Батьки братика Койомі обоє працюють.
Колись Надеко питала, ким саме вони працюють, але і братик Койомі, і Цукіхі лише відмахувалися: «Ну, держслужбовці, держслужбовці».
І це вони сказали в один голос.
Щось тут нечисто.
Наче є якийсь підтекст.
Надеко нишком підозрює, що вони займаються чимось темним.
Але, зрештою, темним чи ні, принаймні зрозуміло, що це не робота з дому — удень вони йдуть на службу. І, звісно ж, братик Койомі, Цукіхі та Карен удень у школі.
Щоправда, ця трійця не надто переймається відвідуванням, тож жодної гарантії, що вони сьогодні справді на уроках, немає. Але навіть якщо прогулюють, то десь вештаються зовні... рятують когось чи ще щось таке — тож усе одно вдома нікого не має бути.
Тобто вдень дім родини Арараґі порожній.
Абсолютно порожній.
А отже, якщо й пробиратися, то вдень навіть зручніше, ніж уночі.
— До речі... кажуть, крадіжки зі зломом частіше трапляються саме вдень, ніж уночі. А ще, якщо двері не замкнуті або вікно прочинене, злодію навіть залізти незручно. Не те щоб це апеляція до доброти, скоріше навпаки — створюється враження, що всередині хтось є.
— ...
На слова Кучінави Надеко навіть не кивнула. Що відповісти, коли тобі цитують те, що й так у тебе в голові?
Але далі вже була не ерудиція, а власна думка Кучінави.
— Може, і ти така сама, Надеко... Удаєш беззахисність, удаєш нешкідливість, і всі навколо тебе захищають. Щоправда, у твоєму випадку всередині й справді хтось є.
— ...Давай без безглуздих розмов, Кучінаво.
— Га?
— З цієї розмови нічого не виплине. Залишилося лише обшукати дім братика Койомі та знайти твоє тіло... Хіба це не можна зробити мовчки?
Так Надеко й сказала.
Помітила, що замість «божественне тіло» ледь не сказала «труп», але виправляти не стала. Просто підняла погляд на порожній дім Арараґі.
Тож звідки б краще залізти?
— Слухай... а ти точно впевнений, Кучінаво?
— А? У чому?
— Що тру... твоє божественне тіло справді в домі братика Койомі. Це не черговий збій?
Звучить як недовіра, але після вчорашнього «збою» і всього, що за ним пішло, будь-хто б засумнівався.
Це навіть не перестраховка.
— Та ні, той збій виявився не марним. Навпаки, усе склалося як треба. Завдяки цьому мене знайшов братик Койомі, і я потрапив у цей дім. І зрозумів, де моє божественне тіло.
— Але... в кімнаті братика Койомі навіть збою не було.
— Я стримувався з усіх сил. Не міг же я при людях демонструвати ту вібрацію. Тому в тій кімнаті я й мовчав.
— ...
Тож справа була не лише в тому, що поруч хтось був. Справді, коли братик Койомі пішов із пані Шінобу (точніше, коли вона його потягла), і Надеко залишилася сама, Кучінава не сказав ані слова. Тобто він витрачав енергію на те, щоб мовчати.
— Ось чому... Кучінава тоді не допоміг Надеко, коли Цукіхі схопилася за ножиці...
— Ну, це було б фізично неможливо.
— Але... все одно дивно. Чому божественне тіло опинилося саме в домі братика Койомі?
Дійсно дивно.
Не схоже, щоб братик Койомі мав хобі збирати старовинні речі...
— Тобто братик Койомі або хтось із його родини забрав божественне тіло із того святилища?
— Ні, навряд чи. За хронологією це неможливо. Мабуть, хтось знайшов моє тіло раніше за мене... і передав його братику Койомі.
Справді, братик Койомі, здається, навіть не знав, що те святилище там є. І Надеко теж не знала, поки не потрапила під «замовляння» і не почала шукати, як його зняти.
— Але хто передав?
— Хто знає... Мабуть, той фахівець у гавайській сорочці, хто ж іще.
— ...
Такий безтурботний, майже байдужий тон... і саме тому було зрозуміло: Кучінава у цьому впевнений.
