Розділ 145: Медуза Надеко - 017

Це сталося рівно годину тому, коли я закричала так, ніби в серце Великому демону встромили легендарний меч.

Що було далі, я як треба не пам'ятаю.

Усе як у тумані.

Усе розпливчасто.

Для мене абсолютна загадка, чому зараз Надеко, похитуючись, бреде дорогою до школи.

Дивно, що я взагалі прямую до середньої школи, коли мої ноги ледь переставляються з боку в бік, а спотворений світ навколо то прокидається, то засинає разом зі мною.

Дивно, чому я досі жива.

Просто дивно.

Та якщо напружити пам'ять, рятуючись від реальності, то першим спогадом спливає картина того, як братик Койомі, почувши мій крик, влетів до кімнати й відштовхнув Цукіхі.

«Ого», — думаю я.

Я побачила на власні очі, як дівчину б'ють кулаком мало не з нульової відстані…

Це разюче видовище миттєво позбавило мене будь-якого бажання звинувачувати Цукіхі за її «жорстоке» ставлення до Надеко, і в цьому сенсі вердикт братика Койомі був настільки бездоганним, що перевершив навіть легендарний суд Ооки.

— Сенґокууууу! Тримай себе в руках! Заспокойся, у тебе просто зник чубчик!

Братик Койомі хапає мене за плечі й починає несамовито трясти.

Просто зник чубчик?

Та ні.

Це ж усе, правда?

Що залишиться від Надеко, якщо відняти чубчик?

— Виглядає дико дивно, але не переймайся!

Дико дивно…

Це навіть не спроба підбадьорити…

Просто констатація факту…

— Карен! Швидше сюди, відведи Сенґоку в безпечне місце! А я зараз поговорю зі своєю молодшою сестрою, хоча говорити вже немає про що, я просто хочу залишитися з нею наодинці!

— Хи-хи-хи.

Цукіхі, досі придавлена братиком Койомі, моторошно сміється.

Вона сміється так реалістично, що з рота тече кров, і це аж ніяк не схоже на комічне перебільшення.

— Ооо, братику, залишитися наодинці… який ти сміливий.

— Звісно! Сміливий! Зараз я зроблю з твоїм тілом таке, що не покажеш ні підліткам, ні мешканцям Токіо! Готуйся!

— П-поблажливіше…

— Цікаво, хто з нас буде поблажливішим?!

Назріває грандіозна бійка між братом і сестрою.

Щоправда, Карен, яку братик Койомі покликав і яка з'явилася в кімнаті наче викликаний дух, силоміць вивела мене звідти, тому я не знаю, наскільки лютою була їхня бійка і чи було це щось іще гірше…

Карен, тремтячи й покриваючись невластивим їй холодним потом, пробурмотіла: «Що ти коїш, Цукіхі… Таке, що навіть я не зможу прикрити…» і потягла мене до вбиральні на першому поверсі.

А потім, примовляючи: «Еее… Здається, ті, якими зазвичай користується Цукіхі…» дістала з полиці ножиці.

Не звичайні канцелярські, якими Цукіхі щойно різала папір, а перукарські, із зубчастими лезами.

— Так тебе не залишиш, тому я трохи підрівняю, щоб виглядало природно… згодна?

Карен переймається мною.

Карен, яка мала б бути «грубуватою» та «неохайною»…

— Що ж зі мною сталося…

Пробурмотіла я, туманним поглядом дивлячись у дзеркало.

Там була… хто це?

Хотілося запитати… дівчина без чубчика, з повністю відкритими бровами та чолом.

Ось така історія.

— Неможливо, неможливо, неможливо, неможливо, неможливо, неможливо, неможливо, неможливо…

Бурмочу я, прямуючи до школи й намагаючись закрити обличчя обома долонями.

Насправді мені хотілося б натягнути капелюх на самі очі…

Якби це було дозволено, я б одягла навіть циліндр, але який би капелюх я не одягла, у школі його все одно доведеться зняти…

Насправді мені хочеться просто прогуляти школу.

Я не хочу йти туди з такою зачіскою…

Щоправда, завдяки Карен, у якої, виявляється, є хист до укладання, зачіска виглядає більш-менш «пристойно»…

Але дисбаланс між чубчиком, боками та потилицею приховати неможливо.

