Я відчуваю, як мої зіниці розширюються.
І як м'язи обличчя скуті напругою.
Я відчула навіть, як тремтять куточки уст… і як би я не намагалася це зупинити, нічого не виходить. Це чисто фізіологічна реакція.
Горло перехопило… і це теж не приховати.
Цукіхі пильно мене розглядала.
Здавалося, минула ціла вічність, хоча насправді, мабуть, не минуло й миті. Цукіхі справді раз кліпнула, а потім примружилася.
— Хмм… — сказала вона. — Ось як. Ти й справді знала.
— …
— Ось така реакція. Не стільки «яка несподіванка», скільки «мене викрили»… Ну, мій братик і без того на язиках у всіх. Якщо живеш у цьому місті як звичайна людина, не дізнатися просто неможливо. Та й у випадку з Надеко, на відміну від мене чи Карен, від неї ж нічого й не приховували.
Сказавши це, Цукіхі зсунулася з-під мене і підвелася.
Я мимоволі напружилася, подумавши, що вона знову збирається мене вдарити, але ні. Цукіхі просто відкрила двері кімнати.
Я подумала, що вона, розчарувавшись у мені, збирається піти, але ні. Вона просто зазирнула в коридор.
Пильно озирнувшись навколо… мабуть, переконавшись, що ніде немає ані братика Койомі, ані Карен… вона зачинила двері й повернулася.
Ні, не на попереднє місце.
На ліжко. Цукіхі піднялася на нього, щоб опинитися зі мною на одному рівні, і сіла.
Ліжко було з пружинами, тому я відчула, ніби земля здригнулася… Хоча, якщо чесно, в мене й так усе навколо гойдалося, ніби я на кораблі.
Так близько.
І… страшно.
Можливо, ви подумаєте, що я надто боюся власної подруги, але тоді, будь ласка, сядьте тут замість мене.
— Ну що, Надеко, — сказала Цукіхі, дивлячись мені просто в очі. — Поговоримо по-дівочому, відверто.
— …
Невже ця сцена ще не закінчилася?
Може, вже час змінити розділ і відправити Надеко на пошуки святині Кучінави? Я відчуваю, як прихильність Цукіхі стрімко падає… Хоча, ні.
Цукіхі, мабуть, узагалі не переймається тим, подобається вона комусь чи ні… Так, не те що я.
— Коли ти дізналася?
— К-коли… Ну, тобто… ходили різні чутки… т-так, але… ще до чуток, навіть більше за них… я часто бачила, як братик Койомі гуляє з дівчатами…
— … «Часто бачила», ну ти даєш, братику… — пробурмотіла Цукіхі.
Я відчула в її голосі справжнє обурення сестри на свого безтурботного брата.
— І щоразу це була інша дівчина, тому я думала, що це навряд чи його дівчина…
— Мій братик занадто безтурботний…
— А ще я, здається, кілька разів бачила, як Карен їздила в нього на плечах…
— Скільки разів?!
— Н-ну, тому я й думала, що вони для нього як молодші сестри…
— Хлопець, у якого стільки дівчат, «як сестри»… це навіть гірше, ніж мати купу дівчат…
— Але…
Але.
Серед них була одна… яка явно «відрізнялася».
Зовсім інша.
Не як сестра, і тим більше не як старша…
— Та, яка виглядала як справжня пара. Ідеальна пара.
— …Ідеальна пара, значить.
Цукіхі начебто погодилася з цим.
— Справді… ідеальна. Вона. Братику підходить тільки вона. Усі, мабуть, думають, що для нього існує тільки вона, але насправді все навпаки.
— Це було десь місяць тому… А, ні, вже ж листопад… Позаминулого місяця.
— Хмм. Тобто з початку другого семестру… Навіть пізніше, ніж я думала.
— …
— Справді? Ти не брешеш?
Цукіхі різко повернула до мене погляд.
Її опущені очі були широко розкриті, і від цього ставало моторошно.