Але фахівець у гавайській сорочці...
Хіба така людина в Японії не одна-єдина?
— Зрештою, гарантій ніяких. Може, знову збій. Давай, Надеко, залазь і шукай.
— Не кажи це так легковажно...
На душі стало ще важче.
Усередині дому... Крадіжка, злодійство — ці слова щойно лунали, і саме цим Надеко збирається зайнятися.
Якби мислити тверезо, можна було б попросити братика Койомі чи Цукіхі, отримати дозвіл і увійти нормально. Але братик Койомі завжди з Шінобу, а після того, що сталося... Цукіхі досі лякає Надеко... Обом важко щось пояснити.
Тож доведеться грати в злодійку.
Ні, якщо чесно, Надеко ж збирається щось забрати з дому... це і є справжня крадіжка.
— ...Добре. Надеко постарається.
Стояти перед брамою вічно теж підозріло (Надеко досі в шкільній формі, тож її запросто можуть затримати), тож дівчина набралася відваги, відкрила хвіртку дому родини Арараґі й ступила на подвір'я.
Спокійно.
Наче Надеко тут живе.
...Надеко, яка все життя жила потайки, тепер поводиться ось так... Може, це теж завдяки тому, що Цукіхі обрізала Надеко чубчик?
Невідомо. Надеко вже сама себе не розуміє.
— ...
Але бойовий запал одразу згас: на дверях виявився замок.
Причому два замки на одних дверях.
Учора в темряві Надеко не помітила, але двері виглядають новими. Мабуть, нещодавно поміняли.
— Що будемо робити, Кучінаво...?
— Тьху... Нові двері, старі двері — мені байдуже. Переді мною будь-який замок — ніщо. Бога за двері не замкнеш.
— Хм...
Цікаво, він збирається вибити двері якоюсь надприродною силою, як Надеко тоді в школі з тим ударом? Хотілося б без таких «наслідків»...
До речі, кажуть, вампіри й примари не можуть увійти в замкнений простір без запрошення. А Кучінава?
А.
Але якщо вже мова про замкнений простір...
«Клац! Клац!»
Поки Надеко стояла в роздумах, зсередини дверей почувся звук. Не треба було навіть перевіряти — це відмикалися замки.
Надеко обережно потягнула двері на себе, і звідти, звиваючись, виповзли білі змії. Дві. Надеко інстинктивно відсахнула ноги, але змії вже зникли.
Так.
Як ті галюцинації, що з'являлися зі шкільної шафки Надеко чи з-під парти.
— Замкнений простір на мене не діє. Я знімаю будь-який бар'єр. Ось хто я такий.
— ...
Ці слова дуже заспокоюють. Особливо коли збираєшся обікрасти чужий дім.
Отже, ті змії — не просто галюцинація. Надеко їх не лише бачила, а й відчувала на дотик.
Надеко швидко зайшла в передпокій, зачинила за собою двері і замкнула замки назад.
Неочікувана спритність для Надеко.
Але, якщо подумати, зараз Надеко не слід було замикати двері. Навіть не слід було сюди заходити. Треба було якнайшвидше піти геть. Ну, якщо відкинути етичну сторону питання.
Дивина, якій не страшні бар'єри. Дивина, що ховається в замкненому просторі.
Якби ж тільки Надеко могла уявити, що це означає.
Але Кучінава на зап'ясті Надеко почав так шалено вібрувати, тремтіти, що жодних думок не залишилося. Реакція була миттєвою.
Якщо це і справді даузинг...
Учора в пісочниці й близько не було такої сили.
— Ух... Точно тут, без сумніву...
Кучінава сказав це і завмер. Було видно, що це дається йому нелегко. Наче намагаєшся зупинити тремтіння від холоду силою волі. Він навіть виглядав так, ніби йому боляче.
— Н-нумо поспішимо, Кучінаво.
Неможливо байдуже дивитися, як йому погано.
Надеко зняла взуття (змінне), поклала його в заздалегідь приготований пакет і ступила на підлогу коридору.
— Д-де шукати? Мабуть... у кімнаті братика Койомі?