Хіба що підстригтися зовсім коротко, інакше балансу не досягти.

Та навіть ховаючи обличчя руками, я не можу сховатися повністю…

Мої маленькі долоні не дістають до чола.

Мені здається, що всі з мене сміються.

— Неможливо, неможливо, неможливо…

— Та годі тобі, немає сенсу тікати від реальності, Надеко… агов?

Голос пролунав просто від мого обличчя, яке тепер не захищене чубчиком…

Ні, звісно, голос не може лунати з обличчя, точніше, він лунав зовсім поруч.

Можна сказати, що він лунав від зап'ястя моєї правої руки, яка закривала праву половину обличчя.

Так.

Це був давно не бачений Кучінава.

— …

— Га? Що сталося, чому ти не реагуєш, Надеко?

— С-стулися…

Кажу я.

Це незвично грубий тон для Надеко.

Так не варто розмовляти навіть не з богом, але мені зараз не до цього.

— Кучінава… ти жорстокий.

— Жорстокий?

Чим саме?

— Т-тим, що не допоміг мені…

— Годі казати дурниці. Що я міг зробити в тій ситуації? Я ж, дотримуючись нашої домовленості, мовчав до самого кінця. Мене треба хвалити, а не сварити, чи не так?

— …

Так і є, логічно.

Але ми говоримо не про логіку.

Ми говоримо про емоції.

— Та й навіть якби не це, у мене не було жодних причин тебе рятувати. Скаржитися, що я не допоміг, це вкрай егоїстично й самовпевнено, чи не так?

— …Це так, але… ууу.

Кажу я, опускаючи праву руку.

Коли Кучінава починає так говорити, діючи не як Шушу, а як дивина, він опиняється надто близько…

Якщо казати «романтично», наші губи мало не торкаються одна одної, і розмовляти стає незручно.

А оскільки мої маленькі долоні й так не можуть закрити обличчя, я здаюся й опускаю ліву руку.

Ну справді.

Не можу ж я вічно гратися в «ку-ку»…

Та й ніякого «ку», бо я тут.

Дівчина без чубчика.

— …

Ох, як ніяково.

Відчуття, ніби йду голяка.

Скільки б я не хилила голову й не опускала очі, обличчя не сховати…

Що це за дивне, майже гріховне відчуття свободи…

Невже Камбару завжди так почувається?

Якщо так, то це неймовірно.

Поважаю її.

Хоча ні, Камбару ж не ходить постійно голяка.

— Ні, це і є нормально. Що ще за гріховне відчуття свободи.

Каже Кучінава, наче читаючи мої думки.

У мене немає сил заперечувати.

Та все одно я продовжую бурмотіти: «Жорстоко… Кучінава, це жорстоко…» наче сама до себе, але достатньо голосно, щоб він почув, наче благаючи.

Чи це мій останній спротив?

Я не роблю це свідомо, скоріше це схоже на марення.

— Кучінава злий…

— Злий…? Чого ти мене звинувачуєш? Це ж чистісіньке зривання злості на першому-ліпшому, чи не так? Твій довгий, як у змії, чубчик зрізав не я, а ота Цукіхі.

— У-у-у-у-у.

Так і є.

Але, чесно кажучи, важко злитися на Цукіхі…

Навіть якщо не зважати на те, яке покарання вона вже отримала.

— Ч-чому…? Але чому Цукіхі зробила це зі мною…?

— Та просто тому й тому, хіба ні.

Весело каже Кучінава.

Попри те, що він злився зі мною, наші емоції зовсім не синхронізовані.

Це відрізняє його від Шінобу чи Чорної Ханекави.

Але що ж тут такого веселого в цій ситуації?

— Простими словами, Надеко, ти просто зачепила її лють.

— Л-лють…?

Що це, якийсь новий модний кавайний персонаж?

— Та ні. Це не хірагана і не прізвисько. А, ти не знаєш цього слова? Для мене це звичайне слово… Особливо коли в мене, як зараз, луска дибки стає. Коротше, ти розлютила Цукіхі.

— …

Не схоже було…

Її злість не здавалася вередливою чи істеричною…

Але виходить, Цукіхі справді злилася?

