І ось оповідь повертається до початку.
З поверненням.
Було весело?
Що ж, тим краще.
На території храму Кіта-Шірахебі... там, де від святині вже нічого не лишилося, де лише торії ледь нагадують про колись священне місце, на цій зотлілій гірській стежці Надеко стоїть самотньо під зливою такою шаленою, що й на крок уперед нічого не видно.
Самотньо. Абсолютно, безповоротно самотньо.
Стоїть лише Надеко.
Двоє інших лежать на землі... братик Койомі та Ошіно Шінобу, усі їхні тіла пронизані смертельною отрутою, шкіра потемніла до чорноти... а в братика Койомі розбите серце досі не відновилося.
Але ж він безсмертний вампір.
Тримається, нічого не скажеш.
Здається, вони обоє ще живі, ще не померли... хоча для безсмертних казати «живі»... це навіть смішно, настільки безглузде формулювання.
Та й... якщо ті ледь помітні судоми, схожі на реакцію жаби, через яку пропустили струм, на краплі дощу, що падають на тіло... якщо це можна назвати «жити»... тоді так.
— Не треба було гнатися за Надеко.
Надеко шепоче.
Лівою рукою тримає ікло, недбало помахуючи ним.
— Не треба було шукати Надеко... краще б просто забув, що Надеко втекла. Якщо все одно не збирався рятувати. Або хоча б... братику Койомі, хоча б упокоїв би Надеко. Вбив би.
Занадто слабко.
Надеко дивиться на братика Койомі холодним, байдужим поглядом... і від власної жорстокості їй стає моторошно. Може, це від холоду дощу... але навряд чи лише від нього.
Надеко вже...
Мабуть, повністю стала холоднокровною.
Набагато більше за Шінобу.
Тіло, серце, кров, душа... усе заледеніло.
Відразу після того, як завдала удару й змусила братика Койомі похитнутися, Надеко втекла з його кімнати...
Довго блукала, ховалася де попало, а зрештою повернулася туди, де все почалося... до храму Кіта-Шірахебі. Заховалася під підлогою. І звісно ж, як і слід було очікувати... братик Койомі знайшов її.
Навіть якщо він мав приблизне уявлення, де шукати... навряд чи міг знайти навмання.
То, може, він увесь цей час шукав Надеко? Як того вечора... напевно, так.
Мабуть, так і є.
Братик Койомі... той братик Койомі, в якого Надеко закохалася... він саме така людина.
Саме така.
І ніяка інша.
— Ти казав «вб'ю»... казав, що можна з'їсти... але насправді ти ніколи не збирався ні вбивати, ні давати з'їсти Надеко. Коли зруйнував святиню, вже, мабуть, шукав, як усе залагодити. Братик Койомі завжди... лише говорить.
Звісно, якби це був просто паразит, може, й вдалося б знайти компроміс.
Надеко каже це.
Голос стає дедалі холоднішим.
— Завжди так... Братик Койомі завжди такий. Без жодного плану, без жодного розрахунку... кидається в бій навмання, як у тому стилі беззбройного бою...
Він безсмертний, але навіть зараз... і Шінобу теж далеко не всесильна. Їхня безсмертність не абсолютна, особливо коли ворог б'є по вразливому місцю... як-от отрута змії.
Ось і результат. Справжнє «лихо в трьох актах.»
— ...Зрештою...
Не відводячи погляду від двох тіл.
Пильно дивлячись на них... Надеко сказала.
Тепер уже немає сенсу дивитися на праве зап'ястя.
— Що це все було? Що це за історія? Скажи, Кучінаво... чому все так вийшло?
— Тооому й кажу тобі, Надеко, ти сама в усьому винна... ммм?
Кучінава відповідає, як завжди... цинічно, ніби навмисно чіпляючись.
Ні, «як завжди»... яке дивне слово.
Кучінава... цей «Кучінава», цей бог, ця дивина... лише кілька годин тому відродився, коли Надеко проковтнула талісман. Такої дивини дотепер не існувало.
Він жив лише в серці Надеко.
— І, власне, цього цілком достатньо. Дивини, як і боги... вони завжди існують лише в душах окремих людей. Не зовні, а всередині. Той образ, який ти мені нав'язала... це теж цілком достатня віра.
