Для довідки: поясню, наскільки абсурдна, неймовірна й серйозна ця ситуація — ситуація, яка з погляду оповіді мала б бути кульмінацією.
Не думаю, що слова здатні це передати, але спробувати варто.
Зусилля — це важливо.
Надеко не любить старатися, але, мабуть, це буде останнє зусилля в житті Надеко. Тож...
По-перше, Надеко зараз у домі братика Койомі. У його кімнаті. Це, до речі, незаконне проникнення. Надеко сама відімкнула замкнені двері, взяла взуття в пакет, щоб не залишити слідів, і вчинила злочин — проникнення в чуже житло.
А на додачу... обшукала кімнату братика Койомі.
Такого не пробачають навіть рідним.
Братик Койомі зробив для Надеко так багато... без перебільшення, врятував Надеко життя... а Надеко віддячила йому ось так. Це навіть не «відплатити злом за добро».
Це гірше за проникнення. Це вторгнення в особисте.
І якби лише це... Хоча тут не слід казати «якби лише це», але... якби лише це. Насправді Надеко щойно прочитала два порножурнали з шухляди стола братика Койомі, кинула їх на підлогу і тепер тримає на колінах третій.
І саме в такому стані.
Саме в такому стані Надеко застали. І саме в такому стані Надеко сказала...
Що хоче бути з найдорожчим братиком Койомі.
Що хоче, щоб він кохав Надеко у відповідь.
Сказала...
— ...!
Обличчя Надеко то блідло, то палало. Мабуть, воно було мармуровим — біле з червоними розводами.
Надеко не може рухатися. Не може встати.
Не може навіть обернутися. Навіть моргнути. Це сон. Це сон.
Надеко бачить сон... Ні, годі.
Надеко справді нікчема.
Цукіхі це казала.
Треба дивитися на реальність...
— Слухай, Сенґоку. Сенґоку Надеко.
Наче спроби Надеко втекти від реальності не мали жодного значення, голос братика Койомі лунав позаду. Стриманий. Непроникний. Без жодних емоцій.
Він не давав Надеко втекти.
Не давав сховатися у сні.
— Я нічого тобі не зроблю... Тому заспокойся. Добре?
— ...
Заспокоїтися? Що за абсурдна вимога.
Братик Койомі висуває до Надеко неможливу умову.
Заспокоїтися?
Це як сказати «помри»?
— Повільно... поклади, що тримаєш, на підлогу.
Надеко не розуміє, про що він.
Слова братика Койомі, які зазвичай звучать так тепло, зараз не доходять до Надеко.
Чому братик Койомі тут?
А школа? А допомога людям?
Що сталося... Ні, Надеко навіть не знає, чи він комусь допомагав.
Але тоді що він тут робить?
— Чула? Сенґоку. Поклади, що тримаєш, на підлогу. Ось і все. І все буде добре. Цим усе вирішиться.
— ...
Що?
Він має на увазі журнал у Надеко на колінах? Так... Звісно, треба якнайшвидше його відпустити. Це ж шкідливо.
Але послухай, братику Койомі, це не те, що ти думаєш. Надеко не шукала ці журнали. Не заради цього Надеко обшукувала твою кімнату.
Надеко не скоювала злочин заради такого.
Але... виправдань не існує. Хто б не подивився на Надеко зараз — побачив би лише надто допитливу, не по роках розвинену дівчинку.
— Д-д-д-д-д...
Тремтячий голос. Тремтячий язик. Тремтячі губи.
Ніколи ще язик так не заплітався. А перед очима все крутиться, крутиться...
Але з останніх сил Надеко кличе на допомогу.
Кучінаво. На правому зап'ясті. Благаю.
— Д-достатньо, Кучінаво... Н-нехай... нехай він усе знає...
Нехай знає.
Нехай братик Койомі дізнається все. Що Надеко не жертва. Що Надеко винна. Усе. Просто... розкажи йому.
Досить. Усе... досить.
— К-Кучінаво...?
Але Кучінава мовчить.
На зап'ясті Надеко — жодного руху. Від появи братика Койомі він перетворився на просту прикрасу.
— Ч-чому...?
Чому ти нічого не кажеш?
Обіцянка не говорити при людях — на цьому етапі вона вже не має сенсу...
— К-Кучінаво...
— Сенґоку. Чуєш мене?
Низький голос братика Койомі не вщухав.
Наче не чув, як Надеко кличе Кучінаву.
— Слухай мене. Просто поклади що тримаєш.
Сказав він.
— Той талісман. Поклади на підлогу.
Так.
Сказав.
— ...
...
Талісман?
Талісман?
Той, що був між сторінками журналу. Закладка.
Малюнок Уробороса.
Божественне тіло Кучінави... він має на увазі його?
— А...
Але...
Щось... не так? Щось не сходиться?