І результатом цієї злості став блиск ножиць у той момент.

…

Ні, але хоч би як вона злилася, не можна ж стригти дівчині волосся.

— Усе одно Цукіхі страшна…

— Он як? А мені здається, що ти набагато страшніша за неї.

— ...? Чому це…?

— Слухаючи вашу розмову, я дійшов саме такого висновку. Я краще розумію почуття Цукіхі, ніж твої. Та і як сутність вона мені трохи ближча, — додав Кучінава якусь нісенітницю. — Щоправда, вона трохи жорстокіша за мене.

— Щ-що ти кажеш?

— Та нічого. Якщо не розумієш, значить, тобі й не треба розуміти. До речі, Надеко, ти ж не забула? Сьогодні ввечері ми відновлюємо пошуки мого божественного тіла.

— …

— А? Невже ти справді забула?

— Не забула… Але з такою зачіскою я не хочу нікуди йти… Школу вже нікуди діти, але…

Бурмочу я, що Кучінава не допоміг, коли мені було скрутно, але він, здається, не почув.

Я сказала надто тихо.

Мабуть, треба говорити наполегливіше.

— Слухай, Кучінава. У мене є пропозиція.

— Яка ще пропозиція?

— Думаю, вона вигідна для нас обох, вислухаєш?

— Звісно, вислухаю. Ми ж партнери, які довіряють одне одному.

Хто б казав.

Не сказати б, що це лицемірство, але ж це зміїний язик.

Я кажу.

Пропозиція, вигідна обом.

— Як щодо того, щоб припинити пошуки, доки моє волосся не відросте?

— …І де тут вигода для мене?!

— Е-ех!

Кучінава гримає, і я здригаюся.

Ну, звісно, чого ще очікувати.

— Н-ну, ти отримаєш задоволення від того, що прислухався до мене.

— Та хто ти така? — огризнувся бог.

Передбачувано, пропозицію відхилено.

Я глибоко зітхаю.

— Тоді… може, ввечері одягати капелюх… І сонцезахисні окуляри, і маску…

— Ти що, грабіжниця? Ох, яка ж ти безнадійна, Надеко, — знеможено каже Кучінава.

— Та начхати на ту зачіску.

— Д… Для дівчини це дуже серйозна проблема.

— Та все буде гаразд. Ти й так мила.

— !

Не знаю, з якими почуттями він це сказав…

Можливо, просто щоб заспокоїти, а може, це була навіть не втіха, а просто випадкова репліка.

Але для мене зараз ці слова були як колючки.

Як ікла, що встромилися в серце.

— Ми…

— Ми?

— Я зовсім не мила!

Вирвалося у мене криком.

Просто на шляху до школи…

Я й не помітила, що ми вже підійшли так близько, навколо були однокласники, старші й молодші учні, і я закричала.

Я миттєво затулила рота, притиснула його вільною лівою рукою й швидко пішла геть…

Прошмигнула через шкільні ворота й попрямувала просто до будівлі.

— Гей-гей, що з тобою, Надеко…? Якщо ти бігатимеш і поводитимешся так підозріло, це викличе ще більше підозр, еге ж? Коли так зробиш, то виправляти ситуацію треба обережно.

— У-у-у.

Не те щоб через слова Кучінави, але біля шафок для взуття я нарешті зупиняюся.

Я й не думала, що відсутність чубчика настільки вибиває з колії.

І річ не у тім, мила я чи ні…

Просто надто вже ніяково.

Мимоволі мій погляд падає на дзеркало навпроти шафок…

Протягом усього шляху, коли я випадково бачила своє відображення у вітринах чи склі, я дивилася «туди».

Там незнайома дівчина.

Нова персонажка.

Схоже на оригінальну персонажку для аніме, а може, й для гри.

Щоправда, ніякої гри не існує.

— …Усе одно Надеко не мила.

— Хех, але хіба це не те, чого ти хотіла, Надеко? Ти ж не любила, коли тобі потурають через те, що ти мила?

— Не люблю, чи то… — я не можу нормально заперечити.

— Та начхати на волосся, воно й саме відросте.

— Не відросте… Мабуть, Надеко залишиться такою на все життя.

