— Слухай-но, Сенґоку. Те, що ти накоїла… Якби на моєму місці був хтось інший, він би сказився від люті.
П.п: Я краще приберу «старший», бо... ну бо так.
А тепер перенесемось до дому братика Койомі.
До кімнати братика Койомі.
З червня я вже не раз тут бувала. Кімната в братика Койомі завжди охайна, така, як личить йому… Але сьогодні, саме цієї пізньої ночі, жодного трепету, як під час попередніх візитів, я не відчувала.
Якщо вже на те пішло, радше сильна напруга, як того першого разу.
…Хоча, на відміну від того разу, зараз мене змусили сидіти на колінах, тож, мабуть, це навіть гірше. Різниця як між парком розваг і кімнатою-в'язницею.
— Слухай но, Сенґоку, — повторив братик Койомі.
Щойно він казав, ніби не злиться, але ж очевидно, що лютує.
Братика Койомі в стані люті я, мабуть, бачу вперше. Отож він уміє так гніватися через таке.
Це навіть досить привабливо.
— Вистрибувати з дому посеред ночі й десь тинятися… Так і до біди недалеко, станеш як я, або як Карен, чи як Цукіхі.
— …
Хмм.
Хіба це не дивне порівняння?
До речі, якщо ви питаєте, за що саме братик Койомі мене сварить, то за нічні прогулянки. Так, справді, втекти з дому, не помітивши батьків, мабуть, заслуговує на догану… Але ж я лише будувала подобу замку Наґоя з піску! Не думаю, що за таке треба тягнути до кімнати й змушувати сидіти на колінах.
Але, здається, братик Койомі, маючи молодших сестер, не міг не хвилюватися через мою «втечу»…
Мені навіть капелюха зняли.
Почуваюся наче геть гола.
— Не хочу бути занудою, але, Сенґоку, ніч для того, щоб спати. Хіба що ти вампірка.
— …
Я не можу сказати, що шукала дещо.
Ну, якщо вже на те пішло, братик Койомі теж шукав мене. Точніше, мої тато й мама помітили, що мене немає вдома, і першою, кому вони зателефонували, була Цукіхі, тобто сестра братика Койомі.
Цукіхі відома навіть на батьківських зборах.
І Цукіхі, бувши собою, кинулася: «Та все гаразд, одну ніч переночує в нас», і наплела, що я начебто ночую в них. Але братик Койомі випадково проходив повз кімнату сестри (проходив повз кімнату сестри?), почув це й обурився:
— Дурепо! А якщо з Сенґоку щось трапиться?!
І вискочив з дому, шукав мене по всьому місту.
Я так і не знайшла те, що шукала, а от братик Койомі знайшов мене лише завдяки інтуїції. Навіть з урахуванням велосипеда, це просто неймовірний хист лозоходця. Пану Кучінаві до нього далеко.
А пан Кучінава від самого початку мовчить. Мабуть, дотримується обіцянки не говорити при сторонніх… Але якщо подумати, пан Кучінава ж знає братика Койомі.
Він сам так казав. Того дня в червні.
Він бачив мене, братика Койомі та панну Камбару у тому святилищі, коли ми проводили «ритуал» у храмі Білого Змія. І тепер…
Тепер… Що пан Кучінава думає, «дивлячись» на братика Койомі?
— Тс…
Але якщо й далі так мовчати, нічого не вирішиться, тож я нарешті наважилася заговорити з братиком Койомі.
Хочу змінити тему.
Не дуже хочу, але треба.
— А як там… Цукіхі?
— Га? Цукіхі? Вона ж байдужа як лід, уже дивиться сни в сусідній кімнаті. Хочеш, розбуджу?
Я замотала головою.
Зовсім не цього я хотіла… Точніше, це жахлива думка.
Братик Койомі, певно, не розуміє, бо вона його сестра, але Цукіхі… Вона, загалом-то, страшна.
Жахлива.
Недарма їх із Карен називають Полум'яними сестрами… У неї є епізоди, від яких не до сміху, повірте. Вона добра дівчина, правда. І це не ввічливість, я щиро кажу, вона справді добра.
