Наступного ранку, прокинувшись, я побачила, що Цукіхі спить поруч.
— ...
Те, що я не закричала, не означає, що я не здивувалася.
Я була настільки вражена, що голос просто зник.
Дуже-дуже здивувалася.
Можна сказати, закричала ультразвуком.
Мені здалося, що горло й легені зараз луснуть.
Обоє, і Надеко, і Цукіхі, люблять спати в обіймах… Цукіхі мирно спить, притиснувшись до Надеко, ніби до подушки-обіймалки.
Не можу поворухнутися.
Можливо, варто пояснити ще раз, хоча я вже це казала, але Цукіхі страшна. Її буйний характер відомий усього району середньої школи.
Її непередбачуваність порівнюють із ядерною зброєю. Хто знає, що відчуваєш, коли прокидаєшся в обіймах ядерної зброї… хоча сама ідея «обіймів ядерної зброї» досить сюрреалістична.
Надеко не любить, коли її торкаються, і їй стає погано від будь-якого дотику, хай то навіть батьки, але коли тебе так міцно затиснули, та ще й Цукіхі…
Зробити нічого не можна.
Тільки побіліти від жаху.
— …Мм.
І поки я так лежала… тобто поки нічого не робила… Цукіхі, яка обіймала Надеко, прокинулася.
— …Ааа! Надеко!
— ...
— Як же я злякалась!
Цукіхі підскочила.
Відсахнулася від Надеко й звалилася з ліжка, це вже занадто бурхлива реакція… Хоча, якщо подумати, ми з нею справді зовсім різні.
Чи справді ми однолітки? Чи справді обидві дівчата?
— Ч-чому Надеко в ліжку мого брата!? А я обіймала його, я точно обіймала!
— ...
Жахливо.
Здається, Цукіхі під ранок, напівсонна, заповзла в ліжко братика Койомі… Здається, братика Койомі завжди будять Цукіхі або Карен, але… мабуть, цього разу було щось більше.
Щось іще.
Для початку огляну кімнату.
Хм, Карен, здається, немає…
— …Доброго ранку, Цукіхі.
Надеко сказала.
Зрештою, вже ранок.
— Д-доброго ранку, Надеко…
До речі, у початковій школі ми з Цукіхі називали одна одну «Сен» і «Рара», але це було занадто по-дитячому, тому останнім часом ми перейшли на імена.
Н-ні.
Зараз не час для пояснень.
Цукіхі підводиться, поправляючи поділ юкати, який збився, коли вона звалилася з ліжка. Ця юката така сама, як у Надеко, і від цього якось дивно на душі.
Хоча, здається, Цукіхі відчуває те саме, ба навіть більше, адже з її погляду Надеко вдягла її юкату без дозволу, і навряд чи братик Койомі встиг їй пояснити ситуацію.
— Хм?
Вона дивиться здивовано.
Ніби ще не прокинулася, ніби їй це сниться.
Братик Койомі теж казав, що в Цукіхі характерні опущені куточки очей, тому навіть коли вона бадьора, вона виглядає сонною.
— А. Ем… ц-це… не те що ти думаєш…
Заїкаючись, Надеко намагається пояснити.
Зараз найбільше я боюся, що Цукіхі подумає:
«Надеко сама взяла юкату Цукіхі й сама лягла в ліжко братика Койомі».
Якщо Цукіхі, яка має крайню прихильність до брата, вибачте, так подумає, у гіршому разі всі учні середньої школи в районі стануть моїми ворогами.
Це страшніше за будь-яку дивину.
— Е-ем… Цукіхі, Надеко… братик Койомі…
— Надеко?! Ти що, перевдяглася в мене й напала на мого брата?!
— ...
Рівень непорозуміння значно перевищив мої очікування.
Знову переконуюся, яка страшна ця сестра… Ні, які страшні ці брат і сестра.
Який брат, така й сестра.
— Ого, сміливо!
