— Шінобу, не кажи того, що дратує... Сенґоку!
Почувши крик братика Койомі, Надеко проковтнула талісман, який тримала в лівій руці.
Проглинула.
Талісман із зображенням змії... прямо до рота.
Наче змія, захопила одним рухом... і ковтнула.
— Припини, Сенґоку! Ще не піз...
— Не встигнеш!
Гучний голос заглушив слова братика Койомі, і Надеко відчула, як Шінобу кинулася до неї...
А може, й відчула.
Адже тепер Надеко бачить світ не лише очима.
Вона відчуває тепло.
Температуру людського тіла.
Тепло людської шкіри... бачить його.
Адже Надеко... сама є змією.
— Я маю з'їсти її! Вона вже... запізно!
— З-запізно...? Надеко...
Надеко обернулася... тепер уже всім тілом.
Ні, точніше, зміна сталася ще до того, як вона встигла обернутися.
Перетворення вже відбулося.
Що запізнилася. Що було надто пізно.
— Надеко сама знає як найкраще!
Змія.
Змії... усе волосся Надеко стало зміями... білими зміями.
Це не галюцинація.
Фізично, насправді... сто тисяч змій оселилися у волоссі Надеко. Ні, «оселилися»... не те слово. Адже ці сто тисяч змій, усі до однієї, це і є Надеко... це все «я».
Надеко, подібна до змії.
Змія, подібна до Надеко.
— Шшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшшш!
Змії... простягаються.
Наче вони самі ростуть, або ж, як волосся, що завжди росте... але з неймовірною швидкістю. Вони обплітають Шінобу, яка намагалася вхопити Надеко за горло. Обплітають.
І кусають.
— Грр... ти... зміюко...
Шінобу відштовхує назад.
Зараз неможливо ззовні визначити, скільки в неї сили. Кажуть, що її вік змінюється залежно від могутності, а іноді й ні... Але навіть простою кількістю змій можна фізично відтіснити.
Змії ростуть.
Волосся росте.
Чубчик теж миттєво виріс... Кучінава казав, що коли поверне собі силу, то відростить Надеко волосся. І в цих словах не було ні краплі брехні.
Просто...
Сам Кучінава був суцільною вигадкою.
Вісім мільйонів богів... і всі вісім мільйонів брехні.
— Уаааааааааааааааааааааааааааа!
Сто тисяч змій притиснули Шінобу до підлоги й далі кусали... встромили ікла в її білу, ніжну шкіру.
— Гх... ґх...
Навіть Шінобу скрикнула від болю.
До речі, у червні хтось казав, що навіть на безсмертне тіло вампіра діє отрута.
То чи є в волоссі Надеко отрута?
Чи є в Надеко отрута?
Чи, може, сама Надеко... і є отрута?
— Шінобу...
Братик Койомі кинувся рятувати Шінобу... відштовхуючи змій, витягнув її, поховану під ними.
Усю в ранах, вкриту слідами від іклів... і одразу ж силоміць проштовхнув у свою тінь. Мабуть, це був екстрений порятунок... тінь як укриття, де Шінобу зможе сховатися.
Якщо вона там сховається...
Змії... Надеко нічого не зможуть зробити.
Жодного способу дістати.
Більше не вкусити.
— Чому...?
Лише тепер Надеко нарешті повернулася повністю.
Вона стала на одне коліно, фотоальбом у цю мить ковзнув на підлогу.
Талісман... став на своє місце.
— Чому ти рятуєш Шінобу... братику Койомі?
— Сенґоку...
— Мене ж ти не врятував!
Надеко вирвала одну волосину.
Одну змію. Тримає в правій руці... і тієї ж миті біла змія стає товстою, тонкою, твердою, рівною, наче палиця.
Наче ікло.
Величезне ікло. Гостре ікло.
Ікло, просочене отрутою.
— Братику Койомі... братику Койомі, братику Койомі... братику Койомі... братику Койомі, братику Койомі, братику Койомі...
Змахнувши іклом знизу вгору, наче ударом із піхов, Надеко закричала.
Наче в маренні.
Наче докір... кричить.
— Надеко теж...
Ікло влучило братику Койомі просто в бік.
Удар. Неприємне відчуття.
— Надеко теж... Надеко теж...
Але Надеко не зупинилася й далі розмахувала іклом... а братик Койомі навіть не намагався ухилитися.
Чому?
Може, він захищає... Шінобу?
Чому. Навіщо.
— Надеко теж кохає тебе, братику Койомі!
Кінчик ікла, яким вона розмахувала...
Врізався в шкіру братика Койомі.
Отрута Надеко. Смертельна отрута.
Тече тілом того, кого вона так кохає.
Розділ 150: Медуза Надеко - 022
Том 4