— Віра... тобто Надеко створила «Кучінаву», цю дивину, у своїй уяві... саме в такому образі, у своїй голові?
— І самотужки відродила віру, яка давно згасла. Щоправда, через це базовий характер вийшов трохи дивний... але, чесно кажучи, яка ж у тебе фантазія.
Фантазія. Це слово коле, наче голка.
— Фантазія... тобто Кучінава, якого Надеко вважала своїм напарником... справді був галюцинацією. Справді був лише голосом у голові.
— Саме так. Бачити те, чого немає. Чути те, чого не існує. Сприймати це як послання й вважати себе обраною... як це називається, а, Надеко?
«Ммм?», — сказав Кучінава.
Слів немає.
Бідна дівчинка.
Хвора дівчинка.
І це була Сенґоку Надеко.
— Чути голоси богів у своїй голові... ніби якась Жанна д'Арк.
Те, що вона відчувала дотиком у шкільній шафці для взуття, куди не могла зазирнути... що там змія, що вона біла... усе це було природно.
Адже це була її власна фантазія.
Звісно, вона «знала.»
Чому білі змії з'являлися лише в закритих просторах, чому не могли покинути храм... усе це було просто до смішного. Бо інакше фантазія не зійшлася б докупи.
Закритий простір... саме там, де не видно щілин і темних кутків, можна уявити «дивину.»
Можна здивуватися. Яка ж дурість, правда?
Ні, не дурість... це була історія.
— Але все одно, ти фактично відродила мене, бога... тож респект тобі, звісно. Шшшш. Надеко. Якщо коротко... ти просто вигадала собі історію заради цього.
— Вигадала... історію.
— Знаєш, ніякої історії не було.
— ...
— Вигадка. Ти створила історію, якої не існувало, і у своїй фантазії пережила велику пригоду. А насправді справжня Надеко просто жила собі звичайним, буденним життям, без жодної сюжетної лінії. Це був твій найголовніший спосіб втекти від реальності.
— Але...
Надеко знає, що Кучінава говорить чисту правду... але все одно чинить опір, як тварина, загнана в кут.
— Якщо Кучінава був лише вигадкою Надеко... то як він знав те, чого Надеко не знала?
Що знання витягувалися зсередини... або що Кучінава читав думки... усе це можна пояснити одним: Кучінава був фантазією Надеко. Зрозуміло. І конкретні порівняння теж були частиною цього. Але Кучінава знав речі, яких Надеко не могла знати... спеціальні знання про дивини, яких у Надеко бути не могло...
— Шшш. Та ну, це неможливо. Раз я був твоєю фантазією, то й знань у мене більше, ніж у тебе, не було...
— Т-тоді як...?
— Ти просто забула. У червні, коли ти розплутувала прокляття, яке наклала подруга, ти стояла в книгарні й читала книжки, набираючись знань. Звісно, це було як зубріння перед іспитом за одну ніч... майже все вилетіло з голови. Але людська пам'ять не стирає нічого повністю. Що б ти не забула... усе закарбовано в мозку. Як гріх, який неможливо забути.
— ...Зрозуміло.
Тоді виходить, що Надеко була схожа на людину, яка дивиться запис спортивного матчу, знаючи результат, і щоразу щиро дивується... яка читає ту саму книжку вперше знову й знову. Така собі дешевенька риса вдачі.
— Але... як Кучінава дізнався про братика Койомі? Про те, що він використовував духовну енергію Шінобу в цьому храмі... речі, яких Надеко точно не знала...
— Це ти теж знала.
Відповідь була категоричною.
Коли так впевнено стверджують... важко сперечатися далі. Але як це можливо?
Надеко не могла цього знати.
Від кого? Хто міг розповісти...
— ...Надеко заплуталася... розкажи все Надеко, Кучінаво. Що сталося? Як усе дійшло до цього?
Повертати минуле вже немає сенсу.
Що зроблено, те зроблено.
Але хоча б перебіг подій... варто знати. Як відповідальній особі.
Або як винуватцю. Чи як спокута.
Хоча б як злочинцю.