Цукіхі показала великий палець і чомусь виглядала задоволеною. Здається, хоча непорозуміння і є, вона це прийняла.
Непередбачувана дівчина…
Неможливо вгадати, що впливає на її настрій.
— А… Карен?
Несміливо запитала Надеко.
Полум'яні сестри завжди діють разом, так кажуть, тому те, що її зараз немає, ще не привід розслаблятися.
Якщо Цукіхі, яка є мозком команди, дала добро, то, мабуть, нічого страшного, але все одно хочеться бути обережною.
Якщо не пощастить, мене копнуть без жодних пояснень.
— Мм, не знаю… Може, на пробіжку пішла...? Здається…?
Ого.
Якась розмита відповідь. Хіба Полум'яні сестри не такі вже й нерозлучні, як про них кажуть?
Чи, може, останнім часом щось сталося?
Щось, що змінило їхні стосунки… сварка чи тріщина.
— Ну, в будь-якому разі, Надеко, давно не бачились!
Цукіхі привіталася, хоча це й запізніло. Ну, хоча й запізнилося, але ввічливість є ввічливість.
Навіть якщо спали в одному ліжку, кажуть, між близькими теж має бути етикет. Ми колись училися в одній школі, але тепер у різних, і не такі вже й близькі, тож привітання обов'язкове.
— Д-давно не бачились.
Сказала Надеко.
Глибоко вклонилася, хоча частково тому, що не хотіла показувати своє сонне обличчя.
— Ага.
Цукіхі усміхнулася.
До речі, у Цукіхі змінилася зачіска, хоча «змінилася» це не зовсім точно, адже вона змінює зачіску так само часто, як одяг.
Надеко не розбирається в моді, тому не знаю, як це називається, але там щось таке… «зазубрене» з усіх боків.
Щось між стильним і авангардним… Таку зачіску, що привертає увагу, Надеко точно не наважилася б зробити.
Взагалі, Надеко просто відрощує чубчик, а решту підрізає сама як вийде.
До перукарні я ніколи не ходила. Не люблю, коли чужі люди торкаються мого волосся, шкіри голови… та й навіть якби, я б не витримала тієї світської бесіди з перукарем.
Хоча я там ніколи не була, тож світська бесіда це лише моя уява.
— А, зрозуміло. Нарешті голова запрацювала. Братик знайшов тебе й привів додому. Тобто він поступився тобі ліжком, а сам спить унизу. Справжній джентльмен.
Ого. Недарма вона мозок Полум'яних сестер.
Майже влучила.
Окрім того, що братик Койомі джентльмен, усе майже правильно.
— П-пробач, Цукіхі… Завдала тобі клопоту. І довелося брехати. Мабуть, було незручно? Уночі дзвонили мама й тато…
— Ахаха, ну, не така вже й пізня ніч була. Я якраз радіо слухала. Та й алібі для подруги я вмію вигадувати, не хвилюйся.
— ...
Досить неоднозначна заява, але ж саме її неоднозначність мене й врятувала, тож казати нічого.
Для батьків Надеко це, мабуть, «дуже зручно».
— Ти ж уже не маленька, казала я, можна було залишити як є. Але ні, братик пішов шукати. Хоча він і турботливий, і гіперопікун, але те, що він справді знайшов тебе, це вже круто.
— У-угу… Братик Койомі справді крутий.
Киваючи.
Але слова Цукіхі мене зачепили… ні, не самі слова, а те, що вони нагадали мені про минулу ніч…
«Турботливий» і «гіперопікун».
Надмірна опіка.
Братик Койомі.
Але те, що братик Койомі так про мене думає…
— Хм? Що таке, Надеко? Тобі погано? Чого ти так голову опустила? Не видно твого гарного личка.
— …Г-гарне личко…?
«Не кажи так», — подумки попросила Надеко й опустила голову ще нижче.
Учора ввечері я навіть не могла заперечити.
— Не кажи так… Я не гарна.
— Хм?
Цукіхі ще більше нахилила голову.
