Наступного ранку Надеко, як завжди, вирушила до школи.
Так, хоч би які галюцинації її переслідували, хоч би яким божеством вона була одержима, до школи все одно треба ходити… це і є суть того, що значить бути ученицею середньої школи.
Прокинутися вранці, перевдягнутися у форму, вийти на шлях до школи. Чудове життя школярки середньої школи.
Єдина відмінність від звичного дня — біла гумка для волосся, обмотана навколо правого зап'ястка. Найважче — те, що доводиться вперто стверджувати, ніби це просто вияв її «модного смаку».
— Еем… пане Кучінава… те, що прилипло до зап'ястка Надеко, звісно, не заважає… бо я вже змирилася, але хіба не можна зробити так, щоб тебе не бачив ніхто, крім Надеко?
— Можу, звісно, але не хочу зараз витрачати зайву силу без потреби… зараз я, позичаючи тіло Надеко, трохи відпочиваю.
— Відпочиваєш, кажеш…
— Не хвилюйся, голосу мого нікому не чути… в школі я поводитимусь пристойно, вдаватиму просто прикрасу. У мене нема наміру втручатися у повсякденне життя Надеко.
— …
Надеко хотіла сказати, що вчитель може конфіскувати цю штуку, але впевненість у тому, що зможе це пояснити гарними словами, десь по дорозі покинула її, тож розмову вона на цьому й припинила.
Зрештою, якщо Надеко за це полають — то й полають, невелика біда. А якщо конфіскують — то, мабуть, так тому й бути. Такий собі безтурботний, навмання, настрій.
Отак-от вона і дісталася школи. Біля шафок для взуття Надеко переходить на змінне взуття — і, звісно ж, звідти вже не виповзає біла змія.
Адже та галюцинація була повідомленням, яке пан Кучінава надіслав Надеко — тобто виконувала роль посланця, тож тепер, коли можна спілкуватися напряму, у пана Кучінави більше немає причин це робити.
…Кажуть, ніби пан Кучінава надіслав те повідомлення Надеко, «зібравши останні сили»…
— Агов, агов, Надеко… чому це ти перевзуваєшся? Навіщо це взагалі потрібно?
— …Хм. Чому, питаєте? Ніколи над цим не думала… мабуть, щоб не бруднити приміщення школи?.. Ти ж, здається, обіцяв не розмовляти?
— Та знаю я, знаю — не треба нагадувати. Я взагалі-то мовчазний за натурою. Як і Надеко.
— …
Не віриться. Невже пан Кучінава й справді вдаватиме собою просту прикрасу?..
Реакція однокласників на Надеко, коли вона зайшла до класу, була такою ж, як завжди — вона, як і завжди, сіла на своє місце.
— Школа, значить… у тому святилищі колись теж проводили щось на кшталт освітньої діяльності…
— …
Так і сталося, як і слід було очікувати.
Навіть на очах у людей пан Кучінава не збирався мовчати.
Принаймні зважаючи на те, що сам він не рухався, залишаючись обвитим навколо її правого зап'ястка, «вдавання прикраси» ніби виконувалося — але вважати, що обіцянка через це дотримана, якось непереконливо.
— Неприродно впорядковано… аж моторошно. Хоча, може, це особливість саме цього класу? Начебто всі одне одного стримують, напружені якісь…
— …
Надеко підвелася з місця.
І вийшла з класу. Перейшла коридором, піднялася сходами, аж до найвищого поверху, до дверей забороненого для входу даху.
— Пане Кучінава.
— Що таке?
— Мовчи.
Попросила по-справжньому серйозно. Так рішуче вона нікого й ніколи в житті не просила.
Ну, це не «хтось», а змій. Та ще й божество.
Навіть у новорічний день, навіть жодного першого січня в житті вона не бажала чогось із такою серйозністю.
— Ша-ша… вибач. Здається, я збрехав, коли казав, що мовчазний.
— Як швидко ти забрав свої слова назад…
Не те щоб вона вірила. Але навіть не вірячи, не можна просто взяти й проігнорувати це… навпаки, від такої відвертості її охоплювало навіть обурення.
— Гаразд? Пане Кучінаво.
— Що таке?
— Ти ж розумієш, правда? Надеко — тиха дівчинка.
— Тиха дівчинка?
— Тиха, сором'язлива, спокійна дівчинка.
— Дівчинка, про яку незрозуміло, де вона взагалі є.
— Так. Дівчинка, про яку незрозуміло, де вона є — це і є Надеко.
Пошепки розмовляючи зі своїм зап'ястком, стоїть Надеко.
…Проблема не в тому. Проблема — в самій цій картині. Добре ще, що сходовий проліт безлюдний.
Ця картина сама по собі — дуже серйозна проблема.
— Якщо однокласники побачать, що така дівчинка, про яку незрозуміло, де вона є, розмовляє зі своїм власним зап'ястком, як думаєш, що вони подумають?
— І що вони подумають?
— Подумають: «Бідолашна дівчинка».
Підвищення з «тихої дівчинки» до «бідолашної дівчинки»… ні, точніше й чесніше було б сказати — пониження.
Якщо в нинішній ситуації класу таке станеться, це вже буде зовсім кепсько.
— Хіба? Мені здається, що суттєво нічого не зміниться… навіть якщо твоя позиція трохи зміниться, то що станеться?
— …
Що тут скажеш. Позиція Надеко…
— Та й взагалі, ти ж ні з ким не розмовляєш, тож яка різниця, що про тебе думають? Якщо співрозмовника немає, то яка різниця, що він там про тебе думає, чи не так?
— …
Хм? А що, справді так?
Здається, вона майже погоджується — але водночас відчуває, ніби її дурять якось… не віриться, що божество може обманювати людину, але саме тому, що воно божество, може вільно розпоряджатися людськими почуттями, як заманеться.