Від неї віяло такою силою…
— Якщо брешеш, я тебе вдарю.
— Н-не брешу…
— У живіт.
— Тепер і ціль конкретніша…
— Хмм. Ну, загалом, навіть якби ти тут збрехала, це нічого б не змінило. Мене зараз хвилює інше: «Чому Надеко, знаючи, що у братика є дівчина, досі не перестає його кохати?»
— Т-тобто тебе це хвилює…
Я трохи відсунулася назад.
Коли вона так близько, здається, що ось-ось вдарить.
Але далеко все одно не відійдеш, бо за спиною стіна…
— Що таке? Хіба це не проблема?
— А-але… я ж просто…
Це була напружена розмова, де одне необережне слово могло призвести до удару… Як я взагалі до цього дійшла?
Те, що батьки дізналися про мій нічний вихід із дому, теж було погано, але головна причина, мабуть, у тому, що Кучінава знову спрацював не так, як треба…
Кучінава, як і раніше, просто обвивав мою праву руку. Я вже навіть хотіла називати його не Кучінава, а просто «Шушу».
— Я ж не збираюся «відбивати» чужого хлопця… Я не можу просто забрати… Я не бажаю, щоб вона і братик Койомі розлучилися… Я хочу бути з ним… хотіла, але… раз у нього вже є дівчина, я не збираюся нікому заважати… Мені достатньо просто бути поруч… Просто любити…
— Саме в цьому й проблема!
Мене вдарили… Ні, не вдарили.
Але від цього крику в мене ніби хтось вдарив по голові. Я вся скорчилася.
Якби я була змією, напевно, заховала б хвоста.
— Ти ж очевидно його любиш, а кажеш, що не хочеш бути разом… Не хочеш стати його дівчиною… Що це взагалі означає? Я не розумію.
— …
— «Мені достатньо просто бути поруч», «просто любити»… Звучить гарно, скромно, ніби ти така витримана, але хіба це не повна нісенітниця?
Цукіхі навіть не намагалася стримувати роздратування. Здавалося, вона справді злиться на мене… Але…
Я не розуміла, навіщо.
Чому вона злиться?
І чому… заради мене?
— Тобто братик Койомі для тебе як якийсь кумир на екрані телевізора чи герой із манґи? Просто недосяжний ідеал?
— …
Порівняння з кінескопним телевізором вже трохи застаріле…
— Тобто, коли ти кажеш, що любиш його як… як хлопця, ти маєш на увазі саме таке почуття?
— Н-навіть якщо так… — я ледве вимовляла слова, звертаючись до Цукіхі.
Як і раніше, не підводячи очей.
Це була моя єдина, відчайдушна спроба заперечити.
— Хіба почуття до кумира чи героя обов'язково «слабке»? Це не означає, що воно «таке собі»… Братик Койомі для мене… це…
— Не про те, — Цукіхі різко обірвала мене. — Я кажу, що все якось розмито. З другого класу початкової школи ти кажеш, що любиш його, а потім раптом вдаєш із себе таку розумницю. То запрошуєш до себе, то провокуєш у легкому одязі, то засинаєш у нього в ліжку, то активна, то удаєш, що не помічаєш його дівчину… І при цьому не збираєшся здаватися, радієш, коли братик хвилюється…
— Я-я не радію…
Радію. Ще і як.
— Якщо чесно поділитися своїми враженнями, то… — сказала Цукіхі.
Вона додала «якщо чесно», але я б воліла, щоб вона цього не казала. Однак Цукіхі явно не збиралася зважати на мої бажання.
Вона просто продовжила.
— Надеко, ти… Здається, ти просто почуваєшся в безпеці, бо знаєш, що ця любов безнадійна.
— …
— Адже якщо любиш когось одного, не доведеться любити ще когось, правда?
«Кажуть, що занадто високі ідеали можуть людину зіпсувати… Здається, Ханекава колись так казала», — пробурмотіла Цукіхі так, ніби це її зовсім не стосувалося.