— Н-Надеко… не гарна.
— Та що ти кажеш?! Звісно гарна! Дуже гарна! Найгарніша істота на планеті, без перебільшення. Недарма пишуть «кохати» і «гарна» одним ієрогліфом. Гарна-гарна-гарна-гарна! Коли ми в другому класі потрапили в один клас, я одразу подумала: «Ого, яка гарна!»
Цей потік «гарна» від Цукіхі заглушив тихий шепіт Надеко.
Хотілося не просто здригнутися, а закутатися в ковдру з головою і згорнутися.
Соромно. І це мало сказано.
— Наступна після мене за гарністю!
— ...
Те саме, що казала вампірка.
Здається сонною, але яка ж гордість, яка самоповага. Може, Цукіхі теж дивина?
Цілком можливо. Вона взагалі трохи схожа на йокая.
— Я одразу подумала: з цією дівчинкою треба подружитися! Якщо я не стану її подругою, це буде величезна втрата для всього мого життя!
— …Т-тоді…
Надеко сказала.
Сказала те, чого не треба було казати.
— Я-якби Надеко не була гарною… ти б тоді… не стала зі мною дружити?
— Га?
На запитання, поставлене з опущеними очима, Цукіхі, навіть не дивлячись, явно здивувалася.
«Здивувалася» це ще м'яко сказано.
Слово було дівчаче, «га?», але інтонація була скоріше:
«Що-о?»
Такий тон, яким Кучінава зазвичай каже: «Що ти верзеш, дурепо?»
Ось така страшна Цукіхі.
Хулігани в школі, відпочивайте.
— Що це означає? Що ти маєш на увазі?
— П-пробач… н-нічого…
— Не «пробач». І не «нічого». Я запитала, що ти маєш на увазі. Відповіси мені, Надеко?
— ...
Страшно. Чому з самого ранку таке?
— Що? Не чула? Чи не слухаєш? Чи, може, не можеш відповісти? Чи не хочеш?
— П-пробач…
— Тому й кажу, не «пробач». Що? Може, я не так запитую? Це моя вина? Чи, може, тобі є за що вибачати? Ти зробила мені щось погане? Чи думаєш про щось таке, за що маєш вибачати?
— …Н-ні…
Лячно-лячно-лячно.
Це не схоже на розмову між дівчатами з середньої школи.
Адже Цукіхі стиснула кулаки.
Надеко дивиться вниз, намагаючись не дивитися їй в обличчя, і з цього кута бачить коліна Цукіхі, а на них… вона міцно-міцно стискає кулаки.
І це не просто від злості. Великий палець зовні, як у бойових мистецтвах. Ніби каже: «Залежно від відповіді, можу й вдарити.»
І ще: «А можу вдарити й без відповіді…»
Страшно.
І водночас, попри страх, я думаю: «Ого, як круто…» Хоча зараз зовсім не до того, але я не можу не думати.
Круто. Справді круто.
Як із таким характером можна бути такою популярною?
Мабуть, у Цукіхі є безліч «хороших рис», які з лишком компенсують цей характер.
Так.
Тому, так… не лише гарність.
— Гаразд. Вдарю. У живіт.
— Зачекай! Скажу-скажу-скажу!
Здається, її гнів перетнув межу, і Цукіхі рішуче, без вагань, підвелася з рішучим виразом обличчя. Надеко задрала руки до стелі, здаючись, і голосно, неймовірно чітко, як ніколи, сказала:
— Т-тоді… мені сказали таке. Одна особа сказала: «Пощастило, що ти просто гарна.»
Точніше, не одна особа, а вампірка, але зізнатися в цьому я не можу. Якщо скажу правду, мене вважатимуть брехухою. І вдарять. У живіт. Я відчуваю цю рішучість.
— «Пощастило, що ти просто гарна»?
— У-угу… Т-так. І т-твоя імітація… дуже схожа. Один в один.
