Ім'я Ошіно Шінобу вже цілком природно звучить між нами, і ніхто не відчуває жодної ніяковості, почувши його. Навпаки, для мене воно лягає на серце легко й невимушено, ніби так і мало бути. Її справжнє ім'я, Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд, навіть для неї самої вже, мабуть, стало частиною минулого.
Минулого.
Давнини.
Того, що вже минуло.
Або ж... чого ніколи й не було.
Того, щодо чого навіть не певен, чи воно взагалі існувало.
Саме так, як про щось, що згадується лише поряд зі спогадами. І якщо вже на те пішло, це не має жодного стосунку до теперішньої неї.
Жодного стосунку.
Зрозуміло, що власне «я» з минулого... це хтось значно чужіший за будь-якого стороннього, об'єкт огиди, зовсім не схожий на самоогиду. Навіть для мене: я на весняних канікулах, я на Золотому тижні, я, що підіймається сходами, я на День матері, я на велосипеді, я на уроці... Усі вони зовсім інші люди.
Інші люди. Чужі. Незнайомці.
Я не намагаюся ухилитися від відповідальності.
І тим більше не збираюся заперечувати того себе з минулого... Той я, з того часу, гадаю, дуже старався. Він робив усе, що міг, з усією віддачею, на яку був здатний.
Просто та віддача відрізняється від того, що теперішній я вважаю своєю повною мірою... Напевно, опинись я там тепер, у кожен із тих моментів я вчинив би інакше, керуючись власними переконаннями. Але попри все, я б урятував вампірку.
Попри все, на мене б напав кіт.
Попри все, я б підхопив Сенджьоґахару... У кожен момент, відповідно до власних думок і переконань, я б учинив саме так.
Хай це було б неправильно, хай це було б правильно, але шляхів до такого рішення нескінченно багато... І який із них обрати, зрештою, залишається лише довіритися примсі кожної конкретної миті.
Те, що Шінобу є теперішньою Шінобу.
Не іншою Шінобу, а саме цією, теперішньою.
Те, що вона відкинула ім'я та подобу легендарної вампірки... залізнокровної, палкокровної й холоднокровної вампірки Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд... і залишилася собою, теперішньою Шінобу. Для мене це найбільша розрада.
Хоча цей факт, імовірно, лише плід її миттєвих примх.
Яка ж це чудова примха.
Зовні вона схожа на маленьку дівчинку, але насправді значно старша за мене, вісімнадцятирічного хлопця. Вона прожила понад п'ять століть, і, можливо, несподівано уважна до таких дрібниць... Хоча ні, це не уважність, а суцільна примха.
Отже, цього разу я розповім про те, як саме її примха спрацювала чотириста років тому. Чотириста років тому, що з нею сталося в цій країні та що вона зробила... Ось така історія.
Ошіно Шінобу.
Це розповідь, що повертає нас назад у її минуле.
Я повертаю стрілки Шінобу назад.
Звісно, сама історія цим не обмежиться, адже минуле так чи інакше простягається в сучасність... Як завжди, я когось рятуватиму, хтось рятуватиме мене, я щось робитиму, а чогось не зможу... Але про все це ви прочитаєте самі й зробите власні висновки.
Я, Арараґі Койомі, теж.
Розповідатиму, думаючи про неї.