Розділ 146: Медуза Надеко - 018

Це був не голос Надеко… Я подумала, що за мною з'явився якийсь хлопець-старшокласник, але ні… Це був справжнісінький голос Надеко.

Повітря з моїх легень.

Пройшовши через мої голосові зв'язки.

Вилетіло з мого рота.

Ось тільки… моєї волі в цьому не було.

— Ти дивишся мені в обличчя й питаєш «як там та справа, як там та справа»… Та ніяк вона! Нічого не вийде! З самого ранку навіюєш тугу… Ти б хоч «доброго ранку» сказав, коли бачиш учня, класний керівнику!

— …

Учитель Сасабу остовпів.

І всі навколо… Дивлячись на мене здалеку, вони мали той самий вираз обличчя.

Ні, я б теж хотіла мати такий самий вираз… Дивитися на Сенґоку збоку… Але у дзеркалі за спиною вчителя Сасабу відображалося моє обличчя, що палало праведним гнівом.

Стиснуті зуби, підняті брови, налиті кров'ю очі… Я свердлила поглядом усе навколо.

І справа була не в зачісці. Я вперше бачила цю дівчину… Але…

Це безсумнівно була Сенґоку Надеко.

Безсумнівно… «я».

— Мовчиш, киваєш, а потім несеш усяку нісенітницю… Не смій розчаровуватися у мені! Ти сам найкраще знаєш, що просиш неможливого! Хіба твоя робота полягає в тому, щоб вимагати від дітей неможливого?! Якщо дорослі не можуть це вирішити, то як, чорт забирай, це зроблять діти, агов?!

— С-Сен… С-Сенґоку… Що з тобою?

Учитель Сасабу розгубився, а я тупнула ногою. Так, ніби хотіла розколоти підлогу коридору.

Не лише словами… Не лише виразом обличчя… Усе моє тіло… Рухалося само, всупереч моїй волі.

Всупереч моїй волі? Але чи справді це так?

— Нічого зі мною не сталося! Хто б не розлютився, якби йому постійно казали таку маячню?! Це нормально, ось що це таке, ммм?!

Я кричу. Грубими словами, підвищуючи голос, верещу. Не стільки на вчителя Сасабу… Скільки на все, що мене оточує. Вкладаючи всю образу й ненависть. Дивлячись прямо… на ціль. Кричу.

— Не смій жартувати, державний службовцю! Не смій отримувати задоволення від халтури! Дивись нормально за дітьми! Не перекладай усе на інших! Поважати самостійність учнів? Хіба у людей є самостійність?! Піклуйся про них і доглядай за ними!

— С-Сенґоку…

Що я кажу? Це ж повна нісенітниця… Ні, чесно, я б хотіла просто стояти поруч з учителем Сасабу і так само остовпіти. Хочу мати таку саму реакцію.

Це вже не Надеко, а Люта Надеко… Ні. Це все одно Надеко… І ніхто інший. Очевидно Надеко. На вигляд, безсумнівно, Надеко. Це… «я». Це «моя сутність».

— Щ-що з тобою, Сенґоку…?

Розгублено, але вчитель Сасабу все одно звертається до мене… Кладе руки на мої плечі, ніби заспокоюючи…

— Не смій мене чіпати!

Я відкинула його руки. Звичайно, не з моєї волі… Але відкинуло саме моє тіло. Змахнула саме моя рука.

— За кого ти мене маєш… За ляльку чи що?! Ха… Звісно, я просто мила, і що б мені не казали, я все стерплю! Але це не означає, що я нічого не відчуваю! Не думай, що тиха людина справді тиха! Навіть мовчазна людина думає про різне! Мовчати не означає не мати думки! Якщо ти цього не розумієш, то навіщо взагалі берешся когось учити?!

— С-Сенґоку…

Які жахливі слова. Так не можна розмовляти з класним керівником… Ні, навіть не з учителем чи учнем… Так не можна розмовляти з дорослими.

— Г-гей, що сталося, Сенґоку?

Почулося здалеку… Хлопець з іншого класу, здається, минулого року ми були в одному класі. Ім'я не пам'ятаю, але він був добрий… Просто проходив повз і натрапив на цей гамір. Він теж виглядав розгубленим.

— З-заспокойся. Ну, заспокойся. Ти просто втомилася, ось і все.

Я глянула навколо… Глядачів стало неймовірно багато… Відчуття, ніби я перед аудиторією у сто тисяч осіб. Насправді їх десь двадцять. Але стільки поглядів, до того ж здивованих… Я майже зламалася.

«Бідна дівчинка»… Можна й так сказати… Але в цьому випадку, мабуть, гірше. Так. Погляд, як на «дивну дівчину».

Але від цих поглядів не втекти… Тепер у мене немає чубчика, що захищав би мене, і головне… Я сама дивлюся прямо перед собою. Не хиливши голову, не опустивши очей… Дивлюся їм у вічі.

— Заспокоїтися? Я заспокоїлася, і ось результат… Втомилася? Хіба не видно?! Звісно, я втомилася! Кажеш очевидне й відчуваєш себе таким турботливим?!