— Та я нічого не імітую…
Цукіхі, хоча й нібито не імітувала, виглядала задоволеною від компліменту й сіла назад на підлогу.
Здається, їй подобається, коли її хвалять. Просто.
Хоча насправді я пом'якшила оригінальний тон, тому «схожа» це перебільшення.
Правильно було: «Пощастило тобі. Що ти просто гарна.»
Шінобу сказала це з ледь помітною усмішкою.
— А-але… це не вперше мені таке кажуть… Давно вже… Казали: «Ти тільки гарна й нічого більше»… «Тільки зовнішність»… і таке інше…
«Ти тільки гарна й нічого більше.»
Це сказала… подруга.
Та, кого я вважала подругою.
Та, кого я вважала найближчою подругою…
Та, яка наклала на Надеко «замовляння».
— «Нічого не робиш, а тобі все дається, нечесно»…
— Гм… Але хіба це не просто заздрість?
Сказала Цукіхі.
— Якщо перефразувати, зрозуміло, яку дурницю ця людина несе. «Пощастило, що просто розумна», «Пощастило, що просто швидко бігаєш», «Пощастило, що просто багата»… Якщо так казати, то у світі нічого «просто» не буває.
— …Угу. Так, але…
— Я теж, ну, «просто сестра брата», і все.
— ...
Для Цукіхі, коли вона думає про свою найкращу рису, перше, що спадає на думку, це те, що вона сестра братика Койомі?…
Неймовірно. Що це за самооцінка.
— Не варто перейматися, га? Я думала, що твоя нічна прогулянка це не втеча з дому, а щось інше, але що, це справді була втеча? І хтось тобі таке сказав, і тому ти втекла?
— Н-ні…
Це зворотний порядок.
Але те, що слова Шінобу були настільки болючими, що хотілося втекти з дому, це правда… Не самі слова, а та ворожість, яка в них була.
Бажання образити Надеко.
Це було боляче.
— Надеко. Запитання «якби я не була гарною, ти б не стала зі мною дружити» це насправді безглузде запитання, і якщо воно взагалі виникло, то вже щось не так, тому я не відповідатиму.
— ...
— Але якщо ти наполягаєш, то скажу: «Не стала б.» І що? Тобі це потрібно? Тебе це влаштує? Ти хочеш змусити мене це сказати? Якщо я це скажу, ти переможеш?
— Н-ні…
— Ні. Тобто ти ненавидиш свою гарність?
— Н-не те щоб… але коли кажуть, що це єдине, що в мене є…
Не подобається, прошепотіла я.
Так тихо, що Цукіхі, може, й не почула.
Тому додала, ніби виправдовуючись:
— Х-хотілося б, щоб… цінність Надеко була в чомусь… невидимому.
— Цінність?
— Н-ну… що розумна, що спортивна… що характер хороший… не важливо, просто чи випадково, щось таке… цінне… Або, ну, якийсь талант…
— Та це ж те саме…
Цукіхі зітхнула, ніби вже й не злилася, а просто дивувалася.
— Люди з талантом теж, мабуть, так само відчувають. Їм теж боляче, коли кажуть «негарна». Але ж заперечувати свою індивідуальність безглуздо.
— А-але Надеко… я не хотіла бути гарною…
Тому.
Коли кажуть, що мені пощастило, що це нечесно, що це підло… мені не подобається.
Ні, не «не подобається».
Важко.
Виснажує. І фізично, і морально.
— …Коли тобі догоджають тільки тому, що ти гарна…
— І тобі соромно.
Цукіхі завершила фразу за Надеко.
Не те щоб це було аж так проникливо.
Це будь-хто зрозуміє. Хто завгодно, крім Надеко.
— Тому ти й відрощуєш чубчик, щоб сховати обличчя?
— ...
— Я думала, це тому, що ти сором'язлива й не любиш дивитися в очі… Але, Надеко. Навіть якщо сховаєш обличчя, жестів не сховаєш. Голосу не сховаєш. Усе, що від тебе виходить, воно все гарне.
