Розділ 15: Тигр Цубаси - 015

Кінець флешбеку.

— Пів на другу дня… Здається, ми добряче виспалися. Ти теж щойно прокинулася, Ханекаво?

— Так, більш-менш.

— А. Ніколи б не подумала, що прокинуся з тобою на одному футоні.

— Можеш не казати речей, що звучать, наче інтимні розмови в ліжку?

— Я така нервова, що зазвичай сплю дуже чутко, але, здається, мене просто вимкнуло. Може, це через подушку?

— Коли ти так кажеш, ти про батькову подушку? Чи про свою подушку-обіймашку? — запитала я, хоча жоден варіант не був доречним.

З іншого боку, хто б казав. Я й сама спала так міцно, що мені зовсім нічого не снилося. Не знаю, чи то завдяки подушці Сенджьоґахари, чи футону, чи обіймам…

Ні, стоп.

Насправді ніяких обіймів не було.

— Гаразд. Ти не голодна? Я думала приготувати нам сніда… ні, обід, — запропонувала Сенджьоґахара.

— О, звучить чудово. Я б із задоволенням приєдналася.

— Є щось, чого ти не їси?

— Ні.

— Окей, — сказала вона, виповзаючи з ліжка в напрямку ванної. Певно, її план полягав у тому, щоб умитися й остаточно прокинутися, перш ніж братися за ніж.

Повернувшись, вона попрямувала просто на кухню.

Звісно, хоч я і називаю це кухнею, насправді це була одна кімната площею близько десяти квадратних метрів, тож ми, по суті, перебували в одному приміщенні.

— Хм, хм, хм…

Сенджьоґахара мугикала, надягаючи фартух.

З якоїсь причини вона здавалася пожвавленою.

Може, їй подобалося готувати?

Я пригадала, як Арараґі скаржився мені, що її важко змусити щось йому приготувати, але водночас усвідомила, що останнім часом нічого про це не чула. Невже він нарешті скуштував домашню страву, приготовану його коханою?

— Ханекаво?

— Так?

— Ти б збудилася, якби я раптом роздяглася до самого лише фартуха?

— Я б розлютилася.

«Зрозуміла», — кивнула вона, витягуючи інгредієнти з холодильника.

Здається, мені не доведеться лютувати. Я відчула полегшення, бо не знала, як це робиться.

— До речі, Ханекаво, ти знала, що «паростки» пишуться тим самим ієрогліфом, що й «мое»? Відколи я про це дізналася, вони здаються мені смачними.

— Ну, як на мене, смак у них не змінився…

— У такому разі… — Сенджьоґахара обернулася з відчайдушним виглядом… і націлила на мене кінчик ножа. — Можливо, назвати дитину «паростком» не так образливо, як «жердиною».

— Паросток…

Чесно кажучи, спостереження було не дуже смішним чи розумним, але вона націлила на мене ніж. Довелося мудро обирати реакцію.

Хоча, мушу визнати, леза їй справді личили.

— Тобі тост з маслом чи з вершковим сиром? — продовжила вона.

— О, то ти вже вирішила, що в нас буде хліб, а не рис?

— Звісно. Я ж готую тобі справжній бенкет. Чому інакше кажуть про триразове харчування? Якби ми мали їсти рис, то хіба не казали б про трикругле?

— Мені здається, що круглий хліб теж існує…

І взагалі, можна було просто сказати «сніданок, обід і вечеря», як нормальна людина.

Здавалося, у логіці Сенджьоґахари було чимало прогалин.

— Хмм, твоя правда, — визнала вона. — Це логічна прогалина, що «трираундове приймання їжі» звучить, наче їсиш, дивлячись короткий бій.

— Ні, тут є й більші прогалини. У будь-якому разі, ти що, справді тримаєш удома і масло, і вершковий сир?

— Звісно ж ні. У нас є лише загадковий змішаний продукт.

— Загадковий, кажеш…

— Ну, знаєш, та штука в контейнері.

— До чого ти ведеш?

— Коли я вперше його скуштувала, то не могла повірити, що це не масло.

— Цей жарт запізнився років на п'ятнадцять, щоб бути смішним.

Так, справді був час, коли такі висловлювання про маргарин були в моді.

— Не хвилюйся, мій тато дуже вибагливий щодо хліба. У нас навіть є власна хлібопічка. Ця штука дорога, сама знаєш. Хіба вона не виглядає недоречно на цій кухні?