— Мабуть... Зараз я як компас, що потрапив у магнітну аномалію, тож точно сказати не можу. Але так, найімовірніше, кімната братика Койомі.
Сказав Кучінава.
Голос звучав тьмяніше, ніж зазвичай.
— Братик Койомі й сам напівфахівець. А ще він тримає при собі ту легендарну вампірку.
— ...
«Тримає при собі»...
З погляду Надеко, ці стосунки виглядають зовсім інакше. Звісно, і братик Койомі не те щоб «при ній»...
Ці їхні стосунки...
Ці їхні стосунки.
— ...Поспішаємо.
Надеко підіймається сходами.
Надеко вже була тут учора, тож ноги самі несли. Але все одно ступала тихо, крадькома, обережно. Дісталася другого поверху.
Подумки готувала виправдання на випадок, якщо вдома хтось є: «Вибачте, Надеко вчора забула тут річ і зайшла забрати. Двері були відчинені». Поклала руку на ручку дверей кімнати братика Койомі.
Відчуття провини було нестерпним.
Але усвідомлення, що життя Надеко вже закінчилося, робило її безрозсудною. Була одна думка: «Байдуже, що буде. Надеко все одно». І ця думка була дуже, дуже сильною.
І справді, далі все піде «як буде», все стане «не справою Надеко». Але про це Надеко тоді ще не знала. Ні про що не здогадувалася. І ось Надеко увійшла до кімнати братика Койомі.
Лише коли Надеко вже була всередині, їй спало на думку, що Цукіхі, яку він побив, може лежати в сусідній кімнаті й відновлюватися. Але, судячи з учорашнього, її, мабуть, узагалі шпиталізували. А раз досі ніхто не з'явився, то, певно, все гаразд.
...Хоча краще б вона була в школі, ніж у лікарні... Попри все, що сталося, вони ж подруги.
— ...«Попри все, подруги». Так... Якби Надеко справді могла так думати, було б чудово.
— Га?
— Та історія... та дівчина, яка наклала на Надеко «замовляння»... Надеко вже тоді не могла вважати її подругою... Але ж міг бути й інший шлях...
Ті жорстокі слова, що Надеко кинула в класі.
Мабуть, це були слова, які Надеко хотіла сказати самій собі. Напевно.
— ...Але це неможливо. Люди ж не святі. Та дівчина не свята, і Надеко не свята. Якщо Надеко роблять боляче — Надеко починає ненавидіти. Якщо з Надеко добрі — Надеко починає любити.
— Ого, яка відвертість. Що з тобою, Надеко?
— Нічого...
Надеко зачинила за собою двері кімнати й спочатку зазирнула під ліжко. Навряд чи там щось заховане, але раптом.
Якщо той фахівець у гавайській сорочці, тобто пан Ошіно, справді передав «тіло» братику Койомі, то він навряд чи просто поставив би його на полицю. Напевно він його сховав.
— Але якщо згадати... так і є. Надеко починає любити тих, хто до неї добрий. І починає ненавидіти тих, хто робить їй боляче...
— ...
— Полюбити того, кому байдуже на Надеко, а ба більше того, хто Надеко ненавидить... Неможливо. У стосунках почуття іншої людини — це дуже важливо.
— ...Але якщо для тієї людини почуття Надеко теж важливі... то з кимось таким, як ти, навряд чи хочеться дружити.
— ...
— До речі, Надеко, ти ж зовсім не пам'ятаєш ні імені, ні обличчя того хлопця, що тобі освідчився. Гаразд, не знала раніше, але не запам'ятати ім'я того, хто сказав, що тебе кохає...? Це вже, вибач, проблеми з характером, ммм?
— ...
— Ну, мабуть, саме тому ти ховаєш свою справжню суть, мовчиш, дивишся в підлогу. Ось і вся відповідь!
— ...Мабуть.
Кучінава якось дивно відреагував.
Мабуть, не очікував, що Надеко так просто погодиться.
Нещирість Надеко — її друга натура.
Надеко ненавиділа говорити правду.
Ненавиділа щось робити.
Бо це... не по-доброму.
Зовсім... не просто.
— Мабуть, ось як.