— ...
— Ну, люди завжди хочуть того, чого не мають. Карен хвилюється за те, що занадто висока. А я іноді думаю, якби я не була сестрою брата, було б краще.
Головна перевага і головний недолік це одне й те саме, і обидва стосуються братика Койомі. Тому й жахливо.
Не треба так відверто.
Що б було, якби Цукіхі не була сестрою братика Койомі…
— Зрозуміло. Тобто тому ти відрощувала чубчик.
Цукіхі підтвердила, ніби ставила крапку.
— І тому ти не стараєшся з одягом і носиш ці жахливі речі.
— ...
Ні.
Одяг тут ні до чого…
— І тому носиш цю дивну гумку для волосся.
— ...
— Ось воно що. Ну, тоді, враховуючи все це, дозволь дати одну пораду.
— П-пораду?
— Ага. Слухай уважно, значить так...
Кивнувши, Цукіхі сказала.
З найширшою усмішкою.
— Я розумію, що ти хочеш сказати, але це не твоя провина, що ти тільки гарна, дурненька.
— ...!
Ніби відрізала.
Від такої грубості навіть не встигаєш образитися.
Навіть не встигаєш перепитати, чи не почулося.
І взагалі, Цукіхі справді неймовірна. Перед дівчиною, яка щойно була засмучена, вона не сказала жодного лагідного слова, жодного слова розради.
Ні, справді, справді неймовірна.
Але водночас, якщо чесно, я ж саме тих лагідних слів і розради й чекала, і від цього стає соромно за себе.
— Якщо тобі не подобається, що тебе хвалять і догоджають тільки за «гарність», то просто розвивай щось крім «гарності». Старайся, працюй. А ти намагаєшся скасувати саму «гарність». Це ж навпаки-навпаки! Аж не розумію.
— …С-старайся… працюй…?
— Ага. Усі так роблять.
— ...
Коли тобі так легко це кажуть, слів не знаходиш.
Ну, це ж правда…
Дуже-дуже правильна правда.
— А-але, Цукіхі…
— Що?
— С-старатися, працювати… це ж… важко.
— ...
Цукіхі помовчала трохи, а потім сказала:
— Це дуже у стилі Надеко. Оця твоя лінивість… ця недбалість… вона мені подобається.
— ...
— Але цікаво, як це, коли тобі кажуть, що твій недолік це нормально? Як це відчувається?
— Га?
Надеко здивувалася.
Недолік це нормально?
— «Неохайна, але мені подобається», «Грубить, але мені подобається», «Має темне минуле, але мені подобається», «Незграбна, але мені подобається»… Коли тобі таке кажуть, як це? Неприємно? Чи легше стає?
— ...
— Взагалі, хто тобі таке сказав?
— Х-хто…
Цукіхі не стала чекати відповіді й одразу перейшла до наступного запитання.
— Коли питають «хто», мені… незручно…
— Братик? Може?
— Н-ні… Братик Койомі такого не скаже…
Щоб не кинути підозру на братика Койомі, я заперечила досить рішуче. Хоча, з іншого боку, це сказала Шінобу, яка з ним духовно пов'язана, тому, мабуть, мій тон був не такий уже й впевнений.
Тому, ніби виправдовуючись, я додала:
— Б-братик Койомі… він добрий…
— Ага. Я знаю, що він добрий. Я краще знаю.
Але саме тому він іноді каже зайве, додала Цукіхі.
— Те, чого не треба казати. Або, ну, те, що краще б не казати.
— ...
— До речі, ти ж закохана в братика, правда?
Раптовий удар.
І пряме влучання.
Ніби грали в бейсбол, а тут раптом перейшли на доджбол.
Ні, навіть не доджбол. Це був твердий м'яч, і він влучив прямо в мене. Аут.
— Н-не знаю, про що ти…
Від хвилювання я почала говорити як персонаж із детективу.
Хоча, мабуть, це навіть пасує до ситуації…
— Ч-чи є докази…?
