Розділ 14: Тигр Цубаси - 014

…?

Ми знову пропустили розділ?

Що тут коїться?

Ми ж не могли пропустити 13 лише тому, що це нещасливе число. Якось Арараґі скаржився, що хоча в пропуску 13 є певний сенс, той, хто першим придумав пропускати 4 в деяких частинах Азії, бо це число звучить як слово «смерть», мав бути неймовірно впливовим, щоб так далеко поширити каламбур (такий погляд дуже в його дусі), але це не означає, що нам треба пропускати 13 лише тому, що в цьому є певний сенс.

???

Що ж, це не завдає мені особливих незручностей, тож я продовжу… Я прокинулася пополудні.

Ніхто мене не розбудив.

Сенджьоґахара мала рацію. Не маючи змоги добре виспатися в тих руїнах, я врешті-решт занурилася в глибокий сон, який повністю зняв тупу втому, що заплуталася десь у моєму тілі.

Хоча я була трохи здивована, коли, прокинувшись, побачила перед собою спляче обличчя Сенджьоґахари.

Ні, не трохи. Я була досить серйозно шокована.

Можу описати це лише як свято для очей.

Яке ж гарне в неї було обличчя… у красуні із заплющеними очима є якийсь інший шарм, ніж коли вона не спить.

Спляче обличчя Сенджьоґахари, зокрема, було настільки досконалої форми, що здавалося витвором мистецтва. Гладеньке, наче з порцеляни, воно також мало незаперечну чуттєвість, яку могла подарувати лише природа. Не встигла я отямитися, як моє серце закалатало.

Тук-тук-тук.

Я більше не була втомленою, та й усе одно не змогла б залишатися напівсонною, коли мій тиск підскочив до небес тієї ж миті, як я прокинулася.

То це Арараґі тепер одноосібно насолоджується її сплячим обличчям?

Я зашаріла від власної думки на дорослу тему.

Я почувалася ідіоткою.

Власне, я очевидно і була ідіоткою.

…Ні, мабуть, ні.

Навіть Арараґі ще не міг одноосібно насолоджуватися її сплячим обличчям… бо вона жила з батьком.

Її батько.

Він бачив спляче обличчя своєї доньки частіше за будь-кого.

І оберігав його.

— …О.

Сенджьоґахара раптом розплющила очі.

Здавалося, вона не стільки прокидалася, скільки поверталася до життя.

Наче в ній клацнув перемикач.

Завантажилася.

Вочевидь, вона теж була не з тих, хто довго залишається «сонним»… хоча й справляла враження гіпотоніка.

Кажуть, насправді немає прямого зв'язку між низьким тиском і бадьорим пробудженням.

Якщо вже на те пішло, це більше пов'язано з низьким рівнем цукру в крові?

— Доброго ранку, Ханекаво.

— Доброго ранку, Сенджьоґахаро.

— Хоча сумніваюся, що зараз час для таких висловів.

— Твоя правда. Не в таку годину.

— Котра година?

— Ем, — я повернула шию, щоб знову поглянути на годинник на комоді. — Пів на другу.

— Ранку? Дня?

— Звісно ж дня.

Скільки ж вона, на свою думку, проспала?

Час для флешбеку… після того.

Після того ми вдвох справді прийняли душ… я вперше в житті робила це з кимось іще, тож мушу повідомити, що було багато незручних, ніякових моментів.

Тому Сенджьоґахара повністю взяла ініціативу у свої руки й урешті-решт намилила мене з голови до ніг. У неї були вправні руки й рухи ветерана.

Вона звикла фліртувати з іншими дівчатами!

Принаймні, таке в мене склалося враження.

Однак я не могла мовчки це терпіти й у відповідь теж намилила її з голови до ніг.

Ось так ми й стояли в не надто великому душі, буквально голі, і я не знаю, як це точно описати, але відчуваю, що ми перетнули якусь межу.

Я, яка завжди встановлювала межі, перетнула межу.

Можна назвати це переломним моментом.

Принаймні, можливо, більше не було причин поводитися надто стримано із Сенджьоґахарою. Хоча вона й змусила мене піти з нею, правду кажучи, я все ще неохоче погоджувалася ночувати в чужому домі.