І справді, це ж не її історія. Це моя.
— Кумир на екрані чи герой манґи… я навела цей приклад не для того, щоб образити. Просто… якщо закохуєшся в того, хто недосяжний, або у вигаданого персонажа, то не ризикуєш поранитися, правда?
«Закоханість у двовимірний світ, чи що?», — додала Цукіхі.
— Кохати того, хто ніколи тобі не відмовить, дуже зручно.
— М-можливо, мені й не відмовлять… Але навіть кумири одружуються, а герої знаходять своїх героїнь…
— Справді.
Цукіхі легко кивнула на мою відчайдушну спробу заперечити. Ніби їй було байдуже, що я там кажу. І справді, їй було байдуже.
Те, що я щойно сказала, все одно що запитати: «Чому кришталевий черевичок Попелюшки не зникла, коли чари розвіялися?»
Бо це просто… нагадує мені, що у братика Койомі тепер є дівчина.
— Ц-Цукіхі… Я… я зовсім не це мала на увазі… У мене й думки такої не було…
— Он як? А ти впевнена? Хіба тобі не було зручно весь цей час, поки ти любила братика?
— Щ-що ти маєш на увазі…
— Ну, коли хтось із хлопців зізнавався тобі в коханні, тобі ж було легше відмовити, правда? Мовляв, «у мене вже є той, кого я кохаю».
— …
Щоб припинити цю нестерпну розмову, мені варто було б просто сказати «ні, такого не було»… Збрехати. Але я не змогла.
Я справді відмовила хлопцеві з бейсбольного клубу на початку першого семестру саме з цієї причини… І це було не вперше.
І коли потрібна була беззаперечна відмовка, братик Койомі підходив ідеально. Адже він відомий як «надійний старший брат» Карен і Цукіхі.
— Та годі тобі, не переживай. Я сама колись, у початковій школі, відмовляла хлопцям, кажучи: «Я люблю свого братика».
— …М-мабуть, вони замовкали зовсім з іншої причини…
До речі, у Цукіхі зараз, здається, є хлопець. Якщо не помиляюся, старший за неї.
Мідзорі чи Росокудзава…
Хто з них хто?
Хай там як… чи любить Цукіхі свого хлопця більше, ніж братика Койомі?
— Та ти не переймайся, — сказала Цукіхі, повністю проігнорувавши моє зауваження (як прикро…). — Але хіба це нормально? Хіба не здається, що ти просто вдаєш із себе милу?
— …М-милу?
— Ні, навпаки. Ти ж робиш це щиро, значить, не вдаєш. Ти справді… мила.
— …
— Але коли називаєш когось «братиком» і водночас кажеш, що кохаєш його як хлопця… це зовсім непереконливо.
«Мені самій Росокудзава так сказав», — додала Цукіхі.
Отже, Росокудзава.
— І саме тому я вирішила з ним зустрічатися.
— І-і це єдина причина?
— Єдина. Для мене цього було достатньо. Але в тебе, Надеко, хіба є достатня причина любити братика? Кажуть, «щоб любити, причина не потрібна»… Гарні слова, на мить навіть хочеться повірити, але це ж нісенітниця. Як я вже казала, будь-яка причина підійде, але вона має бути. Навіть якщо вигадана заднім числом. Навіть якщо тільки ти сама її розумієш і ніхто інший не погодиться.
— …Щ-що…?
Котра зараз година?
Крізь штори пробивається сонце, здається, вже досить пізно… але точний час я не знаю.
Якщо зараз піти додому, прийняти душ, поснідати, а потім до школи… чи встигну я не запізнитися?
Тільки про це і думаю.
— Н-Н-Надеко…
— Ось.
— А?
— Надеко, чому ти називаш себе «Надеко»? Ти ж не маленька дитина і не персонажка манґи…
Ця несподівана нова претензія застала мене зненацька.
П-перша особа? Ви зараз серйозно про це?
— Це теж одна з твоїх «милих рис»?