— Та не треба ховати. І так усе видно. Зрозуміло. Мабуть, тільки братик не помічає.
— ...
— Тому, може, ти вчора ввечері раділа, що спиш у ліжку брата, і таке інше…
Цукіхі сказала.
Ні.
Надеко не така безсоромна дівчина, я не роздягалася в юкаті в його ліжку, хотілося сказати, але язик не слухався.
Це ще не паніка, але десь поруч.
Ну, зрештою, за всіма обставинами, Цукіхі, мабуть, і так усе знає…
— …Може, через те, що братик сказав «добре, що гарна», ти так переживаєш?
— …Ні.
Хоча я так сказала, слова Шінобу справді кидають тінь на мою душу.
Але.
— Але те, що братик Койомі так хвилюється за мене, шукає мене всю ніч… може, це теж тільки тому, що я «гарна»…
— Якщо інших переваг немає, то, мабуть, так.
Відрізала.
У Цукіхі взагалі немає жодного поняття «милосердя».
Чим вона схожа на сестру братика Койомі… ну, обличчя в них справді подібне.
— Братик не може пройти повз гарну дівчину… жартую-жартую. Ні, мабуть, ні. Братик допомагає всім. Перед братиком твоя гарність не має жодного значення.
— ...
— І тебе це теж не влаштовує? Яка ж ти примхлива.
— Н-ні, не в тому річ…
Я просто думала, хто правий, Шінобу чи Цукіхі… хоча, мабуть, річ не у тім, хто правий, а хто ні.
Шінобу, яка з ним пов'язана. Цукіхі, яка його сестра. У кожної свій погляд, своє тлумачення. І в Надеко теж має бути свій погляд, своє тлумачення…
Але в мене нічого немає. Жодного тлумачення.
Думати своїми думками.
Я від цього відмовилася.
— Ну, але тоді, якщо подумати з іншого боку, виходить, що ти дружиш зі мною тільки тому, що я «сестра братика Койомі»?
— Га? Н-ні, я…
Запанікувала.
І згадала ту дівчину, яка подружилася зі мною, щоб бути ближче до хлопця, який їй подобався.
Згадала… і запанікувала ще більше.
— Ні… адже це зворотний порядок… У другому класі ми з Цукіхі стали подругами, і тому я приходила до цього дому, і тому зустріла братика Койомі…
— Хм. Але з цього семестру ми знову почали спілкуватися саме тому, що братик був поруч. Тобто це тому, що я сестра брата, ні?
— ...
— …Жартую.
Побачивши, що Надеко замовкла, Цукіхі раптом змінила тон, з серйозного на легкий.
— Якщо тобі таке скажуть, буде неприємно, правда? Не важливо, як насправді, а просто… щойно ти сама сказала таке іншій людині, навіть не подумавши про її почуття.
— …Пробач.
Ні.
Цукіхі не чекає вибачень…
— А-але Надеко не дружить із Цукіхі тільки тому, що вона сестра братика Койомі… Тобто, Цукіхі страшна, але…
— Га?
— Н-ні, я хотіла сказати, Цукіхі нудна, але це не причина…
— Що за «нудна»…?
Не вдалося вивернутися.
Але якщо чесно, у словах Цукіхі є частка правди. Порядок справді зворотний, але навіть тоді, у другому класі, коли я була така сама незграбна у спілкуванні, я ходила до дому Цукіхі знову й знову не лише через її наполегливість, а й тому, що там був братик Койомі.
У цьому сенсі Надеко.
Не має права скаржитися чи дорікати комусь.
Так. Навіть тій подрузі.
— Взагалі, це мене цікавило вже давно, і я хотіла запитати, коли буде нагода. Надеко. Чому ти любиш братика?
— Ч-чому…?
— А, ні, не чому. Щось же було. Колись. У початковій школі. Братик гарний. Братик добрий. Братик чудовий. Братик колись був розумний.
— ...
У неї бездоганний перелік компліментів рідному брату.