Тепер я могла думати: я завдам їй клопоту лише на один день.

Я змогла.

Я щиро так почувалася.

Дуже довго я не робила такої простої речі.

Що ми маємо на увазі під «щиро»?

Що ми маємо на увазі під «почуватися»?

Якщо замислюватися надто глибоко, цьому не було кінця-краю.

Якщо подумати, Сенджьоґахара теж була з тих, хто звів міцні стіни у своєму серці.

Коли її називали «принцесою-одиначкою», вона б ніколи не дозволила мені ночувати в неї чи приймати з нею душ, не кажучи вже про те, щоб цілу ніч бігати містом у моїх пошуках.

З огляду на вагу всього, що вона подолала за останні кілька місяців, я почувалася жалюгідною, бо, маючи стільки ж досвіду, не подолала нічого.

Так.

Я не подолала… нічого.

Ні після того переполоху на Золотому тижні, ні після того дня перед фестивалем культури.

Я не виросла.

Я не змінилася.

Ось чому, думала я, я так заздрю Сенджьоґахарі… і так сильно її люблю, і не можу змусити себе її ненавидіти.

Я щиро так почувалася.

Попустувавши в душі близько тридцяти хвилин (поруч не було нікого, хто б нас зупинив), ми вийшли у ванну кімнату, свіжі та бадьорі.

Ми витерли одна одній тіла й одягли спідню білизну.

— Я розумію твої вагання щодо моєї спідньої білизни, але чи не могла б ти хоча б позичити мою піжаму? — благала Сенджьоґахара. — Я викину ті спортивки, які ти, боюся, купила в якомусь дисконт-магазині. Їхній дизайн приголомшив би й ступу.

— Га? Тобі вони не подобаються?

— Вони жахливі, — Сенджьоґахара похитала головою, і здавалося, її дратувало мокре волосся. Це також було різке зауваження. — Цей одяг створювали без урахування людей, які його носитимуть… він виключно для манекенів. Або, може, варто назвати їх макетами, створеними для тестування вішалок.

…

Вона зайшла аж так далеко?

У покинутій підготовчій школі не було дзеркал, тож я не могла перевірити, який у них маю вигляд, але… невже Сенджьоґахара плакала, коли будила мене на саморобному ліжку, через те, у що я була вдягнена?

Хмм.

Ну нічого ж собі.

— Справді? — запитала я. — Я можу позичити твою піжаму?

— Звісно. У мене одягу вдосталь.

— Тоді, мабуть, так і зроблю.

Щодо спідньої білизни, я розпакувала ту, що купила в магазині «Усе по сто єн».

Я просунула руки в рукави піжами, яку Сенджьоґахара дістала з комода.

Дивне відчуття — носити чужий одяг… хоч я й була одягнена, я почувалася неймовірно вільною.

Наче я щось дозволила.

Сенджьоґахара була високою, а отже, носила одяг більшого розміру, ніж я, тому він здавався невиправдано мішкуватим.

— І все ж у грудях вона виглядає тісною, — зауважила вона. — Чудово, ти ніколи мене не розчаровуєш.

— Ем, мені не тісно…

Для піжами вона була цілком нормальною.

І коли це я встигла подати їй надію?

Я дочекалася, поки вона одягне свою піжаму, а потім ми по черзі висушили одна одній волосся феном. Це не зайняло багато часу… у першому семестрі ми обидві носили досить довге волосся, але тепер у нас були короткі каре.

Невдовзі воно висохло.

Я відчула легке невдоволення через це.

— Слухай, Ханекаво, ти відрощуєш волосся відтоді, як підстриглася після фестивалю культури, так?

— Га? А, мабуть. Я, здається, ще не ходила до перукаря.

— Знову відростиш довге?

— Хах… та не знаю. Я помітила, ще лише коли підстриглася, але за довгим волоссям у певному сенсі навіть легше доглядати… тобі так не здається?

— Хмм. Мабуть, я не зовсім не згодна.

— Правда ж?

— Наприклад воно не так стирчить після сну.