Обшукуючи кімнату братика Койомі, Надеко говорила до Кучінави. Тобто, формально це була розмова, але насправді більше схоже на монолог.
Принаймні, відповіді від Кучінави Надеко не чекала.
— Те, що казала Цукіхі — це правда.
— Га?
— Надеко подобається братик Койомі тому, що так безпечніше. Не поранюся. Адже кохання забирає стільки сил...
Як каже Кучінава.
— Кохати, бути коханою... Тоді як безнадійне кохання, в яке «вкладаєш душу», виявляється на диво легким. Не відвертаєш увагу, не вагаєшся. Цукіхі мала рацію.
— ...
— Інакше це просто не пояснити. Сьогодні вранці Надеко виправдовувалася, але... така ненадійна дівчина, як Надеко, шість років поспіль закохана в старшого брата подруги, якого ледь знає... Це ж абсурд.
Нічого особливого не сталося.
Було багато всього, але водночас нічого. Жодних казкових моментів. Цукіхі повірила Надеко, але в другому класі початкової школи не було жодного яскравого епізоду. Ніхто не врятував Надеко з-під коліс машини, не захистив від цькування. Просто грали в ігри в кімнаті Цукіхі. Разом гралися. Ось і все.
Хіба що...
Він був старшим братом Цукіхі. Він був Арараґі Койомі. Тільки й того.
Тобто, хоча це не дуже личить говорити про хлопця, — він був «недосяжною квіткою», і саме тому Надеко спокійно собі «закохалася».
— Кохати когось — це ж прекрасно. Тільки від цього хочеться жити. Тільки від цього з'являються сили. Стаєш такою м'якою, пухнастою, теплою...
— ...
— У світі все складно. Нічого не виходить так, як хочеш. Стале, як здавалося, руйнується в одну мить. Правила, на які покладаєшся, виявляються хиткими. Тіло і душа втомлюються, виснажуються, і хочеться просто сісти на землю і не вставати. Але навіть тоді, якщо в серці є кохання, можна триматися.
— ...
— Можна навіть усміхатися, коли хочеться плакати. Тому...
Надеко зупинилася.
Наче переконувала саму себе.
— Тому, мабуть, Надеко й закохалася в братика Койомі. Просто щоб мати когось, кого любити. Щоб стабілізувати власну душу.
— Стабілізувати... душу.
— Адже якщо подумати, це ж моторошно, правда? Просто моторошно. Мабуть, Цукіхі саме це й хотіла сказати. Шість років кохати того, кого не бачила... У книжках це, може, й красиво, романтично... Але якщо чесно — це ж сталкінг. Таке почуття — це занадто важко.
Надеко говорила, ніби в маренні.
— Надеко думала... Над словами Цукіхі. Було боляче, але більше нічого не залишалося. Тож Надеко думала.
— ...
— «Занадто високі ідеали руйнують людину». Ну, формально це слова панни Ханекави, але... Адже це означає: якщо мрія гарантовано нездійсненна, за нею безпечно женешся.
Гарантовано нездійсненна мрія. Гарантовано недосяжний ідеал.
Гарантовано не знайдеш того, що шукаєш.
Якщо так, то навіть якщо не збудеться, не знайдеться, не наздоженеш — не поранишся.
Нічого не зміниться. Нічого не доведеться робити.
— Якщо звичайна мрія не збувається — це шок. Тож високі ідеали — це, мабуть, спосіб захистити себе. Бо коли не збувається, можна сказати: «Так і знала».
Не мрій. Дивися на реальність.
Скільки ж розчарувань пережила Цукіхі, щоб мати право так говорити з Надеко? Скільки їй довелося дізнатися, перш ніж вона навчилася так впевнено повчати?
Напевно, якби Надеко пережила щось таке, одного разу все б зламалося. Життя б закінчилося.
Так.
Цукіхі таке, як учора, — кинути виклик учителю, виступити проти всього класу, — мабуть, далося б легко.
Цукіхі після такого не втекла б зі школи. Сиділа б на уроках як ні в чому не бувало.
І такій Цукіхі Надеко...
