекави.
— Ага.
— І демониці пана Арараґі.
— ...Ага.
— Щось трапилося?
— Та ні, просто... Равлики подобаються дітям, правда? А слимаків не люблять. З мушлею і без мушлі, зовсім різне ставлення.
— Останнім часом не дуже. У равликів багато паразитів.
— Паразитів?
— Для мене паразитом є ви, пане Арараґі.
— Зрозуміло, зрозуміло, для тебе я паразит... Агов, хто тут кому паразит?!
— Сьогодні у вас багато риторичних запитань, пане Арараґі. Особисто мені здається, що в тексті це виглядає трохи ніяково.
— А, але я чув про щось таке. Як там називався паразит у равликів... Лейкохлоридій, здається? Якийсь моторошний паразит, що контролює мозок...
— У середині назви є «лори», що майже як «лолі», що підходить вам, пане Арараґі.
— Чорт. Сам собі підклав свиню.
— Ви талановитий, пане Арараґі. Якщо трохи постаратися, «лейкох» можна замінити на «лихо», і вийде «Лихий лоридій».
— Це ж жахливо. І не треба тут старатися!
— Хочу порадитися з вами, як зробити «ридій» смішнішим.
— Навіщо мені разом із тобою вигадувати собі образи?.. Але лейкохлоридій, це ж справді страшний паразит, правда? Навіть просто слухати про нього моторошно. Заражений равлик сам повзе туди, де його з'їсть птах, і починає випинати видозмінені щупальця, щоб привернути увагу... Може, я й справді не найкраща людина для тебе, але я не хочу, щоб мене порівнювали з таким.
— Та жартую я.
— Та розумію я.
Так ми йшли, базікаючи без угаву, і врешті дісталися дому родини Арараґі, тобто мого дому. Розмови з Хачікуджі, раз почавшись, ніколи не закінчуються, але змісту в них зазвичай небагато. Проте цього разу, як не дивно, все могло бути інакше.
Якщо озирнутися потім.
Розмови про еволюцію та деградацію равликів і слимаків, про паразита лейкохлоридія... можливо, все це мало несподівано символічне значення для цієї історії. Навіть занадто символічне.
Хоча, звичайно, будь-яку символічність можна побачити заднім числом. Ефект Барнума у дії.
Заднім числом.
Якщо замислитися, скільки разів людство обманювало себе цим зручним висловом, цим гарним словом... Мої міркування теж, мабуть, лише ілюзія. Думати можна лише постфактум. А в іншому разі, людям варто думати лише про майбутнє.
Переживши подорож у часі,
я мав би це вже засвоїти.
— Заходь, Хачікуджі.
— Що?
Я ненароком запропонував, але вона подивилася на мене, ніби я сказав щось неймовірне.
— Я переступлю поріг вашого дому, пане Арараґі, лише на вашому похороні.
— Ця жахлива фраза ранить, але десь у глибині душі я відчуваю радість, що Хачікуджі прийде бодай на похорон...
— ...Пане Арараґі, за час нашої розлуки ви стали якось дивно позитивними.
— Ну, довелося пережити дещо неймовірне...
— У будь-якому разі, до дому я не зайду. За вашого життя я більше не переступлю поріг дому Арараґі. Учора був останній раз. Та й учорашній візит був, по суті, викраденням.
— Викраденням? Не кажи таких страшних речей.
— Це ж правда. Не треба вигадувати, тільки тому, що оригінал уже не дістати.
— Я не заперечую, що це правда. Я просто кажу, що не треба говорити таких неприємних речей.
— Ви занадто свавільні... Загалом.
Хачікуджі подивилася на мене вкрай підозріло.
У її погляді не було ані довіри, ані тепла. Лише чиста недовіра.
Від такого погляду в мене мурашки по шкірі.
— Я не настільки втратила пильність, щоб заходити в дім, де немає ні батьків, ні сестер.
— Що каже десятирічна дівчинка?
— Якби я була жива, мені був би вже двадцять один рік.