— Ага… — Вона справді розтягувала цю тему. — Тож, може, мені варто знову його відростити, з огляду на те, чим я займатимуся після випуску… знаєш?

— А. Після випуску, — повторила мої слова Сенджьоґахара, ніби на щось натякаючи. — Якщо чесно, я не знаю, що й думати. Звісно, я не вважаю, що тобі потрібна університетська освіта, але коледж — це не лише місце для навчання. Як на мене, подорожувати світом і навчатися в коледжі — це майже одне й те саме.

— …

Ця тема спливала вже багато разів, але причина, чому вона мені так подобалася, полягала в тому, що вона не боялася говорити такі речі вголос.

Правильно, я не вступатиму до коледжу.

Тому мені не треба було перейматися через відвідуваність чи табель.

Я збираюся провести близько двох років у подорожах світом після випуску… і мої плани щодо цього майже готові. Звісно, вони досить приблизні, бо якщо розпланувати кожну дрібницю, це буде схоже на організований тур чи щось таке.

Наразі про мої плани після випуску знають лише Арараґі та Сенджьоґахара.

Арараґі, бувши тим, ким він є, не намагався мене зупинити.

Сенджьоґахара, бувши тією, ким вона є, м'яко, але однозначно виступила проти.

— І я ще більше проти, зважаючи на те, якою треба бути безтурботною, щоб ночувати в тих руїнах, ніби нічого страшного. Можна навіть сказати, що моя позиція стала ще твердішою. Не кожна країна у світі така ж безпечна, як Японія, правда? Якщо станеться щось жахливе, буде запізно, зрозуміло? Ти маєш виходити з того, що кожен хлопець у світі полює на твою шкіру.

— Саме на мою шкіру?

— Уявлення про те, як вона згоряє під сонцем, коли ти гуляєш тропіками, достатня, щоб увігнати мене в розпач, — сказала вона, і її обличчя справді виражало розпач. Наскільки ж їй була важлива моя шкіра? — Може, найкраще буде надягти на тебе нашийник і замкнути в клітці…

— Сенджьоґахаро, Сенджьоґахаро, ти намагаєшся зробити зі мною щось жахливе тут, у такій безпечній країні, як Японія.

— Тобі не здається, що ти просто впираєшся? — запитала вона, ігноруючи мою дотепну відповідь. Це нагадало мені скаргу Арараґі на те, що вона постійно ігнорує його жарти. Можливо, це була не роль коміка, а вона просто була смішною. — Хоча я не знаю, чи це впертість щодо Арараґі, чи пана Ошіно, чи мене… а може, когось іншого, наприклад, твоїх батьків.

— …

Вона змусила мене замовкнути на хвилину.

Змусила замислитися.

Можливо, вона мала рацію… ні.

— Я не впираюся. Я б не обирала свій шлях просто з упертості.

— Зрозуміло. Сподіваюся, що ні.

— Я просто хочу компенсувати те, чого мені бракує, от і все… о, я знаю, як це зараз називають. Подорож для самопізнання.

— Самопізнання.

— Хоча я вже зустріла своє «я» на Золотому тижні… тож, мабуть, точніше буде сказати, що я вирушаю в нову подорож для самотворення.

— Хм. Ну, я все одно сумніваюся, що зможу змінити твою тверду рішучість. Якщо я в цьому питанні тверда, то ти — скеля. Але... — сказала вона.

Тихо.

— Якщо відчуєш, що не хочеш, то не мусиш. Можеш навіть повернутися на півдорозі. Ми не вважатимемо це ганебним. Так, ми. Глибоко в душі Арараґі теж, мабуть, хоче тебе зупинити.

— Мабуть?

— Як сталева стіна, — заприсяглася вона.

Але я замислилася.

Я досі не була до кінця впевнена, що Арараґі до мене відчуває… але в будь-якому разі, саме такі дівочі розмови на не надто дівочі теми ми вели, поки сушили одна одній волосся.

Потім Сенджьоґахара дістала з шафи комплект футонів.

