Саме тієї миті.
У світлі лампи, на килимі кімнати, з тіні братика Койомі вистрибнула білява дівчинка.
— Вампірський удар!
З таким вигуком дівчинка врізала кулаком прямо в підборіддя братика Койомі.
Чудовий аперкот.
— Гкхааа!
Братик Койомі відхилився назад і так і впав на спину.
Занадто слабкий!
Він впав, як якийсь статист на початку бойової манґи, якого б'ють для розминки. Така крихкість, ніби з тонкого паперу.
— Хм!
Дівчинка зробила сальто в повітрі й безшумно приземлилася на стелю.
На ній була сукня з воланами, але вона вправно підіткнула тканину під стегна, щоб поділ не задрався.
Хоча волосся у неї стирчало в усі боки.
…Колись я вже бачила цю дівчинку, і, здається, тоді на ній був шолом, але… схоже, мода на шоломи вже минула.
Так.
З тіні братика Койомі вистрибнула вампірка, тобто колишня вампірка, пані Ошіно Шінобу.
Звертатися до дівчинки, якій на вигляд років вісім, на «пані», для Надеко трохи дивно, але… цій Шінобу, кажуть, насправді п'ятсот років, тож, мабуть, «пані» це ще найменше, що личить, і треба було б казати «панно».
…Мабуть, так.
У цьому сенсі вона така сама, як Кучінава. І тепер Надеко зрозуміла, чому Кучінава весь цей час був такий тихий.
Не тому, що поруч був братик Койомі, а тому, що неподалік була Шінобу. Кучінава затих саме через це.
За віком Кучінава, здається, навіть старший, і до того ж хоча він і втратив віру, він все одно бог, тож ховатися йому ні від кого, здавалося б… Але ж Шінобу, як-не-як, Королева дивин.
Королева усього неживого.
Тобто всі дивини для Шінобу це їжа.
Якщо говорити про вершину харчового ланцюга, то саме Шінобу відповідає цій назві. Кучінаву, особливо тепер, коли він такого розміру, вона б просто ковтнула за раз.
Ковтнути змія цілком… навіть на каламбур не тягне.
Не смішно.
— Фух… Ледве не сталося біди.
Прилипнувши до стелі, Шінобу витерла піт із чола й промовила.
Так говорять, коли закінчили важку справу.
— Ще трохи, і я б порушила столичні правила… Ну й ну. Від свавільності мого господара аж щоки бліднішають. Думала, анемію зароблю.
— …
Досить приземлені слова.
Не дуже по-вампірськи, але, здається, теперішня Шінобу сильно перейнялася манерами братика Койомі, тож, мабуть, шукати в ній шляхетність, відповідну до зовнішності, вже марно.
— Ну, тоді так.
І Шінобу впала зі стелі.
Дуже вправно, з грацією гімнастки, приземлилася, оминувши братика Койомі.
Потім потерла власне підборіддя.
Те саме місце, куди вона щойно врізала йому.
— Оскільки наші відчуття пов'язані, біль мого господара стає моїм болем… але, хм, якщо вимкнути його, перш ніж він встигне відчути біль, то проблем немає.
— …
Якісь страшні речі вона каже.
Братик Койомі лежить і навіть не ворушиться. Може, це як у боксі кажуть: «вдарити в підборіддя, щоб мозок затрусився»…?
Але ж коли мозок труситься, це, здається, дуже серйозно.
Мозок же.
— Ти як там, дівчинко з чубчиком?
Шінобу подивилася на Надеко й запитала.
Погляд такий, ніби Надеко їй зовсім не цікава… хоча ні.
Чи то не зовсім байдужість? Але якщо запитати, що тоді… все одно не зрозуміло.
Я не можу прочитати навіть думки людей.
А вже думки вампірки, тим паче.
— Небезпечно було. Добре, що я встигла. Ще б трохи, і ти б у такому віці вже народжувала дитину.
— С-справді все було аж так погано…?
— Ну, так.
Шінобу зробила крок до Надеко, і та мимоволі здригнулася.
— Якщо так дивитися, то зрозуміло, чому мій господар так до тебе прив'язаний. У тебе досить гарні риси.
— …
Коли на тебе так дивляться впритул, стає страшно.
Адже навпроти вампірка.
Хоча зараз вона втратила свої вампірські здібності… ті ікла, що визирають з-за губ, не сховаєш, та й, здається, вона й не намагається.
Ікла.
Не такі, як у змії.
— Хм.
Шінобу відвела погляд від завмерлої Надеко.
І сказала:
— Наступна після мене за вродливістю!
— …
Не зрозуміло, це комплімент чи ні.