Я накинулася навіть на того хлопця, який щиро хвилювався за мене… Ось що означає не розбирати, на кого кричати. Ні, але… Це точно не зривання злості… Все. Усе в цій школі… Є об'єктом гніву для Сенґоку Надеко. Я злюся. Надеко злиться.

— Усі, абсолютно всі, геть усі однакові… ммм?! Тільки й робите, що чекаєте зручного моменту! Ви як флюгери… Крутитеся туди-сюди, туди-сюди… Припиніть крутитися!

— С-Сенґоку… Я не хотів, щоб ти так це сприймала…

Учитель Сасабу намагається мене заспокоїти… Ніби торкається до чогось крихкого… Ні, скоріше, ніби торкається до чогось, що може розбитися. Можна сказати, він діє за інструкцією… Для випадку, коли «тиха, похмура учениця раптом вибухає»… Але. Якщо згадати… Мені здається, зі мною завжди так поводилися. Ніби з чимось крихким. Ніби з уламками скла. Здалеку… Не підходячи ближче… Що б не сказали… Все далеко. До мого серця не доходить, не відгукується.

— Просто я вірив у твоє почуття відповідальності…

— Почуття відповідальності?! У мене його немає! Ти взагалі не вмієш розбиратися в людях! Подивись нарешті, яка Сенґоку Надеко нікчема! Не обманюйся зовнішністю! Так, я просто мила, і все! Не вірте такій, як я!

Крикнула я. Саму себе… Повністю заперечуючи.

— …С-Сенґоку.

— А, гаразд, зрозуміло… Що б я не сказала, ти все одно не зрозумієш! Ти! Ви всі! Зрозуміло ж, що скільки б я не кричала, скільки б не вивертала душу, ви все одно думаєте, що я «просто тимчасово трохи вийшла з себе»… Та годі! Я вже справді вийшла з себе, ммм?!

Викрикнула я з усієї сили… І мої ноги почали рухатися. До вчителя Сасабу… Ні, не до нього. Вчитель Сасабу напружився, думаючи, що я його вдарю, але я просто обійшла його й пішла далі…

— К-куди ти йдеш… Сенґоку?

— Ммм? — на розгублене запитання вчителя Сасабу я відповіла, навіть не обернувшись. — Куди? Доведеться виконати обов'язки старости, раз уже так… Це ж ти мене попросив! Радій, довбню!

З-зачекай хвилинку. Що ти збираєшся робити, Надеко? Я розгублена більше за вчителя Сасабу, більше за будь-кого… Але у дзеркалі, яке я побачила, проходячи повз, відображалася лише роздратована Надеко, без жодних вагань… І я великими кроками попрямувала до свого класу.

До класу 2-2. До класу, де зруйновано все, але «проблем немає».

Моя воля з усіх сил намагається зупинити ноги, тіло… Але нічого не зупиняється… Це ніби бути маріонеткою. Маріонеткою. Якщо так, то хто зараз керує мною? І що саме під контролем… Тіло чи серце?

Піднявшись сходами й дійшовши до дверей класу, перше, що я зробила, це зазирнула у віконце на дверях. Для такої грубої поведінки це було дивно обережно… У класі вже майже всі зібралися.

Перевірила це?

Але наступна дія здивувала мене саму… Кажу це заплутано, але… Будь ласка, зрозумійте. Вибачте, але я зараз не в змозі нормально пояснити. Ні психічно, ні фізично…

І я вдарила ногою у двері. Вибила двері. Вибила?!!

Як саме я вдарила… Як Карен, широко розставивши стегна, сміливий, безстрашний удар з розвороту… Уся вага тіла в одному ударі, і розсувні двері влетіли всередину.

Я й не думала, що в моєму тілі, де спортивні здібності майже нульові, може бути стільки енергії… Двері врізалися в учительський стіл із гучним тріском.

Увесь клас одночасно повернувся… Спочатку на стіл і зламані двері… А потім на Сенґоку Надеко, яка велично увійшла до класу.

Усередині я побіліла від жаху, але моє обличчя палало гнівом… І ця невідповідність теж мене бентежить.

Але водночас я дещо зрозуміла. Перед тим як увійти до класу… Точніше, перед тим, як вибити двері… Чому я зазирнула всередину. Я перевіряла, чи немає нікого біля дверей… Тобто, щоб уламки дверей нікого не зачепили.

Це мене трохи заспокоїло. Хоча здається, що я шаленію від люті, але в основі дій є холодний розрахунок… Тому, мабуть, нічого зовсім жахливого не станеться. Добре.

Щойно я наговорила жахливих речей учителеві й колишньому однокласнику… Але, здається, до однокласників я все ще ставлюся з турботою. Моя поява була, звичайно, надмірною… Але, мабуть, я не скажу їм нічого зовсім жахливого.

Я підійшла до учительського столу. І звернулася до класу.

— Агов, нікчеми!

Очікування не справдилися. Це навіть не грубість… Це навіть не слова. Що це за звернення.