Просто в неї така кількість енергії, що порівняно зі мною, це зовсім інший масштаб.
Можна сказати, на порядки вищий.
Справді, добра дитина не завжди означає безпечна.
— Та годі тобі соромитись, Сенґоку. Все одно вона, спить чи не спить, однаково ходяча сонна муха.
— Сонні очі тут ні до чого… Ну, Цукіхі я завдала клопоту… Довелося їй брехати…
Про це треба буде домовитися заздалегідь, але спершу я маю подякувати Цукіхі.
— Справедливо. Але передусім, Сенґоку, тобі треба перепросити перед батьками. Я завжди казав тобі, дівчині, у якої «перепрошую» не сходить з язика, щоб ти не кидалася вибаченнями направо й наліво… Але цього разу перепросити справді варто.
— …Т-так… Ти маєш рацію…
— Якби я тебе не знайшов, хтозна, що б могло статися…
Братик Койомі театрально знизав плечима, ніби кажучи «ну що з тобою робити».
Та годі вже, нічого б не сталося…
Мабуть, я б закінчила вирівнювати пісочницю, прибрала б свою подобу замку Наґоя, повернулася додому… Ну, тато й мама полаяли б мене, я б поспала, встала й пішла до школи.
На відміну від Токіо чи інших великих міст, у нас тихе, безпечне містечко.
Нічого страшного б не трапилося.
Судячи з того, як він поводиться з Цукіхі й Карен, братик Койомі загалом надмірно хвилюється за дівчат мого віку.
Можна навіть сказати, надто опікується… Звичайно, приємно, коли про тебе дбають, але з сестрами він уже перегинає палицю.
Це вже не опіка, а втручання.
Цікаво, чого він так остерігається.
— Ви всі занадто безтурботні. І ти, і Карен, і Цукіхі… Ви наче не розумієте, що ще діти.
— Н-ну, я розумію…
Не знаю, як там Цукіхі й Карен, вони обидві люблять удавати дорослих… Але я цілком усвідомлюю, що я дитина.
Нічого не тямуча дитина.
Єдине, що я знаю, це дно пісочниці.
— Ні-ні, справді не розумієте. Не те що ви діти, а те, як саме дорослі дивляться на дітей. Яким підозрілим поглядом.
— …
Яка жахлива думка.
Я аж дар мови втратила.
Мені здалося, що братик Койомі насправді бореться сам із собою.
Але оскільки сперечатися з цим було б недоречно, я просто сказала:
— Вибач.
Це моя звичка. Можна сказати, умовний рефлекс. І в будь-якому разі, це чарівне заклинання, що завершує будь-яку розмову.
Заклинання… Майже як «замовляння».
Щоправда, невідомо, чи воно діє.
— Ну, якщо ти справді шкодуєш, то добре… Хм? А тепер скажи мені, чому така слухняна дівчинка, як ти, тинялася посеред ночі?
Казати, що я не слухняна, теж було б недоречно, але й відповідати чесно не наважуюся.
Якщо вже казати як є, я шукала тіло божества пана Кучінави… Але братику Койомі про це розповідати не можна. Якби я могла розповісти, то порадилася б з самого початку, не брехала б через телефон.
Братику Койомі.
Цього разу це таємниця. Бо на відміну від червня…
Я не жертва.
Я вбила так багато товаришів пана Кучінави, порубала їх на шматки… Я винуватиця.
— Га? Сенґоку, невже ти…
Братик Койомі підозріло подивився на мене, коли я замовкла.
— Невже те, що ти казала вчора ввечері телефоном, було брехнею? Невже ти в щось втрапила?
— …
Я міцно стиснула губи.
Братик Койомі, як завжди, має гострий нюх.
Навіть занадто гострий. Невже це результат його боротьби з дивинами, досвід усіх минулих пригод?
Ну, точніше кажучи, я не «втрапила», а цього разу мене «зачепило».
Я глянула на праве зап'ястя й подумала про це.
А потім сказала: «Н-ні… нічого такого…»
Щоправда, це прозвучало не дуже переконливо. Будь-хто почув би в цьому лише поспішну відмовку, жалюгідне заперечення.
— А, ну тоді добре. Слава богу.
