Того вечора.
Надеко, як і обіцяла пану Кучінаві, вирушила на пошуки його трупа, тайкома вислизнувши з дому.
Те, що від відчуття себе такою собі хуліганкою її серце калатало, вона вирішила залишити в таємниці.
— Ша-ша… ну й полегшало ж мені, — сказав пан Кучінава вперше за тривалий час, щойно вона вийшла на вулицю. Чи він і справді спав, як казав… аби, так би мовити, заощадити енергію?
— Ти вдень таке наговорила… От я й занепокоївся, що Надеко лише на словах погодилася на моє прохання, а сама й пальцем не ворухне.
— Я… я б так не вчинила.
«Краще поки не розмовляй», — попросила Надеко.
Їй хотілося, щоб він помовчав, поки вони не відійдуть трохи далі від дому.
Ато її сприймуть за «сердешне дитя».
Пан Кучінава на диво покірно послухався Надеко, а за якийсь час знову мовив: «Я справді хвилювався».
Судячи з того, що він повторився, це було не просто удавання, а щире занепокоєння.
І тепер він дійсно відчув полегшення.
— Адже я не те щоб обирав Надеко у партнери за результатами співбесіди чи з огляду на її особистість… Якби Надеко виявилася легковажною брехухою, мені б залишалося лише схопитися за голову. Ну, хоча кінцівок, щоб схопитися за голову, у мене немає…
Це був не надто кумедний зміїний жарт.
Хоч про Надеко й казали, що вона смішлива, але над не кумедними жартами вона сміятися не могла.
— Те, чого я не можу зробити, я не роблю… Те, чого не роблю, зробити не можу. Не роблю того, чого не можу зробити, ось і все, — мовила Надеко на ходу. — Можливо… Надеко й справді легковажна… і брехлива. Це правда… Принаймні я не можу стверджувати протилежне. Не можу. Але… пошук божественного тіла пана Кучінави… ну… здається, мені під силу…
— Хтозна. Чи можна взагалі щось знайти з таким ентузіазмом?
— …
Тоном, який навіть у такий момент чіплявся до слів, пан Кучінава трохи докучав і збивав запал, але якщо подивитися на Надеко в ролі старости чи її ставлення до класного керівника, то цілком природно вважати її несерйозною дівчинкою.
Насправді Надеко й не була старанною… Хоча, звісно, чути, що вона несерйозна, їй було неприємно…
— Пане Кучінаво, вислухаєш мене?
— Хм? Про що це?
— Як би мовити… це так, скарга, але послухаєш?
— …? Ну, вислухаю, кажи.
— Тихі, сором'язливі дівчата, які не вміють доладно говорити… такі мовчазні, як Надеко… дівчата, яким важко заводити друзів і які легко плачуть, чомусь вважаються «доброчесними».
— «Доброчесними»?
«Доброчесними, чи що?» — перепитав пан Кучінава.
Надеко кивнула.
— Насправді саме тому всі й хотіли зробити Надеко старостою, і саме тому вчителька Сасаябу звернулася з таким безглуздим проханням… Але це не так… Вона не «доброчесна», не «чиста»… і зовсім не «хороша дівчинка». Чесно кажучи, це дуже важко, коли від тебе чогось очікують без твоєї згоди, а потім розчаровуються.
Згадуючи розчарований вираз обличчя вчительки Сасаябу, мовила вона.
Це була справжнісінька скарга.
Таких речей не слід казати.
Проте, як боляче обманюватися в очікуваннях, так само боляче й не виправдовувати їх. Навіть якщо це очікування, які на тебе поклали без твоєї згоди.
— У цьому сенсі я хочу попередити заздалегідь, пане Кучінаво… Надеко хоче зробити все можливе, щоб спокутувати провину за те, що розрубала твій тулуб на шматки й убила тебе. Але я не можу гарантувати, що обов'язково знайду твоє божественне тіло… Тому, будь ласка, не…
Не розчаровуйся.
Сказавши це, Надеко пішла далі.
На пана Кучінаву на своєму правому зап'ясті вона не дивилася.
Щоб сказати все це, знадобилося чимало хоробрості. Хоробрасть має несподівано низький коефіцієнт корисної дії. Думаючи про майбутню роботу, вона відчула, що дуже неправильно розпланувала свої сили…
— …Ша-ша. Звісно, я й не збираюся вимагати від Надеко стовідсоткових гарантій. Просто не хотілося б, щоб ти поставилася до цього несерйозно… адже мені залишається тільки покладатися на Надеко.
— Суруґа?
— Покладатися.
— Покладатися… е-е.
«Тоді…», — мовила Надеко, міняючи тему.
Не просто «хай там як» чи «менше з тим», щоб перервати незручну розмову, а швидше переходячи до найголовнішого.