Усі в класі витріщилися. Спочатку їхні очі казали «хто це?»… Але, звісно, вони швидко «розпізнали» мене. Ну, зник лише чубчик… Якщо придивитися, зрозуміло. Голос же мій. Незалежно від того… Наскільки він грубий.

— Де ваша відповідь, нікчеми?!

Досить… Досить… Дай мені волю… Якби мої руки слухалися мене, я б хапалася за голову, а не за обличчя… Але натомість мої руки гупнули по учительському столу. З такою силою, ніби хотіли його зламати… Звичайно, він не зламався, але, мабуть, скоротив термін його служби на кілька років.

Звісно, ніхто не відповів. Усі остовпіли.

— Слухайте, ви, дивіться на реальність!

Не зважаючи ні на що… Я кричу. Слово «кричати» якнайкраще підходить. Саме «гнів» «зростає»… Нестримно.

— Вічно нити через минуле й псувати собі найкращі роки… Хіба ви не розумієте, скільки часу марнуєте?! Те, що ви не можете довіряти іншим, це ж нормально… Не смійте через кожну дрібницю ранитися! Ви занадто чутливі, ммм?!

Тараторю… Знову й знову б'ючи по столу. Ніби це мій заклятий ворог. Ніби це символ усіх присутніх. Б'ю по столу… По класу.

— Хіба ви можете дружити лише з тими, хто гарний і вродливий?! Хіба можете любити лише тих, хто любить вас?! Якщо можете бути лише зі святими, то все життя будете самотніми! Якщо подруга, якій ви довіряли, заздрила вам, то вона більше не подруга?! Якщо вам збрехали, то все скінчено?! Якщо вас образили, то прощавай?! Люди думають про різне, це ж нормально… Чи ви просто бездонні дурні, які нічого не думають?! Якщо не навчитеся йти на компроміс, ця ситуація триватиме вічно! Вас влаштовує такий другий рік середньої школи?! Можете думати, що у квітні класи перемішають і все минеться… Але, на жаль, спогади залишаються назавжди! Навіть у старшій школі, навіть в університеті, навіть після двадцяти, навіть коли почнете працювати… Ви завжди згадуватимете! Не зможете забути цей клас 2-2, де ніхто нікому не довіряв! Це, мабуть, буде найяскравіший спогад! Тоді треба його переписати, треба змінити… На спогад: «Колись через дивне закляття ніхто нікому не довіряв, але ми помирилися»!

Усі остовпіли… І повільно відсуваються назад. Від моєї нестримності вони не можуть нічого сказати… Не можуть навіть свідомо реагувати… Але тіло саме відступає.

Звісно. Я б теж так зробила. Якби дівчина з класу, яка майже не говорить, раптом прийшла й почала нести таку нісенітницю…

Нісенітницю? Раптом? …Хіба це раптом? Щось не те. Адже… Надеко… Відколи стала старостою… Весь час думала саме це. Навіть без підказки вчителя Сасабу. …Але нічого не робила. Навіть коли мені казали, я нічого не робила. Просто нічого не робила. Це… Адже. Адже це було так клопітно. І так виснажливо…

— Хотілося б сказати «помріть усі», але… Ні, навіщо це казати, ви й так уже мертві… Ви розумієте, ммм?! Я просто не можу в це повірити… Ви скористалися тим, що я тиха, і призначили мене старостою… Це ж самознищення! Саме в такі моменти хтось має взяти ініціативу й керувати! Хіба я можу щось зробити?!

Це абсурдне виправдання. Можна сказати, навіть відверте. Але це правда. Призначити мене старостою… Це лише погіршує ситуацію… Як мене. Дитину, яка нічого не робить. Яка хоче залишатися лише жертвою.

— А, так, ви всі жахливі! Лицеміри, які використовують справжні почуття й фасад! Заздрите друзям, швидко розлюблюєте тих, кого любите, обмовляєте тих, кого не любите… І при цьому підлесливо посміхаєтеся їм… Виживаєте завдяки фальшивим посмішкам, зраджуєте тих, хто вам довіряв… Ви найнижчі істоти на цій планеті! Найнижчі живі істоти на землі!

«Але… Але десь же була й правда! Навіть брехня могла бути правдою!»

Крикнула я. Ні, мабуть, це був не крик. Не крик. І не гнів. Можливо, це був вигук. Вигук… Від щирого серця. Можливо, молитва.

— Годі вже, досить, пробачте одне одному! Так, було боляче, але це ж лише питання серця… Ніхто не помер… Тож якщо пробачите зараз, то станете хоч трохи кращими людьми!

Сказавши це, я, ніби не витримавши, копнула навіть учительський стіл. Мабуть, тому що всі відійшли до задньої стіни… Я могла це зробити.

— Брехню! Зраду! Лицемірство! Оману… Майте хоч краплю великодушності, щоб пробачити… ммм?! Коли ви стали такими важливими, що можете обирати людей?! Не смійте дружити лише з тими, хто вам подобається!

І нарешті… Я сказала. Крикнула.

— Я вас усіх ненавиджу! Але, бляха, ви ж мої однокласники!