Більше не хочеться тікати від реальності.
...
Тепер уже й тікати нікуди.
— Та нічого особливого не сталося. Твоя пам'ять просто заплуталася й перекрутилася від усіх цих фантазій... як величезний змій, що звивається.
— Годі вже з порівняннями... Коли саме в Надеко все почало плутатися? Скажи. Ти ж знаєш... теперішній Кучінава знає.
Теперішній Кучінава.
Не фантазія Надеко... а справжній, відроджений Кучінава.
Але саме тому ця розмова здається безглуздою... адже теперішній Кучінава... це і є Надеко.
Понад фантазію, понад одержимість... тотожність.
Кучінава, що був запечатаний у талісмані... відродився, використавши як вмістилище ту, хто його проковтнула. Надеко.
Кучінава...
Це і є Надеко.
Тому все, що буде далі... просто монолог. Як завжди.
— Тобто все почалося, коли Надеко побачила білу змію в тій шафці для взуття?
— Правильно, але називати це відправною точкою не зовсім точно. Якщо говорити про справжній початок для тебе, Надеко... то це десь початок позаминулого місяця.
— Позаминулого... початок вересня...
Початок вересня...
— Коли ти дізналася, що в братика Койомі є дівчина. Коли побачила, як він іде разом із нею, щасливий. Ось це для тебе і був «початок.»
«Або, може, кінець»... каже Кучінава.
Кінець.
— Сестричці ти тоді сказала дуже дорослі речі... але насправді в той момент ти трохи зламалася.
— Зламалася...?
— Ні, «зламалася»... мабуть, не те слово. Це ж нормально. Природна реакція. Ти просто заздрила... тій дівчині. Як твоя подруга заздрила тобі.
— ...
Заздрість. Ревнощі.
Те, що завжди супроводжує історії кохання... те, що вселяється.
Ось як.
Тоді Надеко... вкусили.
Змія. Отруйна змія.
Вкусили... і бог опанував нею.
— І тоді... що Надеко зробила далі?
— Це ж твої власні спогади... що тут питати. Ти просто подумала те саме, що й твоя подруга. Зрозуміло ж, правда? Кажуть, подібне тягнеться до подібного... ммм?
— Те саме...
Якщо дослухатися до цього... навіть із розгубленою пам'яттю, навіть із вигаданою історією... усе стає зрозуміло. Але Надеко не могла не перепитати.
З вуст Кучінави.
Не могла не почути. Звісно, що не могла.
Адже саме заради цього Надеко і покликала Кучінаву... відродила бога, що втратив віру, згас, був запечатаний і мирно спав.
Вигадала його.
— Те саме... тобто Надеко використала «замовляння», щоб позбутися тієї дівчини... коханої братика Койомі? Зробити її небіжчицею?
— Ні-ні. Ти чудово знала, наскільки ненадійне «замовляння»... адже ти бачила, що сталося у вашому класі. Тому так не зробила. Але позбутися її... так, це правда. Влучно, молодець.
— ...Ну, це ж власні думки Надеко.
— Звісно, ти не збиралася займати її місце. Просто сама її присутність заважала тобі... адже ти хотіла й далі кохати братика Койомі всім серцем.
— Егоїстично.
Ну, Надеко каже це про себе.
Вона каже це так, ніби про когось іншого.
— Бо закохуватися важко, тому Надеко воліла марити про безнадійне кохання... а потім, коли в нього з'явилася дівчина... заздрити.
— Може, це й не зовсім заздрість... ну, що поробиш. Не можна ж вічно кохати того, хто вже зайнятий. Але й справді боротися за нього ти не збиралася.
— ...Так, нічого не поробиш.
Нічого не поробиш. Мабуть, так. Вона переконала себе в цьому.
— Але... якщо не «замовляння»... то що тоді зробила Надеко?
— Обрала надійніший спосіб.
Кучінава відповів.
— Помолилася богові.
— ...Богові?
Тобто... Кучінаві? Мабуть?
— Відколи ти дізналася, що в братика Койомі є дівчина, ти щоразу, як тільки мала вільну хвилинку, приходила до цього храму. Невже зовсім не пам'ятаєш?