— Не кажи таких речей, від яких в'яне все.
— Не треба в'янути від мого справжнього віку.
— Раніше ти не руйнувала мрії. Чому раптом таке розчарування?
— Ну, ухвалили різні постанови, все стало суворіше. З огляду на подальший розвиток подій, мені варто наголосити, що я, нікчемна, маю цілком законні вісімнадцять років, інакше можуть поповзти чутки.
— Законні... Але ж постанова не залежить від реального віку, хіба ні?
— Хіба що... Я ж дитина, я не знаю.
— Незрозуміло, хто ти, дитина чи доросла.
— За законом я доросла, але фізично дитина.
— Фізично ж узагалі нічого немає, ти ж привид...
— Якщо серйозно, я вважаю, що з постановою чи без неї, різниці немає. Ще до її ухвалення в індустрії манґи та аніме вже була ціла хвиля самоцензури. Кажуть, що це обмежує свободу творчості, але насправді її вже давно немає. Готові підлаштовуватися під замовника, який платить, але не хочуть, щоб регулювала влада. Досить сумно, правда?
— Чого ти раптом стала такою серйозною...?
— Але все одно, хоча б ми самі будемо вільними! Хачікуджі Майой, десять років! Покажу трусики!
— Занадто вільно!
— А, але трусики ж не проблема, правда? Здається, Шідзука з «Дораемона» не потрапляє під постанову.
— Ну, «Дораемона» навряд чи заборонять...
І взагалі, не називай Шідзуку просто Шідзукою. Хто ти така і яке маєш право?
— Ну, «Дораемон» це ж національна манґа... Ба більше, він може залучити навіть міжнародну громадську думку. Але, пане Арараґі, нехай це й грубо, але «Дораемон» досить еротичний, вам не здається?
— Не читай класику під таким кутом!
Ну, якщо подумати, таємні ґаджети Дораемона справді дуже точно відповідають людським бажанням... І їх можна використовувати як завгодно.
— Думаю, вісімдесят відсотків хлопчиків-школярів відкривають для себе тему стосунків саме завдяки «Дораемону»... Коли ж Міністерство освіти перестане це ігнорувати?
— А інші двадцять відсотків хлопчиків-школярів, від чого вони відкривають?
— Мабуть, від Вакаме із «Пані Садзае».
— ...
Розмова про гідності й вади національно популярної манґи змусила мене замислитися. Хоча ті двадцять відсотків здаються дещо специфічними.
Та й дані, мабуть, вигадані.
Не кажи нісенітниць.
— Гаразд... Зачекай тут хвилинку. Я зараз принесу твій рюкзак.
— Десять секунд. Бігом.
— Що за нахабство?!
Чомусь десятирічна дівчинка мною командує.
Чи то двадцятиоднорічна жінка?
У будь-якому разі, мурашки по шкірі.
Але одинадцять років життя привида для Хачікуджі не «накопичуються», тож вона так і не стане двадцятиоднорічною...
І це теж.
Факт, який я гостро відчув під час подорожі в часі.
Історичний факт.
Я залишив Хачікуджі біля новеньких воріт, зайшов у дім, піднявся сходами й пішов до своєї кімнати по її рюкзак.
На мить мені спало на думку підмінити вміст рюкзака камінцями, як справжній шкідник, але, звісно, у моїй кімнаті камінців немає, тож я відкинув цю ідею.
Урочисто присягаюся, що від учора, коли Хачікуджі забула рюкзак, я жодного разу не торкався його вмісту.
Хоч мене й назвали «Лихим лоридієм», я не настільки злочинець, щоб порпатися в особистих речах дівчини.
Я джентльмен.
Справжній джентльмен.
Не можна змушувати Хачікуджі чекати занадто довго, тож я не став сідати й пити каву, а просто взяв рюкзак і вийшов надвір.
— Ану не чіпайте! Не торкайтеся чужих речей!
— Не кажи дурниць...
— Ох, доведеться віддати в хімчистку.