— Та дурниці… Чому це? Ти не песимістка, ти просто вперта. Замість того щоб нити, краще доглядай за ним і старайся, щоб швидше виросло.

— Т-так… Тоді Надеко старатиметься стати еротичнішою!

— Оце так фраза…

— Я читатиму купу еротичних книжок!

Камбару каже, що в «еротичних» дівчат волосся росте швидше…

Хоча, здається, це взагалі не про те.

Я взагалі не це хотіла сказати…

Як же передати Кучінаві мої справжні почуття?

Та й ми вже в школі, не можна далі базікати з Кучінавою.

Продовжимо ввечері.

Хоч я й сказала, що не можу не шукати його тіло… Якщо чекати, доки відросте волосся, у Кучінави може просто скінчитися енергія.

— А якщо…

— Га?

— Якщо тебе справді так хвилює чубчик… Я можу його виправити?

— …

Від несподіваної «пропозиції» Кучінави я німію.

Га?

— Ц-це справді… можливо? — cтишуючи голос, перепитую я.

Я вдаю, що просто перевзуваюся. Щоб не викликати підозр… Але сказати, що мої пальці, які дістають змінне взуття, не тремтіли, було б брехнею.

— Я ж бог. Виконувати бажання людей — мій прямий обов'язок. Я не збирався ставити умови, але якщо ти повернеш мені моє тіло, я можу виконати таке дрібне бажання, як відрощування чубчика.

— …

— Не блищи так очима, Надеко. Не варто надто сподіватися. Якщо точно, я лише «пришвидшу ріст волосся». Воно не стане таким, як було.

«Не стане таким, як було», — повторив Кучінава з якимось багатозначним виглядом.

Але мені було байдуже на ці натяки. Головне, що моє волосся відросте.

— Т-тобто… просто зараз?

— Слухай, що тобі кажуть. Слухай змію. Я ж сказав: коли поверну своє тіло. Зараз у мене немає на це сили, це ж очевидно.

— Ааа…

Трохи розчарування.

Тобто, щоб повернути чубчик, мені доведеться продовжувати «блукати» нічним містом із цією зачіскою, наче в якогось оригінального персонажа.

Ну, хоч з'явилася надія… Але хто знає.

Може, це просто брехня для заспокоєння.

А навіть якщо ні, і я сліпо повірю, місце розташування тіла все ще невідоме, здібності лозоходця Кучінави дають збої, а перспективи вкрай туманні.

Здається, ситуація нітрохи не покращилася.

Може, чубчик і сам відросте, перш ніж ми знайдемо тіло Кучінави…

До речі, скільки насправді триває його «обмеження часу»?

— Ні-ні, Надеко… Тут є один нюанс.

— Га?

Нюанс? Який ще нюанс?

— Щ-що ти маєш на увазі?

— Може, ми знайдемо моє тіло хоч би сьогодні ввечері. Як то кажуть, немає лиха без добра, або щастя й нещастя переплелися, як мотузка… Хоча дивно, що це кажу я, Кучінава, але вчорашній збій зіграв нам на руку, — каже Кучінава з широкою усмішкою. Ну, він не може фізично посміхатися, але це як фігура мовлення. — Для тебе це могло бути лихо, але для мене — справжня удача. Жертва твого чубчика не була марною.

— …

Не треба приносити мій чубчик у жертву.

Це ніяк не заспокоює.

— Але як саме…?

— Хехех. Для тебе це просто нещастя, яке обернулося щастям… Хоча називати це «мудрецем, що втратив коня», мабуть, не варто.

— …

Я взагалі не розумію тонких відмінностей між цими приказками.

Хіба вони не означають одне й те саме?

— Коротше, завдяки тому, що братик Койомі супроводжував тебе, я здогадався, де може бути моє тіло. Хоча стовідсоткової впевненості немає.

— С-справді? Тоді…

Тобто пошуки можуть закінчитися сьогодні ввечері… Якщо це правда, то вчорашні події справді можна назвати «нещастям, що обернулося щастям». Моя жертва не була марною…

Ні, я так зовсім не думаю, але все одно стає трохи легше. Щоправда, вчора я вже відчувала щось подібне, тому особливо не радію…

— Т-тоді, Кучінава, що це за місце…?