Але щойно, коли вона була так близько, я теж могла роздивитися її обличчя… і справді, Шінобу була така гарна, що аж захоплювало подих.
Набагато гарніша за Надеко.
— П-пані… Ш-Шінобу…
— Не смій так легко вимовляти моє ім'я.
Надеко не мала наміру сказати нічого особливого, але якось мимоволі звернулася до неї, а Шінобу одразу ж різко відсікла.
Ніби жодної можливості для зближення.
— Що більше ви кличете мене цим ім'ям, то більше я до нього прив'язуюся… хоча тепер уже й не хочу повертати старе.
Говорячи це, Шінобу підняла непритомного братика Койомі. Він так і не отямився, млявий, без жодних ознак свідомості.
— Але це не означає, що я дозволю якійсь дівчинці, що й десяти років не прожила, так мені кликати.
— …
Мені вже десять, взагалі-то. Я в другому класі середньої школи.
Але після такої відсічі у Надеко, звісно, не вистачило сміливості нагадувати Шінобу про свій вік. Зовсім.
Навіть щоб виправити помилку, потрібне якесь право.
Але подумки я все ж подумала: «Ох, яка ж вона стала балакуча». Коли ми зустрілися вперше в червні, хоча чи можна те назвати «зустріччю»…, вона не вимовила жодного слова, була ще мовчазніша за Надеко.
Хоча вона не людина, а вампірка.
Чи ні, тепер вона більше ніж наполовину людина, здається?
Мені не розповідали подробиць… та і якби розповіли, я б усе одно нічого не зрозуміла.
Так чи інакше, я вважала Шінобу своєю товаришкою по мовчазності, а вона тепер стала такою говіркою, і це трохи сумно.
Хоча, я ж просто так подумала, насправді ніякого відчуття спорідненості не було… У червні вона так дивилася на мене, що було страшно.
«Мовчала, бо злилася» тодішня Шінобу і «мовчу, бо страшно і незручно» Надеко, це зовсім, зовсім різне…
— Ну, дівчинко з чубчиком. Мій господар вже казав, але сьогодні спи на цьому ліжку. А його я віднесу вниз і покладу на дивані, тож не хвилюйся.
— …А.
Дякувати якось дивно в такій ситуації.
Для Шінобу це було радше порятунком братика Койомі, а не мене… тому Надеко проковтнула слова подяки й сказала:
— …Вибачте.
Чому в такий момент вибачення, я й сама не знаю. Але якщо пояснювати, то це щось на кшталт: «Вибачте, що завдаю вам клопоту через таку, як Надеко».
— Хм… Часто ти перепрошуєш.
— …
— Але цікаво. Ти просиш вибачення, бо справді вважаєш себе винною, читому, що «в цій ситуації заведено перепрошувати», ніби читаєш репліку за сценарієм?
— …
— Як кажеш «добрий ранок» вранці, «на добраніч» увечері та «смачного» перед їдою, так і перепрошуєш?
— …
— Мовчиш. Ну, щодо цього, я й сама не в тій позиції, щоб повчати… Я теж колись довго мовчала.
— …
— Ка-ка.
Шінобу чомусь розсміялася, примруживши очі, і Надеко, яка вже просто чекала, коли та піде з кімнати, несучи братика Койомі, завмерла.
Це був ніби смішок.
Але, мабуть, найточніше буде сказати… глузування.
Здавалося, на мене дивляться зверхньо.
— Ка-ка-ка… кака. Какакакака.
— …? П-пані…
Не витримавши, Надеко запитала.
Запитала, хоча краще б не питати.
Але, може, через цей зв'язок між ними… коли Шінобу так сміялася, це було ніби сам братик Койомі сміється.
Хоча це неможливо… але все одно. Я не могла не запитати.
І ще… був страх. Кучінава на правому зап'ясті Надеко й досі прикидається гумкою для волосся, але хоч як добре він маскується, не факт, що Шінобу не розпізнає цю маску.
Зараз Шінобу, здається, у добрих стосунках із братиком Койомі, і навряд чи вона раптом з'їсть Кучінаву без причини… але дівчинка, на зап'ясті якої причаївся бог, може здатися підозрілою.
А може, саме через ті добрі стосунки, коли братик Койомі отямиться, вона йому все розповість…
— Щ-що… смішного?
— Смішного? Хм, нічого смішного. Я просто зрозуміла дещо й розсміялася. Ну, я ж казала щойно? Я розумію, чому мій господар так до тебе прив'язаний.
— …
«Мій господар», це, без сумніву, братик Койомі… але чомусь…
Коли Шінобу так про нього говорить, здається, ніби він десь дуже-дуже далеко від мене.