— ...Не пам'ятаю. Тобто Надеко здійснювала паломництво? Сто візитів?
— Ну, до ста разів не дійшло.
— ...Надійність... але хіба це...
Надійно? Адже...
— Так, зазвичай молитва сама по собі... не дуже надійна. Ти б так подумала. Але ти, Надеко, інша. Адже в червні, саме в цьому храмі, ти зняла «замовляння», яке наклала подруга.
— ...
Хто стикається з дивиною... того дивина притягує.
Може, це означає саме це.
Що, пізнавши дивину, починаєш у неї вірити...
— Зрозуміло. Молитва може спрацювати... Надеко це зрозуміла тоді.
Тому й паломництво.
Ну, насправді, десь п'ятнадцять візитів, мабуть.
З її ритмом життя більше й не вийшло б.
— Але як можна таке забути... Може, пам'ять просто стерла те, що не хотілося пам'ятати?
— Ти ж не хтось там, щоб так зручно все забувати.
Хтось там? Хто? Тепер знання Кучінави не обмежені лише тим, що знає Надеко, тому незрозуміло, кого він має на увазі.
— Ти просто удаєш, що забула. І цього цілком достатньо.
— ...
Удаєш, що забула... тобто брешеш.
Брехня.
Брехухою була... Надеко.
Ну, брехня... це ж нормально.
Якщо брехати братику Койомі, то й собі можна.
— ...Але навіть якщо молитва діє... навіть якщо так... молитися «тут» не мало сенсу, правда?
Адже цей храм... зруйнований.
Забутий. Бога тут уже не було.
— Саме так. І це тобі вказала одна дівчина... Ошіно Оґі. Того ранку.
Того ранку, коли ледь не збив велосипед.
Тридцять перше жовтня, вівторок.
«До речі, Надеко, я випадково часто тебе бачу... ти так часто ходиш до того храму. Не знаю, про що просиш, але... це марно.»
«Ти хіба не знала? У тому храмі бога немає.»
«Місце ще функціонує, але як святиня воно вже мертве.»
«Скільки не молися... все одно в порожнечу.»
«Ну... якби повернули священний предмет, тоді інша справа.»
«До речі, цей священний предмет зараз в Арараґі... Ґаен Ідзуко йому його довірила. Кілька місяців тому. Десь у нього вдома, напевно. Знаючи його, він, мабуть, просто кинув його абиде.»
«Талісман.»
«У тому папірці запечатаний бог. До речі, той онмьоджі, який тисячу років тому запечатав бога в талісмані... це та сама людина, яка зробила оберіг, що допоміг тобі, коли Арараґі тебе врятував. Уже лише це говорить про цінність і жахливість того талісмана, правда?»
«І велич того бога теж.»
«Якщо той бог відродиться... якщо печатку зняти, він напевно зможе виконати твоє бажання... ну, серйозно.»
«Як зняти печатку? Не знаю.»
«Але раз це бог змії... може, просто змусити якусь змію проковтнути талісман?»
— І ту дурну гумку для волосся... теж отримала того ранку. «На знак знайомства», сказала та старшокласниця.
Якщо вони так довго «розмовляли»...
Не дивно, що час пролетів непомітно.
— ...І саме тоді Надеко почала «вигадувати історію»...
Бачити білих змій Надеко почала саме так, одразу після зустрічі з Оґі.
— Спокута за вбитих змій... навіть це для Надеко було лише зручним приводом. Історія, яку Надеко створила, щоб знайти талісман... тіло Кучінави в кімнаті братика Койомі...
Навіть свій гріх використала заради цього.
Фантазія. Вигадка. Брехня.
Заради власного егоїстичного бажання... вирішила відродити бога.
Щоб відродити бога... підробила голос бога.
Більше, ніж галюцинації... не бачила реальності.
Використала вигадану історію як приманку...
А за лаштунками готувала повернення бога.
— ...Але як тоді пояснити, що двері в будинку братика Койомі відчинилися зсередини? Це ж не галюцинація, а справжній паранормальний випадок.
— Просто скористалася ключем.
Відповідь була буденною. Жодної магії, жодної таємниці.