— Скажу ввечері. Все одно до ночі шукати не вийде, та й для тебе це трохи несподіване місце. Будеш відвертати увагу від уроків, а це погано.

— …

Якби я точно знала, де воно, я б спокійно прогуляла школу… Але я сама дала обіцянку, тому не можу її порушити.

Хоча з такою зачіскою мені й самій не хочеться сидіти на уроках… І через це бажання я почуваюся винною, наче справді намагаюся схитрувати.

— Несподіване для мене місце…? Тобто місце, яке я знаю?

— Саме так.

— Тобто… У вчорашній розмові з братиком Койомі… Шінобу чи Цукіхі був якийсь натяк, і ти здогадався?

Виходить, що так. Але Кучінава не підтвердив і не заперечив, а лише відповів: «Ну, можна й так сказати… хоча й не зовсім».

Дуже тривожна відповідь.

— Слухай, Кучінава… Якщо я твій партнер, не приховуй нічого, скажи прямо… Адже шукати буду я…

— Та не хвилюйся. Я не тягну час і не будую підступних планів. Я просто обираю найкращий спосіб, Надеко.

— Але…

— Хіба тобі не варто подумати й вирішити дещо інше, ммм?

— …

Так, це правда.

Чому Цукіхі раптом відрізала мені волосся… Кучінава каже, що я зачепила її лють…

Цукіхі, яка злиться заради інших.

Можливо, вона перейняла це від братика Койомі, який також діє заради інших… Але чому ця «лють» призвела саме до такого результату, незрозуміло.

Можна було б запитати її саму…

Але здається, що в цьому немає сенсу.

До того ж думаючи про те, яке покарання братик Койомі призначив Цукіхі після всього цього, я не наважуюся навіть наблизитися до дому Арараґі.

Навіть дзвонити не хочеться.

— …Так, треба подумати… Зазвичай вважають, що відрізати волосся — це спроба примусово подолати «нерозділене кохання», але тут не все так просто.

— Та хіба це не правильна відповідь? Ти ж усе розумієш, Надеко. Просто в яблучко… Але якщо вважаєш це надто простим поясненням, тобі доведеться мислити довгостроково. Не лише про те, чому тобі відрізали волосся, а й про те, чому ти називаєш себе власним ім'ям.

Кучінава каже це знеможено.

Я розгублена від його слів.

Довгостроково… Це означає назавжди?

Назавжди?

— Таке… Думати постійно… Це ж так виснажливо…

Мої слова раптово обриваються фразою: «А, краще я помовчу».

Я не встигла навіть здивуватися, бо водночас хтось поклав руку мені на плече ззаду і сказав: «Сенґоку».

Дотик був через одяг, тому не викликав відрази, але я все одно здригнулася.

Обернувшись, я побачила свого класного керівника, вчителя Сасабу.

Захопившись розмовою, я зовсім забула, що ми вже в шкільній будівлі… Знову.

Знову мене охоплює напруга.

Кучінава помітив його першим і замовк, тому вчитель Сасабу не міг чути нашу розмову…

Принаймні я так думала, але коли я глянула на нього, він мав вкрай здивований вираз обличчя.

Спочатку я подумала, що він щось запідозрив, але ні…

Учителя Сасабу здивувала не присутність Кучінави, а моя зачіска.

Ззаду цього не було видно, але на відміну від учорашнього дня, у мене не було чубчика… Звісно, він здивувався.

— О-о, я помилився… Вибач.

— А-а, ні, це я, Сенґоку.

Я зупиняю вчителя Сасабу, який збирався піти… Якщо подумати тверезо, не було ніякої потреби його зупиняти, але я зробила це інстинктивно.

— Це я, Сенґоку Надеко.

— …Сенґоку. То ось яка твоя справжня сутність…?

Дуже нетактовна фраза від учителя Сасабу.

Ну, я й сама так думаю.

Але мені не подобається, коли це вважають моєю «справжньою сутністю»…

Я не збираюся робити цю дивну зачіску з коротким чубчиком своєю справжньою сутністю…

Учитель Сасабу театрально кашлянув і запитав:

— …Це булінг?

…Невже це так виглядає?

Невже ця креативна зачіска здається стороннім людям результатом безпідставних знущань однолітків?