— Є ще один комплект, батьків, але я не знаю, чи варто змушувати старшокласницю спати на постелі, якою постійно користується чоловік середніх років за сорок. Гаразд, мабуть, іншого виходу немає. Ханекаво, нумо спати разом на моєму.

— …

До цього висновку вона дійшла швидко.

— Добре-добре-добре! Не хвилюйся! Я тобі нічого не зроблю! Ми просто спатимемо на одному футоні! Я тебе й пальцем не торкнуся!

Вона продемонструвала дивовижний трюк, втрачаючи мою довіру, наголошуючи на тому, яка вона надійна.

— Я не використовуватиму тебе як подушку для обіймів, Ханекаво!

— Здається, я починаю розуміти, чому ти можеш зустрічатися з Арараґі.

Також стрімко спливала ймовірність того, що це не я, а Сенджьоґахара зробила його таким.

І коли я добряче над цим замислилася, то пригадала, що він уже був тим ще типом, коли ми познайомилися на весняних канікулах.

Гаразд, отже, це не моя провина.

— Гаразд, добре, добре. Не треба всього цього казати, я й не хвилювалася.

— Справді? Дякую, — чомусь висловила вдячність Сенджьоґахара. Це, власне, робило її вкрай підозрілою дівчиною. — Тоді, будь ласка, бери мою подушку. Я візьму батькову.

— Хм? Стривай. Точно, хіба поспати на футоні твого батька — не варіант? — Навіть якщо вони сім'я, чи точніше, саме тому, що вони сім'я, дівчата в ніжному віці починають відчувати відразу до своїх татусів… я вирішила, що саме в цьому логіка не використовувати його футон, але якщо вона готова взяти його подушку, то, мабуть, справа не в цьому.

— Що? Я не зможу спати з тобою, якщо візьму батьків.

— Зрозуміло.

Дуже логічний аргумент. Важко сперечатися.

— До того ж, — сказала вона, — я насправді татусева донька, тож якщо спатиму на його футоні, то буду занадто схвильована, щоб заснути.

— Ти занадто відверта, Сенджьоґахаро.

Що за сімейка.

З іншого боку… це точно був не той жарт, який я могла собі дозволити, не маючи ані найменшого уявлення про всю цю концепцію.

— Ну, — відповіла Сенджьоґахара, — у кожному домі свої сімейні стосунки… і в стосунках Арараґі та його сестер є щось явно ненормальне.

— Так, ненормальне! — мимоволі захекано погодилася я.

Не буду добирати слів. Їхня братсько-сестринська динаміка небезпечна.

У постійній боротьбі з етикою вона останнім часом здобуває одну нищівну перемогу за іншою. Баланс у цій війні в крайній небезпеці.

— Я познайомилася з ними лише днями, — зауважила Сенджьоґахара, — але порівняно з рівнем поваги, яку Карен та Цукіхі виявляють до свого брата… мої почуття до батька можна легко вважати звичайними.

— Хмм.

Хоч і не можна було заперечувати, що вона наводила ще гірший приклад, аби нормалізувати себе, але не будемо розвивати цю тему.

Це просто не мені її розвивати, адже я так і не стала сім'єю з тими двома, проживши з ними в одному домі п'ятнадцять років під одним дахом.

Навіть будинок… тепер його не було.

Як можна бути сім'єю… не маючи місця, яке можна назвати домом?

— Ну, чому б нам не лягти спати, хорватська пухова ковдра… е, Ханекаво.

— Хто випадково каже «хорватська пухова ковдра» замість «Ханекава»?

«Хорватська» і «Ханекава» починалися й закінчувалися на ту саму літеру, але на цьому все. Не кажучи вже про всі наступні слова. Це мало бути навмисно, але навіть з її тепер виразним обличчям було важко зрозуміти, наскільки вона серйозна.

На той момент була восьма ранку.

Ми ще могли б встигнути до школи, якби побігли, але покірно повідомити вчителя, що я пропущу заняття…

Я лягла спати із Сенджьоґахарою.

— На добраніч.

— На добраніч.

Ці слова також.

Я так давно їх не вимовляла, що здавалося, ніби вперше. Можна сказати «доброго ранку» румбі, але не скажеш «на добраніч».