— Напередодні ти навмисне вийшла з дому так, щоб батьки помітили, щоб Цукіхі та братик Койомі дізналися... навіщо? Щоб проникнути в дім Арараґі й вкрасти ключ. А потім, не поспішаючи, обшукати дім удень, коли нікого немає. Ну, звичайно, якби ти знайшла тієї ночі, теж було б непогано, але ти не знала, чи талісман у кімнаті братика Койомі. І тієї ночі Цукіхі могла зайти будь-якої миті.
— ...Насправді Цукіхі й справді заходила.
Щоправда, попри весь цей ретельний план, попри крадіжку й проникнення... її все одно викрили братик Койомі та Шінобу.
Надеко не створена для крадіжок.
Мабуть, ні для чого не створена.
Надеко дивиться лише собі під ноги.
— Та ні, ти чудово впоралася... ти ж відродила мене.
— Впоралася... з чим?
— З роллю бога.
— ...
— Серйозно. Ти тепер справді богиня. Ти відродила мене, запечатаного в талісмані... використавши своє тіло як вмістилище.
— ...Надеко не...
Надеко зовсім не збиралася ставати богинею...
Оґі сказала, щоб змія проковтнула талісман... але Надеко «запанікувала» і проковтнула сама. Це її провина, звичайно.
Справді не слухає, що їй кажуть.
— ...А може, це повчальна історія? Що бажання треба здійснювати самій? Що не можна покладатися на богів?
Але навіть ці слова не мали жодного відлуння.
Вона не вірила. Досі залишалася полонянкою власної вигадки.
Далі удавала, що забула.
— Надеко... так зручно обирала, що чути, а що ні... перекручувала правду, обманювала себе.
— Усі так роблять.
— ...Але нічого не поробиш, правда?
Нічого не поробиш. Не можна було інакше.
— Бо... не можна було інакше.
— ...
— Себе шкода, кожному... і Надеко теж. Ось і все.
— ...Граєш із себе жертву.
— Ка-ка.
Звідкись із боку Шінобу... пролунав тихий сміх.
— Жертва і кат... легко міняються місцями. Лише обставини й позиція. Кат важливіший, жертва важливіша... усе це одне й те саме...
— ...
Надеко мовчки опустила ікло в лівій руці.
Стало тихо.
Хоча, звісно, це правда.
Шінобу має рацію... і незалежно від того, права вона чи ні... те, що вона лежить на землі, отруєна, теж реальність.
Але тепер зрозуміло, чому Кучінава не говорив за Шінобу... адже перед тією, хто є «стравоходом», фантазію одразу було б викрито.
— Хм... чого ще Надеко не знає?
З ретельністю людини, що методично завершує останні справи... або, навпаки, з буденністю рутинної роботи, Надеко шукає питання, що залишилися.
— А, точно. Чому братик Койомі повернувся саме тоді, коли Надеко обшукувала його кімнату? Якби не це...
Якби не це... що б тоді? Якби не це?
— Судячи з того, як він говорив... ніби знав усе. Що Надеко робила, що збиралася робити... усю вигадану історію.
— Хто зна. Це вже за межами мого розуміння. Зовнішня інформація, не моя і не твоя.
— Те, що Надеко влаштувала сцену в школі й пішла раніше... Цукіхі могла розповісти...
Якщо згадати... той жахливий зрив у школі.
Та зла Надеко... це ж просто Надеко гнівалася.
Не через Кучінаву, не через дивину.
Просто фантазія вийшла з-під контролю.
— ...Але про те, що Надеко пішла до кімнати братика Койомі... він не міг дізнатися.
— Може, просто збіг? Повернувся додому по якісь речі, перед тим як знову шукати тебе... і натрапив. Буває.
— Хм...
Це, мабуть, межа того, у що можна повірити... «випадково»... це слово чомусь звучить переконливо.
Випадково. Зараз це слово звучить навіть гарно.
— Х-хитрий хід... Як на дівчисько... Але це не пояснює, чому я, нічна істота, була активна вдень...
Сказала Шінобу. Наполегливо.
— Ка-ка-ка... та дівка мене переграла... Нарешті я теж почула ті слова про гумку... але виходить, усе було її задумом...