Зачекайте... Тобто братик Койомі зараз... знає, навіщо Надеко обшукувала його кімнату?
Навіть без пояснень Кучінави... Але як?
Братик Койомі ж не повинен нічого знати...
— Б...
Надеко.
З журналом на колінах... ледь повернула голову.
— Братику Койомі... ч-чому...
І запитала.
— Чому... братик Койомі... так... усе... знає?
— Я не знаю всього. Я знаю лише те, що знаю.
Надеко побачила, що він не один. Поруч із братиком Койомі у шкільній формі стояла маленька білява дівчинка в сукні. Пані Ошіно Шінобу.
Наче це було найприродніше у світі.
Поруч із братиком Койомі.
Дівчинка посміхалася жорстоко. Дивилася на Надеко.
З оголеними іклами, піднявши підборіддя.
Зверхньо. Зневажливо.
Вона, нічна істота, дивилася на Надеко серед білого дня.
— ...
— Сенґоку...
Братик Койомі, навпаки, дивився на Надеко серйозно. Прямо.
Пронизливий погляд. Саме так це називають.
Він ніби злився, але ще більше... ніби був розгублений.
Розгублений?
Ні. Це Надеко його розгубила.
Найдорожчого братика Койомі... Надеко поставила в безвихідь.
— Цей талісман.
Він вказав на талісман.
На те, що Надеко тримала в лівій руці. Назвав це «це».
— Він набагато небезпечніший, ніж ти думаєш. Зараз ще можна все повернути. Ти трохи помилилася, але... нічого страшного. Помиляються всі. Просто цього разу помилку зробила ти.
— ...
Помилка? Повернути?
Якщо цей талісман — не те, що думає Надеко... то що це тоді?
Якщо не те, що думає Надеко... то що ж це таке?
Братик Койомі справді... наскільки він обізнаний?
І чого він не знає?
— ...Надеко... не помиляється...
Сказала Надеко. У такій ситуації — прямо йому в обличчя. Несміливо, але... якби Надеко цього не сказала, щось важливе всередині Надеко остаточно б зруйнувалося.
Безглуздо.
Те «важливе» всередині Надеко... вже давно зруйноване.
— Н... Надеко робить те, що мусить... Хоча це болить... Хоча не хоче... Але мусить...
І ця відвага трималася лише мить. Вже з першого слова було видно, що Надеко не в змозі. Голос усе більше плутався.
Усе більше безладно.
Не витримавши погляду братика Койомі... Надеко знову відвернулася.
Якби був чубчик, можна було б просто опустити голову.
А тепер... Надеко стоїть до братика Койомі спиною.
Наче кидає виклик.
Наче ворогує.
— Н... не хотіла, не хотіла, не хотіла...
— Так. Розумію. Все добре, Сенґоку...
Голос братика Койомі був лагідний.
Обіймав. Жодної агресії. Хотілося віддатися йому повністю.
— ...Але це дуже небезпечна річ. Надзвичайно небезпечна. Проклятий предмет. Мені його довірили, передали, але я не знав, що з ним робити. Сховав сюди й намагався забути. Навіть Шінобу не може його торкнутися. Це не те, з чим ти можеш впоратися. Тому...
— ...
Це... звісно.
Адже це божественне тіло.
Те, чому поклонялися як богу у святилищі. Це не те, що може тримати в руках звичайна школярка.
Але...
— А-але, братику Койомі. Н... Надеко мусить... Бо для Надеко це... спокута.
— Спокута?
На це слово братик Койомі відреагував.
І реакція була... здивована.
Наче почув щось абсолютно недоречне. Наче побачив швейну машинку на операційному столі.
— Т... так. Спокута...
Але Надеко не зупинилася.
Наче якщо Надеко пояснить, зможе щось виправити. Наче цю ситуацію, яка вже закінчилася, ще можна врятувати.
— Надеко... не жертва... Надеко не жертва... Тобто, і жертва теж, але... Надеко й кат...
Тому.
Надеко мусить спокутувати... Але...
Щось не так?
— ...Зрозуміло. Ти багато чого тримаєш у собі. Вибач, що не помітив.
І про школу чув, додав братик Койомі. Про школу?
Про те, як Надеко зірвалася?
Як це дійшло до братика Койомі... Ні, мабуть, нічого дивного. У нашій середній школі повно подруг Цукіхі і Карен. Якщо щось трапляється, інформація одразу до них доходить. А «те» цілком можна назвати подією. А якщо Полум'яні сестри щось дізнаються, то й братик Койомі дізнається. Особливо після того, що сталося сьогодні вранці.
Тож братик Койомі повернувся додому через це?
Дізнався, що Надеко пішла зі школи? Ні... може, й так, але не лише тому. Адже навіть якби він знав про відхід Надеко, звідки б йому знати, що Надеко пішла саме сюди?