Трохи лякає. Ні, не трохи.
— Щоб любити когось, причина не потрібна… І навпаки, будь-яка причина підходить. «Гарний», «сестра когось», будь-яка. Але… Надеко. Чому ти любила братика цілих шість років після того?
— Га…?
— Адже ти спілкувалася з братиком тільки в другому класі, правда? Тільки з тим шестикласником? Братик у середній школі став таким крутим, що майже не грав із молодшими дівчатами… Тобто ці шість років після цього ти навіть не бачилася з ним. Як ти могла продовжувати його любити?
— ...
— Це ж… на мою думку, це вже давно вийшло за межі «відданості»…
Справді.
Коли ми зустрілися після шести років, братик Койомі мене зовсім не пам'ятав. Це нормально, і не можна казати, що він холодний чи в нього погана пам'ять. Принаймні, дорікати йому за це не можна.
Надеко просто пам'ятала.
Однобічно пам'ятала.
Дивно, неприродно пам'ятала.
— Т-тоді… але…
Сказала Надеко.
Виправдовуючись.
— Але навіть у третьому класі я чула чутки про братика Койомі… Н-ну, братик Койомі найактивніше діяв саме в середній школі.
Як Цукіхі та Карен почали діяти як Полум'яні сестри саме в середній школі, так і братик Койомі, поспішно додала Надеко.
Цукіхі, звісно, дивилася на мене підозріло, коли я раптом стала такою балакучою, але…
— Ну...
Кивнула.
Активність братика Койомі в середній школі, або, краще сказати, його бешкетність, Цукіхі, як його сестра, знає найкраще.
Тому.
Як виправдання.
Це було досить переконливо.
— І в старшій школі він теж був відомий. Хоча сам чомусь вважає себе звичайним, пересічним старшокласником.
— Здається, у братика Койомі поняття «звичайний і пересічний» дуже відрізняється від загальноприйнятого…
— Мабуть… Усі люди вважають свою норму загальною. Навіть гарна дівчина може казати, що вона негарна.
— ...
Ну, це справді була моя необережність, чи, краще сказати, зрив на Цукіхі, але вона трохи нав'язлива.
На відміну від прямолінійної Карен, Цукіхі досить чіпка.
Може, вона вже відпустить мене?
— У-угу… тому нічого дивного. Любити когось шість років це нормально.
— «Усього шість років»… Для другокласниці середньої школи це майже половина життя…
«Хм», — сказала Цукіхі.
А потім:
— Для порядку, хоча це й не обов'язково, але перевірю.
Вона підповзла до мене рачки по ліжку й подивилася знизу вгору, намагаючись зловити мій погляд. У такому положенні сховати вираз обличчя неможливо.
— Коли ти кажеш, що любиш братика, це ж не як «доброго старшого брата» чи «друга», правда?
— ...
— Ти кохаєш його в романтичному сенсі, правда?
— Р-романтичному…
— Ой, неточно. Як хлопця, правда?
— У… угу.
— Ти не просто заздриш нам із Карен, а хочеш бути з ним, бути його дівчиною, правда?
— У-угу… так.
— Хочеш обніматися?
— Х-хочу… так.
— Таке і таке?
— Хочу…
Під тиском її допиту мені нічого не залишалося, як відповідати.
Кучінава на правому зап'ясті…
Нічого не каже й нічого не робить.
Ніби його там немає.
Слухаючи таку розмову між двома другокласницями середньої школи, що він може думати?
— Н-Надеко… любить братика Койомі. Як хлопця… кохає.
— Зрозуміло.
Цукіхі кивнула й продовжила дивитися на моє обличчя знизу.
Якось так… за такої ситуації я чекала, що вона скаже: «Тоді я тобі допоможу! Довіся мені!» Але, звісно, Цукіхі сказала щось зовсім протилежне.
Ну, це ж Цукіхі.
— Але ж в братика є дівчина.
Розділ 143: Медуза Надеко - 015
Том 4