— ...
Бух.
Один змах ікла... і тиша.
Ні, про всяк випадок... ще кілька разів. Для надійності.
Хм?
Дивно, ще рухається.
Тоді треба зупинити. Тут. Тут. Тут. Тут. Тут.
Зупинилася.
Вона зупинилася.
— ...Ну й добре. Не важливо.
— Тобі справді не важливо?
— А що... навіть якщо Надеко дізнається правду, нічого не зміниться. У братика Койомі була своя історія. Справжня, не вигадана, не те що в Надеко. Ось і все. Надеко навіть чути про неї не хоче.
— Ти здаєшся.
— Надеко здається. Повністю. Надеко не знає, чому все так вийшло... та й зрештою, знати не хочеться. Справді байдуже.
Ну що ж... Надеко розвертається.
Трохи повернувшись від Шінобу... тепер дивиться на братика Койомі.
— Ну що, Надеко його вб'є.
Завдяки вампірській природі він ще живий... але якщо ввести отруту ще кількасот разів, навіть безсмертя не витримає.
— Га? Серйозно? Хіба це не суперечить усьому?
— Усе з самого початку було догори дриґом... як змія, що їсть власний хвіст. Початок як у дракона, а кінець як у змії.
— ...
— ...Ну, бо що вдієш? Якщо він житиме, знову закохається, знайде дівчину... і знову доведеться страждати від нерозділеного кохання. Це так виснажливо.
— ...
Нехай стане як герой чи ідол... недосяжним. Ні для кого.
— Звісно, його дівчину теж потрібно «усунути»... але якщо кохання все одно безнадійне... то нехай краще братик Койомі буде мертвим. Так «романтичніше». І головне... Надеко більше не завдаватиме йому клопоту.
— ...Ти вже на такому рівні божевілля, що й не врятуєш.
Кучінава сказав тихо.
— Безнадійно. Я помилявся, і ти помилялася. Так... нікого не врятувати.
— Нічого не поробиш.
Надеко підіймає ікло. Чубчик, що виріс, закриває огляд... але це не має значення.
Тепер Надеко сама є злом, сама є демоницею.
Змією, сама є правдою.
Дивною, іншою.
— Надеко... це дивина. Але...
Замахуючись... готуючись завдати першого удару просто в серце... Надеко каже:
— Це «Надеко»...
Бух...
У мить, коли ікло мало опуститися... електронний звук пронісся територією храму. Ні, злива глушить звуки, тому сам звук не дуже гучний.
Але вібрація... пройшла по кам'яній бруківці стежки.
Надеко відчула цю вібрацію. Як змія, що повзе по землі.
— Лозоходіння...
Ні, це не має значення.
Кучінава не вміє шукати воду... це теж була ілюзія Надеко. Помилка з самого початку.
Справжній синдром фантомної вібрації.
Мобільного телефону в неї немає.
— ...
Надеко присідає біля братика Койомі... який повільно, дуже повільно відновлюється... і дістає з кишені його штанів телефон. Той, що продовжує вібрувати. Мабуть, є водозахист, але все одно... вона прикриває його долонею від дощу й дивиться на екран.
Спершу хотіла просто вимкнути... але побачивши ім'я на екрані... передумала.
Передумала. І збожеволіла.
Вказівним пальцем натискає кнопку відповіді, відсуває зміїне волосся від вуха... і тихо підносить телефон.
— Алло, це Сенґоку Надеко.
— Алло, це Сенджьоґахара Хітаґі.
Голос був неймовірно спокійний, неймовірно рівний.
Абсолютно плаский. Монотонний.
Ні... «байдужий»... мабуть, точніше.
Тихий, ніби вона нічого не відчуває, ніби її нітрохи не здивувало... що слухавку взяв хтось інший.
Адже це неможливо.
Надеко відповіла на телефон братика Койомі... і не здивуватися цьому неможливо.
Але ця людина абсолютно спокійно сказала:
— Доброго дня, Сенґоку. Мій чоловік ще живий?
— ...Поки що. Ледве-ледве.
Не те щоб Надеко злякалася цього спокою... але чесно відповіла.
Сенджьоґахара Хітаґі.