— ...Мабуть, першою, кого Надеко покохала, була Цукіхі. Закохавшись у братика Койомі... Надеко, мабуть, хотіла стати їй сестрою...
— ...
— Іноді Надеко ловить себе на тому, що шукає в братику Койомі лише хороше.
— ...
— Хм...
Надеко говорила, але руки не зупинялися. Та нічого схожого на божественне тіло Кучінави не знаходилося.
Може, це не та кімната?
Але далі кімнати братика Койомі шукати вже ніяк не можна.
Хм. А кімната братика Койомі, якщо придивитися, зовсім безлика.
Наче тут немає нічого від братика Койомі. Не зрозуміло, яка людина тут живе.
Жодних речей, які видавали б смаки чи вподобання. На полицях лише відомі книжки, жодних специфічних захоплень.
Наче готельний номер.
Лише найнеобхідніше. Наче він у будь-який момент готовий звідси піти. Наче заздалегідь підготувався.
...
Якби кімната когось із родини Надеко виглядала так, їй було б тривожно.
— ...Стоп.
І щойно Надеко так зворушливо замислилася, як одразу натрапила на щось дуже навіть характерне.
Порножурнали.
Кілька штук, складених у найнижчій шухляді стола.
— Ой. Ой. Ой.
— ...Гей, Надеко?
— С-сімейка занепокоїлась би...
Надеко витягла верхній.
Обкладинка просто неймовірна.
Якщо описувати конкретно... ну... там дівчина з двома хвостиками... Ні!
Більше Надеко цього не скаже.
— Н-неймовірно. Такий вишуканий смак... братик Койомі просто неперевершений... Н-ні, ну, це по-своєму...
— Гей, Надеко.
— Мовчи. А раптом між сторінками заховане божественне тіло?
— Ні... воно не таке тонке...
— Хм.
Надеко розглядає уважно.
Сторінка за сторінкою, щоб нічого не пропустити.
Пропустити божественне тіло Кучінави було б катастрофою.
— Надеко...
— М?
— Надеко... чому Надеко майже не каже про себе «я» чи «мені»? Чому завжди «Надеко»? Як гадаєш?
— А мені звідки знати? Сама думай.
— Ось саме.
— Га?
— Мабуть, у цьому й суть. У Надеко немає «я».
Гортаючи перший журнал і беручись за другий, сказала Надеко.
Другий виявився зовсім іншим. Закордонний.
Н... неймовірно безсоромно.
Це занадто. Занадто.
— У Надеко... немає «я».
Це теж була думка, яка крутилася в голові.
Хоча Надеко не хотіла про це думати.
— «Я»? Може, ти мала на увазі «впевненість у собі»?
— Ні. Себе. Се-бе.
— Що ти кажеш, Надеко? Ти, що стоїш тут — це ти і є.
«Ці руки. Ці ноги. Це тіло».
«Кожна волосинка — це ти».
Сказав Кучінава.
— Тож «я» в тебе є.
— Так... Звісно, є «хтось» на ім'я Сенґоку Надеко. «Хтось», кого всі кличуть «Сенґоку». «Хтось», кого кличуть «Надеко». «Хтось», кого Кучінава кличе «Надеко». Ця людина є. Тут. Учениця другого класу середньої школи, яка зараз шукає щось у кімнаті братика Койомі. Вона існує.
Але це не «я».
Надеко не може назвати це «я».
— Для «я» Надеко — це чужа людина. Тому Надеко не каже про себе «я».
— ...
— Та Сенґоку Надеко, якою її знають усі, — це не «я». Якщо кажуть, що Сенґоку Надеко мила, це не про «я».
Наче живе чужим життям.
Наче Надеко немає.
Живе так, як їй кажуть.
Реагує лише на те, що їй кажуть.
Сама ніколи нічого не робить. І це природно.
Адже в Надеко немає себе.
Навіть не порожнеча. Просто... зовні й усередині живе хтось, кого Надеко сама не знає.
— Яка нісенітниця. Просто ти ще дитина.
— ...
— Зрештою, це те саме, коли маленька дитина називає себе на ім'я. Бо всі її так кличуть, і вона «розуміє» себе через це. Тобто самосвідомість ще не сформована. О, і той вчитель теж казав про себе «вчитель вважає...» — те саме. Називаючи себе «вчителем», він усвідомлює себе як «вчителя».