Отже, є щось інше.
Щось, чого Надеко не знає, а братик Койомі знає.
...І що з того?
Яка різниця?
Це вже не має значення.
Що б братик Койомі не знав, чого б Надеко не знала — не має значення.
Бо... він уже знає найголовніше.
Те, що Надеко найменше хотіла, щоб він дізнався. Почуття Надеко.
Тому для Надеко все інше вже не важливе. Кінець.
Якщо все закінчується — нехай закінчується.
— Вибач, що не помітив.
Сказав братик Койомі. Надеко не зрозуміла, за що саме він перепрошує.
«Не помітив»... каже він.
Але Надеко не хотіла, щоб помічали.
Надеко хотіла, щоб їй дали спокій. Не хотіла, щоб хтось дізнався. Що Надеко така неприємна. Братик Койомі — єдиний, хто не повинен був знати.
Надеко хотіла залишатися просто милою дівчинкою.
— Я перепрошу, чесно. Але зараз, Сенґоку... віддай мені той талісман.
— ...
— Ти...
Сказав братик Койомі.
У голосі з'явився ледь помітний сум.
— Ти завжди так... коли говориш зі мною, дивишся так, ніби я тобі заважаю.
— ...!
Що?
Зачекайте.
Це неправда.
Не так. Надеко не тому опускає очі, коли говорить із братиком Койомі. Не через це.
— Так зі всіма? Хто б до тебе не звернувся — це заважає? Усі здаються ворогами? Якщо так — ну, добре. Якщо ти мене ненавидиш... тоді нічого не поробиш.
«Нічого не поробиш»...
Не кажи так.
Надеко ж щойно сказала. Чув?
Чи не чув?
Надеко... братика Койомі...
— Але, Сенґоку, той талісман...
— Годі вже ходити навколо та навколо, господарю.
Тут пані Шінобу, яка досі мовчала, втрутилася. Голос — неймовірно злий, їдкий. Жодного співчуття. Повна протилежність братикові Койомі. До Надеко — відверто ворожа.
— Навіщо перейматися цією примхливою, вередливою дитиною? Вдар і забери. Ось і все. Пояснення потім. Ні... навіть потім не треба. Таке дурне дівчисько, яка нічого не розуміє, можна просто кинути. Жалюгідна. Мила. Залишити її жертвою назавжди — ось справжнє милосердя.
— Шінобу...
Братик Койомі хотів щось сказати, але пані Шінобу не дала:
— Навіть у такій ситуації це дівчисько думає лише про себе. Тобі не треба про неї турбуватися. Ти ж, як завжди, намагаєшся врятувати всіх і кожного. І, «як завжди», ти не зможеш відповісти на егоїстичні бажання цієї дівчинки.
Слова пані Шінобу були крижані.
Настільки холодні, що не зрозуміло, на кого саме вона злиться.
Залізнокровна. Палкокровна. Холоднокровна... вампірка.
Так, здається, казали про пані Шінобу. Але зараз вона була лише холодною.
Як змія.
Холоднокровна.
— Дитину, яка думає лише про себе... яка любить лише себе... можна просто залишити. Годі з тебе цього альтруїзму. За гріх має бути кара. Вона мусить зрозуміти. Як і я колись.
— ...С-сказати таке...
Надеко не витримала.
«Лише мила». «Лише себе любить». Після таких слів мовчати було неможливо.
Неможливо.
— Н-неправда... М-може, і так... Але Надеко робить це заради себе... бо мушу... Це спокута, це самообман, але... але...
Кучінава.
Кучінава, який втратив енергію, який ледь тримається. Надеко хоче йому допомогти.
Хоча б трохи. Хоча б трішки. Хіба це не щиро...
— С-скажи щось, Кучінаво...
Дивині на правому зап'ясті. Богу. Надеко сказала.
— Не мовчи... Прошу... Допоможи Надеко. Захисти... Надеко...
Ти ж...
Ти ж бог.
— Годі вже, дівчинко з чубчиком.
Пані Шінобу сказала це зневажливо.
Це прізвисько вже не личить, але для пані Шінобу це, звісно, дрібниця.
Для неї, дивини, такі людські відмінності не мають значення. Вона ж фахівець, що пожирає дивини...
— Годі залежати від якогось там Кучінави, який навіть не воскрес. Віддай талісман. Мій господар отримав його від Ґаен Ідзуко. Той талісман-замовляння...
Що?
Надеко подивилася на талісман із малюнком змії.
А потім — на праве зап'ястя.
Те, що обвивало його... Ні.
Обвивало зап'ястя — це просто...
Просто біла гумка для волосся. Зручна. Наче створена, щоб зав'язувати хвостики.
Розділ 149: Медуза Надеко - 021
Том 4