Ім'я, яке вона знає.
Не може не знати.
Адже це ім'я коханої братика Койомі... тієї, кого Надеко хотіла «усунути» за допомогою «замовляння». Два місяці... може, навіть довше, ніж думала про братика Койомі, думала про це ім'я.
Не може не знати. Не може забути.
— Зрозуміло. Добре. Встигла, значить.
Жодної полегкості в голосі.
Але саме це робить його чужим... коли Надеко підглядала за ними разом... ця дівчина здавалася звичайною. Нормальною.
Може, це гнів?
— ...Встигла? Що ти маєш на увазі?
Надеко запитала. Щиро.
— Якби ти не була десь поруч, звідки можна дістатися до Надеко за секунду... «встигла» — це занадто голослівно.
Надеко глянула на братика Койомі й Шінобу.
— Ти вже десь поруч?
— Навряд.
Сенджьоґахара відповіла без жодних емоцій.
— Я зараз удома, їм чипси.
— ...Ти серйозно?
— Дивилася телевізор, їла чипси й помітила, що слова «запис» і «раб» пишуться підозріло схоже... здивувалася й вирішила поділитися з Арараґі. Тому й зателефонувала.
— ...
Вона жартує.
Чи намагається розрядити атмосферу?
Чи це впевненість дівчини?
Але ж ситуація зовсім не така, щоб тримати марку...
Справді дивна людина.
— Але «встигла»... цілком можна сказати.
Сенджьоґахара легко повернулася до теми. Дивовижна спритність.
— Адже якби ти вбила мого чоловіка, мені довелося б скоїти вбивство.
Ти врятувала моє майбутнє, каже вона.
Сенджьоґахара каже це тим самим незворушним тоном.
— Дякую, Сенґоку. Що врятувала моє майбутнє.
— ...
— Ну, точніше, це був би напад, нанесення тілесних ушкоджень, погрози, незаконне позбавлення волі й доведення до смерті... але не будемо про це. Кажу прямо, Сенґоку. Укладімо угоду.
— Угоду?
— Можеш мене вбити, але врятуй Арараґі, добре?
З такою інтонацією, ніби просить: «Ось тобі сто двадцять єн, принеси мені сік»... Сенджьоґахара сказала це.
— Усе моє майбутнє, яке ти врятувала... віддам тобі. Арараґі... і, до речі, ту дівчинку теж. Якщо Шінобу ще жива... врятуй і її.
— ...Що ти таке кажеш?
— Ну, мені особисто байдуже до колишньої вампірки у вигляді малої дівчинки, але для Арараґі вона скарб. Якщо вона не житиме... рятувати Арараґі немає сенсу.
— Надеко не про це...
Надеко каже це й одночасно намагається зрозуміти, що зараз думає Сенджьоґахара.
Але одразу кидає цю спробу.
Не важливо.
— Ні.
— ...
— Надеко вб'є братика Койомі. І тебе. І Шінобу. Так було задумано з самого початку, тому жодних угод не буде.
— ...Зрозуміло. Шкода.
Ніби одразу змирилася, Сенджьоґахара каже.
Ця легкість збиває з пантелику... але далі вона каже: «Тоді ось тобі порада від старшої. Вислухай.»
— Якщо вже вбиватимеш трьох... подумай про порядок.
— Що?
— Ніколи не вбивай Арараґі перед Шінобу. Якщо він помре першим, зв'язок між ними розірветься, і Шінобу поверне свою справжню силу легендарної вампірки. Тебе з'їдять за мить.
— ...Зрозуміло.
Справді.
Це корисна порада. Якби не сказали... через почуття Надеко вбила б спершу братика Койомі.
— Так. Зрозуміло.
— І ще... мене вбий першою. Інакше я... Не лише тебе... усіх уб'ю.
Сенджьоґахара сказала це абсолютно звичайним тоном.
— ...У-усіх?
— Усіх. Хіба не зрозуміло?
— ...
Жахливі слова.
Вона навіть не дивина... просто дівчина братика Койомі.
— Не недооцінюй мою мстивість.
— ...Зрозуміло. Тоді порядок: спочатку ти, потім Шінобу, і нарешті братик Койомі.