— Я просто ще раз це усвідомила. Коли ти так тремтиш, хилиш голову, вся така слабка й безпорадна, і всім своїм виглядом кажеш: «Я така нещасна, подивіться на мене»… то навіть мій господар, і навіть така жахлива істота, як я, відчуваємо бажання тебе захистити.
— …
Нещасна. Нещасна… дівчинка.
— А якщо вже казати про жахливість… дівчинко з чубчиком. Хочеш, розкажу тобі, що «милість» це теж доволі жахлива зброя?
З єхидним тоном продовжила Шінобу.
Так.
Та посмішка, відмінна від попереднього глузування, мабуть, саме те, що братик Койомі називав «жорстокою посмішкою». У червні Шінобу жодного разу не всміхнулася, а тепер, коли вона посміхається, від неї стає ще страшніше.
— Дитинча тварини, чи навіть людське дитя… викликати бажання захистити своїм виглядом чи поведінкою, це зброя слабких, щоб вижити. Хоча, не лише слабких. Я сама, з цією милою зовнішністю, змушую інших втрачати пильність. Гм. Та й Ононокі теж з того ж розряду.
— …………
— Маскування… можна сказати. Протилежність застерігаючого забарвлення.
І тоді.
Шінобу глянула на праве зап'ястя Надеко, і мені здалося, що вона посміхнулася… а може, й ні. Може, здалося.
Можливо, через почуття провини я просто накручую себе.
Але тіло все одно тремтить.
Язик заплітається, говорити я точно не зможу.
— «Милість» це зброя, що не поступається «силі». Звісно, я не збираюся казати, що я найсильніша, бо маю й те, й інше. Це й так зрозуміло. Я просто кажу, що тобі пощастило: ти просто тремтиш, і в мене зникає всяке бажання вбивати.
— …
...Ні?
Пощастило?
Тиха, мовчазна, незграбна у спілкуванні Надеко… яку всі автоматично вважають «слухняною» та «хорошою дівчинкою»… якій нав'язують обов'язки старости, якій доручають несправедливі прохання…
Тільки програші. Тільки розчаровані очікування.
Розчаровувати людей… справді боляче.
— Н-не пощастило… мені зовсім не пощастило.
— Справді? Хм? Тобто, якщо просто мовчати, всі стають добрими? Якщо просто мовчати, тебе вважають розумною? Якщо просто мовчати, тебе вважають розважливою? Тобі посміхаються, навіть коли ти нічого не робиш? Якщо просто сидіти тихо, можна уникнути неприємностей? Якщо просто робити те саме, що й інші, тебе оцінюють вище? Якщо кажеш те саме, що й інші, тобою захоплюються більше? Якщо помиляєшся, тебе не сварять? Якщо брешеш, тобі пробачають?
— …Я-я…
Надеко похитала головою.
— Це… не подобається мені. Це не везіння, це просто… це ж просто дискримінація, і…
— Коли тобі важко...
Надеко ледве видавила ці слова.
Але Шінобу не дослухала. Вона просто продовжила, ніби Надеко тут і не було.
— ...Хтось сам собою приходить на допомогу? Якщо сварка, тебе автоматично вважають постраждалою?
— …
— Хм. Я думала, може, ти це навмисно граєш, але, здається, ні. Тобто це природно, без жодних зусиль. Просто така вдача, такі рухи. Для мене, яка постійно працює над собою, це аж заздрість бере.
Шінобу сказала це зовсім без заздрості в голосі.
Погляд зверху на Надеко нікуди не подівся.
Навіть став ще більш принижуючим.
— «Природно мила». До речі, ти знаєш, як японською називають таких, як ти?
— …
— Ну-ну, це ж запитання. Можеш відповідати.
Ну як же.
Кажуть, що можна відповідати, але…
— Н-не знаю… «ж-жахлива»?
— Демонічна.
Кинула Шінобу, як вирок.
Демонічна. Демонічна?
— Ти набагато більше схожа на йокая, ніж на дивину. Ка-ка-ка.
Шінобу знову розсміялася.
— Ну-ну, нічого страшного. Вибач, перебрала. Мені, такій, як я, взагалі не личить говорити таке про якогось там людину. Залишайся такою, як є. Живи собі, як живеш, мені байдуже. Живи й помри такою, як є. І все життя хай братик Койомі за тебе хвилюється.
І цього разу Шінобу справді підхопила братика Койомі, трохи незграбно, майже волочачи, і понесла до виходу з кімнати.
У коридорі вона обернулася й сказала. Дивлячись на Надеко не зверхньо, а з відвертою, щирою зневагою.
— Пощастило тобі. Що ти просто гарна.
Розділ 142: Медуза Надеко - 014
Том 4