Братик Койомі полегшено видихнув.
…Він повірив.
Мені, брехусі, може, й не личить це казати, але братику Койомі, ти занадто довірливий.
Занадто добрий.
— Я вже думав, що ти, Сенґоку, потайки від мене потрапила під вплив якоїсь дивини, і вона вмовила тебе щось шукати, виконувати якісь доручення, і ти тому розкопувала ту пісочницю.
Прямо в ціль.
Єдине, чого він не вгадав, це те, що мною керує не слабкість, а почуття провини. Братик Койомі знає, що я вбила безліч змій, порубала їх на шматки, але йому й на думку не спаде, що змії прийшли скаржитися.
Він справді вважає мене…
Доброю.
— Зовсім… нічого такого. Просто… ну… зараз у класі всяке коїться, я ж староста…
Я намагалася вигадати правдоподібне пояснення, але цілковитої вигадки не вийшло, тож я розповіла майже правду, лише трохи підкоригувавши.
Хоча це теж брехня.
— Т-тому… мені стало так важко… і раптом захотілося втекти з дому…
— А, зрозуміло. Таке буває.
Братик Койомі ніби повірив.
Втекти з дому посеред ночі через неприємності в школі, не дуже логічно, але враховуючи, що братик Койомі сам у старшій школі трохи посварився з батьками й теж не дуже сидів удома, моє пояснення прозвучало досить переконливо.
Мабуть, саме тому сьогодні він так суворо мене сварить.
Бо дивиться на себе й хоче сказати те, що колись не сказали йому.
— Я розумію твої почуття, Сенґоку. Але втікати від проблем, це не вихід.
— Втікати… не вихід…
— Якби хотіла, могла б порадитися зі мною. І щодо тих проблем у класі… Невже це знову пов'язано із замовлянням Кайкі?
— …
Який же він проникливий. Справді.
Ну, ми колись уже трохи про це говорили… І для братика Койомі ця історія вже мала бути завершеною.
Ні, не лише для нього. Для всіх. Для мене, для однокласників. Коли Кайкі Дейшю поїхав із міста, усе мало закінчитися.
Але саме те, що все закінчилося, і породило нові проблеми. Те, що завершилося, може початися знову. І це теж…
Братик Койомі, напевно, знає про це краще за мене.
— …Ні, не те, — ледве змогла я заперечити.
Звісно, братик Койомі не міг просто так мені повірити й дивився на мене з недовірою.
А потім сказав:
— Сенґоку. Ти ще школярка, і в тебе, звісно, повно турбот і проблем. Але не треба все тримати в собі, зрозуміло? Я, може, і не найкращий порадник, але вислухати тебе я завжди зможу.
— …
Він сказав це з таким серйозним обличчям.
Коли братик Койомі серйозний, це водночас і надихає, і трохи лякає.
Бо зазвичай він вічно жартує.
— Зрозуміло? Сенґоку. Ієрогліф «людина» складається з двох рисок, що підтримують одна одну.
Він почав говорити як директор школи.
Від такої банальності я аж перехопило подих. Ледь не розсміялася.
Невже в наш час хтось ще таке каже так щиро…?!
— …І щойно хтось таке скаже, обов'язково знайдеться хтось, хто буркне: «Невже в наш час хтось ще таке каже так щиро?!»
Братик Койомі перевернув усе з ніг на голову.
Неочікуваний поворот. Ось що таке несподіванка.
— А деякі навіть кажуть: «Ні-ні, ієрогліф «людина» начебто показує взаємну підтримку, але насправді одна риска просто спирається на іншу!»
— …
Голос братика Койомі ставав дедалі гарячішим, і я не могла вставити й слова.
Якби тут була Хачікуджі, та дівчинка, яка товаришує з братиком Койомі, вона б нізащо не залишила його в такому стані. Але я могла лише мовчки спостерігати.
Навіть підтакнути не наважувалася.
— Сумне тлумачення, я б сказав. Той, хто так каже, напевно, не читає книжок. У друкованому шрифті ієрогліф «людина» абсолютно симетричний.
— …
Ну, технічно ліва риска трохи тонша.