— П-просто… я не мала на увазі…
— А може, ти просто застрягла в другому класі початкової школи? Може, не варто так ускладнювати? Може, ти просто дівчина, яка закохана в саме кохання?
— М-можливо, і так… А-але, Цукіхі, я просто не хочу завдавати клопоту братику Койомі…
— Клопоту?
— Т-так… Я вже казала… тільки не клопоту…
Я кивнула і продовжила.
Якщо я просто мовчатиму, Цукіхі мене не відпустить… Мабуть, я залишуся в кімнаті братика Койомі назавжди.
Хоча, може, це й непогано.
— Звичайно, коли я дізналася, що у братика Койомі є дівчина, мені було боляче… Я навіть викрала його на одну ніч… Але я не можу просто взяти й перемкнути почуття, як вимикач…
Я не можу відпустити.
Не можу забути.
— Зі сторони, мабуть, здається, що я граю в любов… Що це якась надмірна відданість… Але для мене це справжнє. Мені не соромно.
— …
— Але я не хочу завдавати клопоту братику Койомі… Хіба… хіба навіть просто кохати… заборонено?
Я не хочу завдавати клопоту. І водночас… не хочу переживати розлучення з цим коханням.
Я не хочу втрачати це почуття.
— …Звичайно, я розумію, що клопоту й так не завдаю… Тій дівчині… я все одно не зрівняюся.
— Якби це був хлопець… Ні, навіть якби дівчина…
Цукіхі сказала це і злізла з ліжка.
На мить мені здалося, що вона мене зрозуміла… Я полегшено видихнула.
Але я помилялася.
Цукіхі підійшла до письмового столу братика Койомі… і потягнулася до підставки для канцелярії.
— Мабуть, таку твою позицію теж можна назвати «милою». Зворушливо, самовіддано… і мило.
— …
— Звичайно, я й сама так думаю.
«Але ж я його сестра», — додала Цукіхі, витягаючи з підставки якийсь предмет.
Ні, це був цілком звичайний канцелярський предмет, нічого особливого.
— І ще… адже саме я познайомила тебе з братиком Койомі. І відчуваючи за це бодай крапельку відповідальності… я не можу просто залишити все як є. Хоча, чесно кажучи, частина мене хоче просто відпустити… Не «дати спокій», а саме… відпустити…
— …
— Є люди, які купують лотерейні білети. Шансів виграти практично нуль, а вони все одно купують. І знаєш, що вони кажуть? «Я купую мрію». І щоразу, коли я це чую, я думаю: «Купіть краще реальність».
— …
Я раптом згадала, як Кучінава порівняв лозоходство з лотереєю.
— Коли кажуть «мрій», насправді мають на увазі «дивись на речі тверезо»… так я думаю. Якби ти, Надеко, справді збиралася зізнатися братику… Або кинути виклик тій дівчині… я б підтримала тебе. Справді підтримала. Або хоча б мовчки спостерігала. Я весь час так думала… Але досить.
«Мені набридло».
«Я сама все закінчу».
Сказала Цукіхі, обертаючись.
У її правій руці блиснув канцелярський предмет.
І це виявилися… звичайнісінькі ножиці.
Клац!
Цей звук… мені здалося, що я почула його десь далеко.
Але ні, далеко тут і близько не було.
Він пролунав прямо переді мною.
Якби Цукіхі хоч трохи помилилася, я б втратила зір на обох очах. Ось наскільки близько це було.
— А…?
Шурх, шурх, шурх…
Мої очі, яким пощастило залишитися цілими, побачили, як щось падає переді мною.
Щось…
Це безсумнівно, без жодних сумнівів, без жодних «але» було… моїм чубчиком.
Клац.
Цукіхі змахнула ножицями… і одним рухом зрізала мені чубчик.
— ………
Так.
Немає сенсу сидіти отетеріло.
Зараз Надеко закричить.
Слухайте уважно.
Разом…
— АААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААААА!
Розділ 144: Медуза Надеко - 016
Том 4