— Слухай... Тобі не здається, що ти занадто мене недолюблюєш останнім часом?
— Він мені більше не потрібен. Викиньте його.
— Ні, без нього ти станеш слимаком Майой.
— Чому ви так наполегливо намагаєтеся мені його всунути? Мабуть, ви підклали туди якийсь прилад для прослуховування. Фу, пане Арараґі, який жах.
— Мене занадто підозрюють... Слухай, мені вже ліньки. Просто прочитай «Історію дивацтв». Тоді переконаєшся, що я невинний.
— Не хочу, вона занадто дорога.
— Не кажи, що вона дорога...
— Тисяча триста єн?! Жах! На ці гроші можна було б купити скільки кишенькових книжок по шістсот єн!
— Дві. Не кажи «дорога», скажи краще «товста». За обсягом вона не сильно відрізняється.
Та годі тобі.
Не займайся антирекламою власного тому з підзаголовком.
— Ну, ціни на книжки все одно можуть змінитися. Система фіксованих цін уже на межі, електронні книжки наближаються. Чи то чорний корабель, чи то рятувальний, чи то піратський.
— Електронні книжки... Але для манґи вони, мабуть, навіть зручні. Чорний колір там просто ідеальний.
— Так, це правда. У журналах чорнила бувають бліді. Що гарніший малюнок, тим більше хочеться бачити його в цифрі.
— Єдиний мінус, що на електронній книжці не видно розворотів. На телефоні показують по одній сторінці, але ж перевага манґи саме в тому, що можна вільно обирати розмір зображення... Хоча, може, це просто справа звички.
— Кілька десятиліть тому розкладка сторінок була дуже простою. Чотири горизонтальні панелі, і все. Та й малюнки були простіші. Ну, мабуть, зараз просто настає епоха Ренесансу.
— Ренесанс передбачає «вивчати старе, щоб пізнати нове»...
Щодо розкладки, може, воно й так... Але я не дуже в цьому розбираюся. Хоча цікаво, як на телефонах справляються з розкладкою в шьоджьо-манзі, де вона буває дуже складною?
Навіть розворотів замало...
— Останнім часом з'явилося багато манґи, що публікуються онлайн.
— Онлайн-журнали, так. З цього погляду, шлях для новачків у манзі став значно ширшим. Нові журнали з'являються один за одним.
Хоча на те, що наявні журнали припиняють випуск, або, точніше, «призупиняють», краще не дивитися.
— Якщо так далі піде, манґака може виявитися дуже стабільною професією. Останнім часом багато довгих серіалізацій, і досвід у найрізноманітніших жанрах теж цінується.
— Це трохи занадто оптимістично... Але ви праві, що можливість продовжувати одну історію, поки є сили й популярність, це теж перевага манґи.
— Ну, тут трохи інакше, ніж із романами...
Мабуть, справа у форматі публікації.
Манґа виходить у журналах частинами, а романи, переважно, одразу книжками. Тож роман за своєю природою схожий на одноразову історію в манзі.
Хочеш чи ні, а крапка ставиться.
— Є серії романів, які вдавано закінчуються знову й знову, а потім, наче зомбі, воскресають і тягнуться далі!
— Годі. Припини себе принижувати.
— Загалом, електронні книжки, якщо розв'язати питання з ціною, можуть стати дуже популярними. Якби вдалося встановити ціну, доступну для кожного.
— Доступну для кожного... У цю кризу, якби це було так просто.
— Ми ж додаємо зручності, переводячи все в цифру. Можна було б навіть поставити вищу ціну, ніж на паперову книжку.
— Чому ти така зверхня?
Це вже справжнє панське ставлення.
— Треба додавати цінність. Пошук, посилання на передвісники, щоб можна було повернутися, опис персонажів у будь-який момент, може, навіть озвучення реплік акторами.
— У будь-якому разі, це вже буде зовсім не те що ми зараз називаємо «книжкою»...
Відчуваю, як відстаю від епохи.
І це я, старшокласник.