— Хмм.

Вона мала рацію. Якщо дозволите, виглядала вона дорожче за будь-які меблі тут. У нас вдома такої не було, тож я потайки почала плекати надії.

— Ханекаво, ти часто готуєш?

— Так, часто.

Я не знала, наскільки хочу заглиблюватися в цю тему, бо надто пряма відповідь завжди лякала людей сімейною ситуацією Ханекави. Але вона піклувалася про мене, тож здавалося правильним поділитися хоча б кількома деталями. Не кажучи вже про те, що вона зустрічала тих двох, кого я мала б називати батьками. Не було сенсу незграбно намагатися зберігати вигляд. Я ж навіть розповіла їй, як спала в коридорі…

Ні.

Справа була не в тому, що «здавалося правильним» чи «не було сенсу».

Я просто хотіла їй розповісти.

Я не хотіла багато приховувати від тієї, хто так за мене хвилювався.

— Усе, що я їла, я готувала собі сама.

— О. У моєму житті теж був такий період. Ми з мамою не ладнали.

— …Вони ж розлучилися, так?

— Так. Відтоді я її не бачила… але мені цікаво, де та жінка зараз і що робить. Просто сподіваюся, що вона щаслива. — Попри її слова, тон не звучав особливо стурбованим… її ніж увесь цей час продовжував нарізати овочі. Не знаю, було це природно чи ні. — Насправді в будь-якому домі багато чого відбувається.

— Так, твоя правда.

Вимкнувши вогонь під каструлею якраз у той момент, коли хлібопічка сповістила, що наш хліб готовий, вона почала розкладати їжу по тарілках. Певно, ця послідовність дій була в неї прорахована.

Хоч я і питала, чи можу чимось допомогти, вона до останнього відмовлялася, наполягаючи, щоб я дозволила їй усе зробити самій. Вона не любила, коли хтось втручався в її ритм. Невдовзі на низькому обідньому столі з'явився цілий набір тарілок… Я принаймні допомогла перенести посуд.

— Дякую за їжу.

— Дякую за їжу.

Хліб, чай та овочі з куркою.

Чомусь я була трохи щаслива, що вона приготувала таку просту домашню їжу, а не щось вишукане. Пояснити це почуття було б досить складно, тож я вирішила не доносити його до неї.

Ми їли.

— О, а це смачно.

— Справді? Невже? — вона виглядала здивованою. — Арараґі не здавався дуже задоволеним. Чесно кажучи, я готувалася до того, що ти розкритикуєш їжу.

— Розкритикуєш…

І стривайте, Арараґі не здавався дуже задоволеним…

Хмм.

Йому треба було попрацювати над тим, щоб стати кращим хлопцем.

Навіть якщо їжа була йому не до смаку, він мав би принаймні вдати, що йому подобається.

Хоча не робити цього було дуже в його дусі.

— Ну, як на мене, це смачно, — сказала я. — З іншого боку, смак — річ особиста.

— Іншими словами, у нас із тобою схожі смаки. І в їжі, і в чоловіках.

Я виплюнула чай.

З мого боку це було жахливим проявом невихованості.

— Сенджьоґахаро… ти іноді надто відверта щодо…

— Ну, ні, я подумала, що якщо ми справді хочемо бути чесними одна з одною, то, можливо, краще було б одразу про це з тобою поговорити.

— Здається, один невірний крок може вбити клин між нами, але гаразд…

Вона ніколи не відступала перед викликом, чи не так?

З іншого боку, я також була рада, що вона порушила цю тему… бо мені було б важко її порушити, навіть якби я спробувала.

— Тож, Сенджьоґахаро, як щодо того, щоб просто викласти все щиро й розповісти, що кожна з нас любить в Арараґі?

— Ні, не варто викладати все щиро, раптом ця розмова якось просочиться назовні. Це б йому голову запаморочило.

— Зрозуміло…

Вона була дуже суворою, коли йшлося про її хлопця.

Здавалося, у неї був лише батіг і жодного пряника.

— Про що ж нам тоді говорити? — запитала я.

— Ну, а чому б нам не розповісти одна одній, що ми ненавидимо в Арараґі?

— Чудова ідея!

Наступні три години були вихором наших найщиріших почуттів.

Я дозволила собі захопитися обмовлянням когось…