— ...Тобто в Надеко немає самосвідомості... Ніякої індивідуальності...
— Це не погано. Саме по собі. Жити «собою» — не така вже й велика цінність насправді.
— Але... без самосвідомості, без себе... який сенс тут бути?
— Ти просто не витримуєш ваги цього сенсу, Надеко.
— ...
Саме так.
Надеко не хоче мати «я».
Якби Надеко чогось хотіла...
— Третя книжка...
Ой-ой.
Хіба старшокласнику можна таке мати? Якби хтось дізнався, його репутація була б знищена.
— Може, удати, що це божественне тіло, і забрати?
— Ти що, глузуєш із мого божественного тіла?
— А.
Щось випало.
З третьої книжки щось випало. Закладка?
Хоча закладка в такому журналі... братик Койомі виявився несподівано акуратним.
Тобто закладка означає, що ця сторінка була улюбленою?
Тоді треба перевірити.
Ну-ну.
— Насправді, Надеко... як Кучінава колись казав, не дуже відчуває провину.
— Га?
— За те, що вбила тих змій. Товаришів? Братів? Підлеглих? Васалів? Тобто... що вбила їх тоді. Багатьох. І жорстоко.
Не шкодує. Не кається.
Нічого... не відчуває.
— Не було вибору... Якби цього не зробила, Надеко б померла. Може, Надеко й кається, але «я» — ні.
— ...Але та різанина була безглуздою. Навіть для тебе, Надеко, вона принесла лише шкоду.
— Все одно. Не було вибору. Надеко нічого не знала.
— ...
— Не було вибору. Так. Надеко може цим обмежитися. Бо... все, що відбувається з Надеко — це чужа історія.
Навіть те, що Надеко зараз нелегально в домі братика Койомі — це «не було вибору».
Мабуть, якщо сваритимуть, Надеко перепрошуватиме.
Бо ж людина злиться.
Перепросить.
Як сторонній спостерігач.
— Кучінава злиться, тож Надеко ось так відшкодовує.
— Та я не злюся...
— Мабуть, навіть якби Надеко когось убила, сказала б «не було вибору»...
— Надеко!
Кучінава раптом крикнув. Надеко здригнулася, і рука, що гортала сторінку, завмерла.
— Щ-що... Щось не так із цією дівчиною на сторінці?
— Ні, не в ній справа. У тій закладці, що була між сторінками.
— Закладці?
Тій, що впала на підлогу?
Невже це бонус першого тиражу, і на звороті фото дівчини? Надеко, як сказали, підняла закладку, що лежала лицьовим боком донизу.
І тоді...
— А...
На лицьовому боці закладки був малюнок. Одна змія.
Змія, що пожирає власний хвіст. Уроборос.
— Тобто... це не закладка... а талісман?
Згадалося.
У червні, на тому святилищі Кіта-Шірахебі, братик Койомі приклеїв талісман. Той, який Ошіно дав братику Койомі.
Схожий. «Кокуджі».
Тоді казали, що робота з тим талісманом коштувала понад п'ять мільйонів єн. Щоправда, на тому були ієрогліфи, а на цьому... малюнок, тож «схожий» — це, мабуть, перебільшення.
Але.
Пензель, яким це намальовано... почерк... невловимо...
— ...Ось воно як.
Сказав Кучінава.
— Ось у якій формі мене зберегли. Моє божественне тіло — не як предмет, а як «малюнок». Несподівано. Хех.
— Малюнок...
Не труп.
Не кістки, не мумія...
Звісно, так легше і забрати, і зберегти, і заховати. Але навіть Кучінава із його силами не міг знайти...
Малюнок?
— Х-хіба це може бути об'єктом поклоніння? Воно ж таке... тоненьке...
— Може.
Тоненьке. Але може.
На подив Надеко Кучінава відповів миттєво.
Наче перевернув усе з ніг на голову.
— Ви, люди, постійно поклоняєтесь «малюнкам», ніби це природно.
— Н-ну, так, милуємося ними, обожнюємо, але це ж сучасна культура...