— Або ось що! Хіба не можна сказати, що «людина», це той, хто, коли хтось падає, відкидає справедливість і рівність та підставляє плече, ризикуючи собою?!
— …
За останні кілька місяців із братиком Койомі щось сталося… Ще нещодавно він би навіть жартома такого не сказав.
Ні.
Просто я змусила його так хвилюватися.
Мені було соромно.
Я справді покаялася.
Наступного разу треба бути обережнішою.
Принаймні, варто дочекатися, поки батьки міцно заснуть, перш ніж іти.
— Т-так, ти маєш рацію, — кивнула я, хоча в голові крутилися зовсім інші думки.
— Братику Койомі, ти маєш рацію. Відтепер, якщо щось трапиться, я не буду тримати все в собі, а прийду до тебе.
— Ось і добре. А зараз, мабуть, ти втомилася, тож відпочивай.
— Відпочивай…?
— Зачекай хвилинку.
І братик Койомі вийшов з кімнати, залишивши мене саму.
Куди він пішов?
— П-послухай, пане Кучінаво… Ти як? Тебе не помітили, правда?
Прошепотіла я до пана Кучінави.
— Пане Кучінаво…?
Дивно. Жодної реакції.
Він справді завмер, наче звичайна шкідлива прикраса для волосся, на моєму правому зап'ясті. Ані поворухнеться. Я й поштовхала, і поплескала, і навіть стукнула ним об край, і тикнула садовим совочком. Жодної реакції.
Чому…?
Звичайно, краще, щоб він прикидався прикрасою при сторонніх, і зараз, коли братик Койомі може повернутися будь-якої миті, завмерти, це справді розумно…
І тут:
— Вибач, що змусив чекати.
Братик Койомі повернувся.
В одній руці він ніс щось схоже на легке кімоно. Здається, це була жіноча юката.
— Тримай.
— ?
— Буде як нічна сорочка. Позичив у Цукіхі.
— Що…?
Я аж дар мови втратила.
Нічна сорочка, тобто піжама, правильно?
Він не мав на увазі молочку, правда?
Хоча якби мені запропонували молочку, я б теж не знала, що з нею робити, але… Тобто братик Койомі натякає, що я маю залишитися на ніч?!
— Залишайся сьогодні. Вже пізно.
Не натякає. Сказав прямо.
— Треба підтримати брехню Цукіхі, щоб усе виглядало правдоподібно.
— Т-ти… позичив у Цукіхі… тобто…
Я ледве говорила від хвилювання.
— Т-тобто, братику Койомі, ти… розбудив Цукіхі?
— Га? Ні-ні. Я просто зайшов до неї в кімнату, порився в шафі, перевірив, чи сплять Карен і Цукіхі, і взяв. Цукіхі буде не проти.
— …
Здається, серед усього цього був явно зайвий крок. Чи мені здається? Я не впевнена.
Але залишитися на ніч…
Такий раптовий поворот подій, що я розгубилася.
Взявши нічну сорочку (яка виявилася юкатою, наче в готелі), я була в паніці.
— А… в якій кімнаті мені спати?
— Га? Ну, в нас не так багато кімнат, тож доведеться тут.
— У… кімнаті братика Койомі… На ліжку братика Койомі?!
Паніка наростала.
Хоча він ще не казав, що саме на ліжку.
Але це вже сміливий крок.
— Га? Ну так. Ти ж втомилася, тож лягай на ліжко.
Я вгадала наперед.
Сьогодні я в ударі.
— Н-ні… Ліжко для тебе, братику Койомі! М-м-мені й під ліжком буде добре!
— Що це за думки…?
Страшно, сказав братик Койомі. Ну, незалежно від того, хто це, навряд чи хтось зможе спокійно спати, знаючи, що під ліжком хтось ховається.
— Лягай на ліжко. Якщо хтось дізнається, що я поклав дівчинку-підлітка спати під ліжком, буде великий скандал. Полум'яні сестри влаштують мені страшну кару.
— А-але… Я не можу спати на ліжку, коли ти…
— Та годі, усе гаразд.
На мої постійні відмови братик Койомі відповів усмішкою, ніби це зовсім не проблема.
— На цьому ліжку й двоє помістяться.