Ну, зрештою, можна сказати й так. Хоча ми вчимося в різних школах, Цукіхі все одно моя однолітка.

— …

Я мовчки хитаю головою.

Якщо вголос заперечувати: «Мене не булять», здається, що це матиме зворотний ефект.

Мій розрахунок справдився, і вчитель Сасабу, здається, задовольнився цим, сказавши: «Он як».

Але водночас він здався трохи розчарованим, хоч і полегшеним… Я розумію його почуття.

Якби виникла така очевидна й серйозна проблема, як булінг, учитель міг би якось діяти… Принаймні це був би якийсь зсув у нинішньому стані справ у класі.

Учитель теж професіонал. Якщо є проблема, він може її вирішити. Але він не може змусити учнів «не сваритися».

І не може змусити «дружити».

Тому, навіть якщо ситуація погіршиться… Можливо, так було б навіть краще, і теоретично я можу це зрозуміти.

…Щоправда, якщо мені скажуть: «Було б краще, якби Сенґоку булили», це буде вкрай неприємно.

Звільніть мене від цього.

— До речі, Сенґоку, як там те прохання, про яке я тебе просив минулого разу? Є якийсь прогрес?

Учитель Сасабу різко змінив тему.

Ну, він думав, що змінив тему, але я, слухаючи його, не відчула особливої зміни… Та не суть.

Здається, саме за цим він і підійшов до мене.

Він таки не чув моєї розмови з Кучінавою, і це мене заспокоїло.

Хоча я морально виснажена, навіть більше, на межі смерті від втоми, я розумію, що треба бути обачнішою, але водночас відчуваю певне роздратування щодо вчителя Сасабу.

Відчувати таке до дорослого, та ще й до класного керівника, дуже неправильно… Але я не можу стримати ці емоції.

Адже це сталося тільки вчора.

Проблема, яка тягнеться ще з початку другого семестру, не має жодного вирішення і фактично застигла на місці…

Ця відсутність проблеми не могла вирішитися за одну ніч.

Якщо подивитися на це цинічно, можна припустити, що для вчителя Сасабу це просто рутина… Тобто «побачив Сенґоку Надеко — запитай про стан справ, незалежно від часу й місця». Так він нібито виконує свої обов'язки класного керівника, чи то виправдовуючись, чи то створюючи собі алібі…

Поганий погляд на речі?

Але я не така вже й добра дівчинка, тому думаю саме так.

Ба більше.

Не знаю, що думає вчитель Сасабу, але якби я була на його місці, я б зробила саме так.

— …

Ну, ось про що я думаю, але, звісно, не збираюся казати це вголос.

Та я й не можу.

Як завжди, я опускаю очі, хитаю голову й мовчу… Почекаю, поки вчитель Сасабу розчарується й піде.

Які б наміри не мав учитель Сасабу, хоч це й сталося «тільки вчора», я нічого не робитиму, тому ніякого прогресу не буде.

Залишаюся в режимі очікування.

— …?

Але сьогодні все пішло не «як завжди»… вчитель Сасабу чомусь наполегливо чекає на мою відповідь.

Чому?

Невже за ніч щось змінилося?

Я дивуюся, але швидко розумію причину.

Що змінилося між учора й сьогодні?

Звісно, моя зачіска.

Навіть якщо я опускаю очі й хитаю голову, моє обличчя повністю відкрите для вчителя Сасабу… І якщо він бачить мій вираз обличчя, він зрозуміє, що мені «не так вже й погано».

Яка ж це «перешкода».

Несподіваний поворот.

Через відсутність чубчика мій рівень похмурості знизився…

Нічого не вдієш.

Але я не можу знову закрити обличчя руками… Треба вигадати якесь виправдання й викрутитися.

Що б такого сказати?

Вибачте, ми зараз активно це розглядаємо, визначили проблему, склали план, звернулися до відповідних інстанцій і проводимо мозкові штурми щоночі… Чи щось таке?

Ні-ні, не те.

Треба просто звичайно виправдатися.

Спочатку, як завжди.

З чубчиком чи без, як завжди, почати з «вибачте», а далі подивимося…

— Стулися, курво!

Ой.

Хтось щось сказав?

— Який ще прогрес?! Не скидай на мене свою роботу, ммм?!