— Надеко теж треба спати вночі, тож шукати безперервно до ранку я не можу… Але, пане Кучінаво, як саме Надеко шукати твоє божественне тіло?
Лозоходство було лише її припущенням, без жодної конкретики.
Не знаючи, де воно й що із себе являє, вона не могла визначитися із подальшим планом дій, поки пан Кучінава сам не пояснить спосіб пошуку божественного тіла…
— Ша-ша. Поки що просто поброди довкола… Хоч я й казав таке раніше, але, зазвичай, воно має бути десь неподалік від святилища.
— …Чому?
— Важко відповісти «чому», але шукати поблизу початкового місця — цілком логічний спосіб. Це ж не те щоб його хтось украв.
— …
Не украв?
Але навіть якщо не украв… Надеко була переконана, що його «хтось забрав».
Адже саме по собі божественне тіло рухатися не може, тож воно не могло зникнути інакше, як якщо його хтось переніс. Воно ж не могло піти геть на власних ногах.
…Проте це ж дивина.
До того ж це «труп», що вшановувався як божество, тож, можливо, він і справді здатен ходити сам по собі. Те, що трупи не рухаються — лише буденне уявлення. Вампір — це, по суті, теж безсмертний труп, тож він може «ходити ночами».
— Божественне тіло — це, зрештою, моя плоть і кров, моя суть, тому коли ми будемо поблизу, я відчутно відреагую… завібрую, наче вібромотор в мобільному телефоні. Тоді тобі, Надеко, треба буде обшукати довколишню територію й уточнити місце.
— …Тобто Надеко просто має йти далі, не зупиняючись?
Якщо так, то це трохи розчаровує.
Сьогодні на ній була не в'язана шапка, а кепка з дашком, і Надеко з відчуттям деякого спантеличення насунула дашок нижче.
Без особливої причини, просто така звичка.
— Спочатку — так, — сказав пан Кучінава з таким виглядом, ніби натякав на якесь тривожне майбутнє, але Надеко вдала, ніби не помітила цього.
Навіть якби вона допитливо випитала його, навряд чи почула б приємну відповідь.
Вона вдає, що не знає того, чого знати не хоче.
І вдає, що не розуміє того, чого розуміти не прагне.
— …Божественне тіло зарите в землю чи вмуроване в стіну? Тобто воно десь заховане?
— Хтозна… Не маю уявлення. В якому воно стані — теж. Як Надеко і згадувала мимохідь, можливо, його розрубали на шматки й розпорошили казна-де. Не те що заховали, а може, навіть приколотили до різних дерев. Ша-ша.
— …
Він сказав їй шпильку.
Неприємне відчуття — але це ж шпилька, тож природно.
Приємних шпильок у цьому світі не буває.
— Тоді, пане Кучінаво… підсумуємо: Надеко відтепер щовечора… поки не знайде твоє божественне тіло… просто прогулюватиметься нічним містом?
— Ага, саме так, якщо коротко. Хоч мені б і не хотілося, щоб ти використовувала такі ідилічні вислови.
— Тоді мені не доведеться битися з дивними ворогами чи змагатися з суперниками за цей предмет?
— Еге ж… Ні, зачекай. Надеко що, очікувала на подібні пригоди?
— Не те щоб очікувала…
Вона дійсно припускала таке… хоч це були не очікування, а побоювання.
Тому…
Це й відчувалося як розчарування. Що це за відчуття схиблення?
— До речі, а що станеться, коли ми знайдемо божественне тіло?
— Що станеться… я просто переселюся з Надеко назад у нього… Ну, це ж і так моє власне тіло, тож радше «повернуся», аніж «переселюся».
— …Виходить, коли це станеться, ми з паном Кучінавою попрощаємося.
— Еге ж. Хм? Що таке, Надеко, ти засмучена? Невже ти вже прив'язалася до мене?
— Це не так…
Ми знайомі лише день, тож ще не встигли прив'язатися одне до одного, та й, чесно кажучи, такі брутальні типи, як пан Кучінава, їй не до вподоби.
Не тому, що він змія чи дивина, а просто через його характер.
— …Просто я не люблю прощань.
— Хм?
— Коли хтось… будь-хто… зникає… це ж так важко.
— Важко? Що за дивне слово… Це ж виходить, ніби Надеко...
Пан Кучінава спантеличено хотів щось сказати… справді підозріливо й здивовано… але, на щастя для Надеко, так і не договорив свою думку.
Бо саме в цей момент…
«В-в-в-в-в-в-в-в-в-в♪» — біле тіло пана Кучінави, яке обвивало праве зап'ястя Надеко, дрібно завібрувало. Пан Кучінава раніше використовував метафору «вібровиклику в мобільному телефоні», але у Надеко немає мобільного, тож вона не була впевнена, чи ця метафора влучна.