Але щоб сприймати такі речі, треба звикати з дитинства. Навіть мобільний телефон я отримав лише в старшій школі, тож досі почуваюся незграбно.
Есемески й досі лякають.
— Це ж чудово, мати можливість усвідомлено спостерігати за народженням нової культури.
— Чи чудово? Хотілося б просто насолоджуватися, коли все вже усталилося.
Та й говорити про «спостерігати», коли ти привид, трохи дивно. Хоча мені, напіввампіру, теж не личить.
— Тим, хто бачив зародження мобільних телефонів, можна заздрити. Тоді ж мелодії дзвінка складали самі, вручну!
— Це справді викликає заздрість?
— Зараз просто завантажуєш мелодію і все... Ну, хіба це не гарна нагода? Видавничій індустрії теж потрібна революція.
— Революція... Аби вона не стала самознищенням.
Поміркувавши так із дівчинкою про майбутнє видавничої справи, я відчув, що зголоднів.
Час обідати.
Як вампіру, мені не обов'язково їсти за розкладом, але звичка річ уперта. До того ж ми з Хачікуджі разом, тож чому б не пообідати.
— Хачікуджі, чого б тобі хотілося поїсти?
— Їсти мені хочеться багато чого, але з вами, пане Арараґі, я їсти не хочу.
— ...Ой-ой.
Дивно.
Невже вона мене так сильно недолюблює?
Через тривалу перерву я навіть не можу згадати, чим завинив.
До речі, коли ми востаннє так довго розмовляли? Мабуть, ще з часів «Історії підробок»?
Якщо так, то це справді було дуже давно.
— Ну, панни Ханекава, Камбару і Сенґоку влаштували переворот і забрали в мене роль оповідачки.
— Стривай, за хронологією ми ще не знаємо, що сталося з Камбару й Сенґоку.
— Як страшно. Хто б міг подумати, що панна Сенґоку таке скоїть...
— Годі, якщо я зараз дізнаюся більше, виникне часовий парадокс. Для мене Сенґоку просто мила молодша товаришка.
— Здається, саме в цьому й була проблема...
— До речі, а ти не хочеш стати оповідачкою?
— Істоти, які самі є дивиною, не можуть бути оповідачами. Таке правило.
— Є таке правило...?
Я подивився на свою тінь.
Ось як.
Тому й цього разу...
— Жарти жартами, але чого б тобі хотілося? Я пригощаю.
— Хм... Але ж я привид. Якщо ми підемо обідати, пане Арараґі, на вас дивитимуться як на батька, який замовляє їжу за померлу доньку.
— Мені все одно.
Хм.
Але якщо Хачікуджі їсть справжню їжу, як це виглядає «насправді»?
Її ніхто не бачить, але їжа, яку вона їсть, видима... Тобто вміст шлунка ширятиме в повітрі?
Ні, навряд.
Навіть якщо Хачікуджі щось тримає, це не виглядає як предмет у повітрі... Мабуть, мозок свідків просто домальовує потрібну картинку.
Хоча, мабуть, це мій мозок «домальовує» Хачікуджі, яка померла одинадцять років тому.
У будь-якому разі, це лише гіпотези про дивини.
— Ну, я пригощаю, але в мене, як в абітурієнта, небагато грошей, тож це буде швидкоїжа.
— Швидкоїжа...
— Щось не так?
— Ні, якщо вважати це «їдою першого класу», то цілком прийнятно.
— Не вигадай.
Слова різні.
Я абітурієнт, тож це знаю.
— Сідай на велосипед. Поїдемо удвох.
— Не хочу. За вами їздити...
І саме тоді...
Коли Хачікуджі збиралася видати чергову репліку зі своєї нової гри «Ненавиджу пана Арараґі», яку вона так полюбила...
Я не почув її до кінця. Бо вже звик до цих відповідей і чекав на них, але цього разу...
Тому що.
Ми побачили.
Це.
Розділ 154: Час Шінобу - 002
Том 5