«Дякую», — сказала Надеко.
Якщо хтось добрий до неї... вона вміє дякувати. Хто добрий до Надеко... той добра людина.
— Не дякуй. Краще вислухай одне прохання.
— Що?
Га?
Що ця людина раптом просить, як торговець, що нав'язує товар?
— Нічого складного. Ти ж тепер богиня, якій поклоняються... ти володарка цього храму. Можеш вислухати прохання простої смертної? Навіть пожертву дам.
— ...Кажи, Надеко послухає.
Було цікаво.
Що скаже Сенджьоґахара в такій ситуації.
Про що попросить людина, яка є коханою братика Койомі... що побажає від бога.
— У тому порядку... можеш нас убити. Але перед тим... дай мені трохи часу.
— Часу?
— Ти ж тепер дивина... поки в тебе є віра, ти існуватимеш вічно. То хіба не можеш почекати? День, два, тиждень, місяць... пів року.
Пів року. Вперше...
Вперше в словах Сенджьоґахари... Надеко відчула справжню силу.
— Якщо твоє бажання вбити справжнє... не імпульс, а справжнє почуття... то зачекати не важко.
— ...Пів року... що станеться через пів року?
Надеко перепитала.
— Випускний.
Сенджьоґахара не приховувала.
— Я так старалася, щоб випуститися разом з Арараґі... буде шкода, якщо все марно. І перед Ханекавою незручно.
— ...Випускний...
Неочікуване слово. Хто б міг подумати... що тут, у цій миті, прозвучить таке буденне слово.
Таке звичайне слово.
Випускний...
Надеко більше не може ходити до школи, більше не людина, волосся стало зміями, і вона збирається вбити людину, яку кохала... а їй кажуть про випускний?
— Кх...
Надеко, дивлячись на Сенджьоґахару...
— Кх... хе-хе... ахаха... ахахахахаха...
Ось так.
Просто розсміялася. Не змогла стриматися.
Схильність до сміху... залишилася навіть після перетворення на дивину. Ох, непотрібна риса.
Справді непотрібна.
— Добре... пів року. Надеко почекає.
— Дякую.
Знову подяка від Сенджьоґахари.
Але емоцій у голосі... як і раніше, немає.
Ніби розмовляєш із голосовим помічником... але, мабуть, це і є справжній голос Сенджьоґахари.
Справжній голос, яким вона говорить до Надеко.
— Пів року... точніше, до дня випускного. Коли випускний закінчиться... приходь до храму Кіта-Шірахебі. Надеко чекатиме там.
— Що, навіть на свято після випуску не можна?
— Ні.
Про що вона думає, ця людина?
Або... ми обидві однакові.
— І ще... пів року... це просто «відстрочка виконання», тому... ці пів року, Сенджьоґахаро... не тримай братика Койомі за руку.
— Ой.
На тому боці дроту...
Здалося, що Сенджьоґахара ледь усміхнулася.
— Це ж справжнє катування для змії.
— ...
Це не смішно.
І не дотепно...
Але водночас... Надеко подумала, що не може її ненавидіти. Якби вони просто поговорили.
Поговорили нормально... може, нічого б цього не сталося.
Так вона подумала.
Якби не заздрила лише тому, що ця дівчина кохана братика Койомі... не ненавиділа, не бажала смерті...
Якби не загадувала бажань... якби знала.
Якби знала цю людину.
Може, нічого б не сталося.
Зрештою, Надеко ніколи не намагалася нікого пізнати.
Ось як.
Тому все й дійшло... до цього.
— Якби...
Надеко сказала.
Сенджьоґахаро...
— Якби ми зустрілися за інших обставин... може, ти з Надеко стали б подругами.
— Ні, навряд.
Відповідь була миттєвою. Без жодної можливості для зближення.
— Вибач, але таких милих дівчаток, як ти, я ненавиджу навіть більше, ніж себе в минулому. Сенґоку Надеко.
Телефон замовк. Без жодного прощання.
Надеко стояла під зливою, що й не думала вщухати, складаючи телефон... і думала, що повністю згодна.
Розділ 151: Медуза Надеко - 023
Том 4