Тому найближчим аналогом для неї було тремтіння портативного масажера, яким користувався тато… але, чесно кажучи, вібрація виявилася значно сильнішою, ніж вона уявляла.
Аж до болю. Це була моторошна метафора, зовсім не ідилічна, але їй здалося, ніби зап'ястя зараз відпаде.
— Щ-що…?
— Ша-ша! Ого, вже є реакція! Надеко, прямуй на п'яту годину!
— Н-на п'яту годину?
Куди це?
Вона не розуміла, коли до неї раптом зверталися з такими кінематографічними висловами.
— Уяви в голові годинник! Твоє обличчя зараз дивиться на дванадцяту годину, а п'ята година — це праворуч позаду!
— П-праворуч позаду…
Навіть коли їй пояснили конкретно, вона не зовсім зрозуміла, але поки що рухалася в указаному напрямку.
Можна сказати, Надеко була покірною.
Звісно, вона йшла не пустелею чи джунглями, а вулицями міста, тож просуватися просто по діагоналі праворуч позаду не могла.
Огинаючи будинки й щоразу отримуючи точні вказівки від пана Кучінави (він дріб'язково й назойливо вигукував: «На таку-то годину, на таку-то годину!». Хотілося, щоб він зрозумів: слово «по діагоналі» було б значно простішим), Надеко нарешті дісталася до парку.
Надеко й сама вважала себе, і всі навколо знали її як домаседку, тож з дитинства вона здебільшого не гралася в парках, але це був той маленький парк, про існування якого вона знала.
В очі впадали ігрові споруди: гірка-павутинка, гойдалка-балансир, турніки… У наші дні дитячі майданчики в парках, здається, поступово демонтують, але місцеве самоврядування цього містечка відклало це питання на потім.
Добре це чи погано, хтозна.
— Чудово. Десь тут.
— «Десь тут»… але ж це пісочниця.
Лозоходство, або навігація пана Кучінави нарешті завершилося коло пісочниці — у певному сенсі єдиного відносно безпечного місця в парку. Хоча, можливо, такі пісочниці теж перебувають під загрозою зникнення через занепокоєння про «скло всередині», «гігієну» чи «небезпеку ковтнути пісок».
…
«Небезпеку ковтнути пісок» — це вже занадто.
Адже навіть їжа не є безпечною, якщо ковтнути щось не те.
— Щ-що? Хочеш сказати, що в цій пісочниці заритий труп пана Кучінави?
Вона ненароком сказала «труп».
Слід бути обачнішою з висловами… Але називати те, що зарите в дитячій пісочниці, «божественним тілом», було дещо важко.
— Еге ж, безсумнівно! Ша-ша! Чи ти, Надеко, сумніваєшся в точності мого лозоходства, га?
— Річ не у тім, що я сумніваюся…
Еге ж.
Ну, можливо, трохи й сумнівається, але перш за все їй просто не хотілося обговорювати це.
Зарити в пісочниці… це ж рівень дитячих схованок… ні, скоріше схованок котів чи собак.
— …Але якщо пан Кучінава так каже… я принаймні спробую пошукати.
— Що за беземоційність?
— Я сповнена ентузіазму.
Мовивши це, Надеко дістала сапову лопатку, яку принесла в рюкзаку.
Вона взяла її як відповідне знаряддя для пошуку (вона взяла й багато чого іншого: мотузку, різці тощо)… але не очікувала, що доведеться скористатися нею так швидко.
— Гей, рий швидше! Під цією пісочницею точно зарите моє божественне тіло!
— …
— Ша-ша! Почуваюся так, ніби виграв у лотерею з першої спроби! Хіба це не удача, Надеко? Всього тридцять хвилин прогулянки — і ти вже звільнишся від мене!
Він так радів, ніби геть забув розмову, яку Надеко вела щойно. Оскільки раніше вона вважала пана Кучінаву саркастичним і цинічним, такий сплеск емоцій виявився дещо несподіваним.
Ну… якщо він знайшов власне тіло, цілком природно радіти.
До того ж так швидко.
Вона не знала, чи порівняння з лотереєю було влучним, перебільшеним чи недостатнім… але ймовірність і справді була дуже низькою.
Тож його радість можна зрозуміти.
— …
Надеко встромила сапову лопатку в пісок.
Хай там як, здається, що вона занадто швидко попрощається з паном Кучінавою… Думаючи про це, Надеко знову відчула, як на душі стає «важко».
Проте її почуття не мали жодного значення — для того, щоб просто копати пісок, мотивація, чесно кажучи, не потрібна. Та й зрештою, рано чи пізно, це сталося б.
Просто це сталося зараз.
Вони були знайомі недовго, та вона й не прагнула тривалих стосунків… Не будемо казати «зміїна натура».
Прощання з паном Кучінавою.
Якщо вона знайде божественне тіло зараз.