— Ні, не в тому сенсі.
— Тобто... малюнок замість фото?
— ...Рембрандт, да Вінчі. Про це я.
— А...
Точно.
Якщо так подумати, це і є поклоніння.
— І не лише малюнки. Музика, література. Об'єктом поклоніння може бути що завгодно. Звісно, і тіла, і каміння, і дерева теж.
— ...
Надеко ще раз уважно подивилася на талісман. Хм.
Але це просто малюнок.
Не схоже на щось, чому поклоняються.
Якби не сказали, що це талісман, Надеко б досі думала, що це закладка. Але, може, саме тому це й було ідеальне місце для схованки.
Ніхто в здоровому глузді не подумає шукати божественне тіло між сторінками порножурналу. Хоча... братик Койомі, хіба це не богохульство? Може, вся його остання невдача і нещастя саме через це?
— Перетворити на «малюнок», зберегти саме поняття «назавжди». Розумно, нічого не скажеш. Але хто б подумав, що я, Кучінава, матиму таке тоненьке тіло. Хех. Ти мала рацію, Надеко, себе самому не пізнати.
— ...Тобто, ця закладинка підходить?
Надеко повертала талісман то одним боком, то іншим, питаючи в Кучінави.
Останнє підтвердження.
— Тобто ти повернеш свою справжню енергію... І більше не треба буде боятися, що сили закінчаться... І ти зможеш існувати далі...
— Ну, не вічно. Папір — це як копія, і втрачену віру він не поверне. Але на кілька сотень років вистачить. Набагато довше, ніж електронна книга, це точно. Давай, Надеко. Годуй мене.
— ...Годувати...?
— Не хвилюйся, обіцянку дотримаю. Твій чубчик повернеться. Ні, цього замало як подяка. Якщо є ще якесь бажання — кажи, виконаю.
Кучінава був у небачено доброму гуморі. Навіть занадто піднесеному.
І зрозуміло чому.
Нарешті, після такого довгого очікування, він знайшов своє тіло. Свою енергію. Своє джерело.
— ...
— М? Немає бажання, Надеко? Будь-яке, навіть найсміливіше. «Зроби так, ніби сьогодні в школі нічого не сталося», наприклад. Енергії на таке вистачить.
— ...Найсміливіше.
Недосяжна... квітка.
Бажання.
Наче молитва у святилищі. Що б побажала Надеко?
Для себе, для Сенґоку Надеко?
Чого хоче «я»?
— «Зроби, ніби нічого не було»... не треба.
— Га? Серйозно, Надеко? Ти ж казала, що життя закінчилося. Ну, технічно це буде «стерти всім пам'ять», але... Хіба ти хочеш, щоб так і залишилося?
— Все одно нічого не зміниться... Надеко не вміє бути в колективі.
— Хм. Ну, так і думав.
— Але іноді Надеко лякає сама зарозумілість цих слів. Адже це означає, що вона не вважає людей навколо себе своїми. «Оберіть пару з тим, хто подобається» — ця фраза лякає, бо в Надеко немає нікого, кого б вона любила.
— ...
— Тому все те саме. Для Надеко все було закінчено ще з самого початку. Давно. Значно раніше, ніж сьогодні. Просто «я» цього не бачила. Все було закінчено. Є закінченим. Не лише сьогодні. І «замовляння» нічого не змінило б. Нічого.
Закінчено.
— ...Тобто нічого?
Сказав Кучінава.
Піднесений настрій зник. Тон став серйозним.
— Немає нічого, про що б ти хотіла попросити бога? Попросити. Або помолитися.
Надеко задумалася.
Над цим питанням.
Це болить. Але Надеко думає.
— ...Найдорожчий...
Сказала Надеко.
Болючі слова.
— Якби Надеко загадала... щоб найдорожчий братик Койомі відповів взаємністю... Таке бажання теж збулося б?
— Це неможливо, Сенґоку.
Цей голос пролунав позаду Надеко.
Це був не Кучінава.
Не треба навіть обертатися.
Просто зараз, прямо за спиною Надеко, стоїть...
Братик Койомі.
Арараґі Койомі.