Та й брехати воно, здається, вміє.
І користуватися слабкостями теж…
— Т-тож, пане Кучінаво...
— Хм? Агов-агов, Надеко. Ти що, так усе життя і жила, обходячись лише словами на кшталт «тож» чи «менше з тим», щоб перемикати тему? Майже не розмовляючи по-справжньому? Не погоджуючись з моїми словами, але й не заперечуючи, не обмірковуючи, а просто відкладаючи на потім — це і є життєва мудрість Надеко?
— …Тож.
Життєва мудрість Надеко.
Це — опустити очі, замовкнути.
І чекати, поки співрозмовник піде геть.
— Вдень Надеко може робити що завгодно, — така обіцянка… вдень можна жити як завжди… шукати «труп» пана Кучінави треба лише вночі…
— Ну, не те щоб це була обіцянка, але… так, було таке, здається.
— …
— Ні, все ж таки обіцянка… так. Розумію, розумію, саме так. Якщо Надеко погоджується витрачати нічний час на мене, я не збираюся обмежувати твої дії вдень. Хоч я й обмотаний навколо твого зап'ястка, але це не наручники.
— …
Учора ввечері.
«Домовленість», яку Надеко уклала з паном Кучінавою, була такою.
Хоча, мабуть, це навіть важко назвати домовленістю — не була це й угода в повному сенсі, зрештою, Надеко просто підкорилася словам пана Кучінави.
Коли їй сказали: «Хочу, щоб Надеко знайшла мій труп», — вона затремтіла. Злякалася страшного слова «труп».
Пошук трупа?
— …Щ-що це означає? Т-труп пана Кучінави?..
— Агов, не говори про труп так, ніби це щось брудне, Надеко… у тебе такий вираз обличчя, ніби школяра молодших класів покарали, змусивши мити туалет.
— Ч-чому порівняння таке конкретне?..
Зовсім не по-божественному.
«Ша-ша-ша», — сміється пан Кучінава.
— Розумієш… зараз я злитий з ю Надеко воєдино, тож серце й пам'ять прочитати не можу, але знання можу так чи інакше витягти.
— …Серце, пам'ять і знання — це різні речі?..
Незрозуміло зовсім.
Може, це щось на кшталт стосунків між братиком Койомі та пані Шінобу, чи між білою Ханекавою і чорною Ханекавою?.. Ні, все ж, здається, стосунки між Надеко і паном Кучінавою мають значно виразнішу ієрархію, ніж поєднання цих двох пар.
— Ну, все одно, почуття дитини, яка не хоче мити туалет, з давніх-давен не змінюються… але, Надеко, те, про що я хочу попросити — не прибирання, а збирання сміття.
— Збирання сміття?
— Не назвеш це й пошуком скарбу — навіть я не назву власний труп скарбом. Але колись люди шанували цей труп як божество.
— …?
— Тобто мова про священне тіло. У тому святилищі колись зберігали мій труп… хоча тепер він десь загублений.
Загублено — і, мабуть, не лише священне тіло.
У тому святилищі, Кіта-Шірахебі, загублено все — і священне тіло, і віра, і сила — все геть.
Те місце тепер просто.
Просто місце.
Ні... може, варто сказати навіть «було просто місцем»… просто звалищем сміття, чи, може, повітряною кишенею.
— Ах. Те, що я взагалі можу отак існувати — це справжнє диво. Ні, скоріше, треба завдячувати тій вампірці — Ошіно Шінобу. Кісшот Ацеролаоріон Гартандерблейд.
— …
Прибуття пані Шінобу, королеви дивин, до цього міста притягнуло сюди чимало всілякого — не лише шахраїв, як пан Кайкі.
Недобре... притягнуло недобре.
І особливо сильно все це зібралося саме в тих руїнах, у тому звалищі... в тій, так би мовити, повітряній кишені... у тому святилищі.
Це «недобре» активувало закляття, накладене на Надеко, яке насправді мало не діяти, а також «спосіб зняти його».
І.
Того, хто мав загинути як божество — пана Кучінаву.
Це воно, здається, воскресило.
— Тобто це знову винна пані Шінобу…
Надеко опустила плечі.
Братику Койомі про це не розкажеш.
Принаймні з такого погляду рішення Надеко відмовитися від допомоги виявилося правильним.
— Велика сила — це вже саме по собі те, що впливає на оточення, і на добре, і на погане. Відповідальності в цьому немає... жодної відповідальності. Взагалі, Надеко, ти говориш так, ніби винен хтось інший, але причина нинішньої ситуації... і твоє масове вбивство теж одна з причин.
— …
На це нема чого сказати.
Хоча, що б не сказали, слів у неї й так замало.
— Але й моє зворушливе, дивовижне воскресіння теж, зрештою, тимчасове... тимчасове диво. Щось на кшталт ілюзії. Скоро я знову зникну.
«Знову», — додав пан Кучінава.
— Зараз я щось на кшталт привида.
— …П-привид божества? Ні, привид дивини? Складно якось.
Щось на кшталт галюцинації... чи це ви маєте на увазі?
— Деталі… ну, опущу, але ту «недобру силу», що назбиралася в тому звалищі, дехто вже майже всю використав… та «недобра сила» — це власне джерело енергії, з якого я зараз складаюся, але цю духовну енергію витратили на дещо доволі, скажемо, дурне.
Мені довелося просто мовчки спостерігати за цим зсередини святилища, — сказав пан Кучінава.
Незвично для пана Кучінави — у цих словах прозвучало щось на кшталт «жалю».
Не дуже зрозуміло, але, здається, є люди, здатні отак безцеремонно розтратити чуже джерело енергії. Жахливі бувають люди.
— Х-хто… хто взагалі це зробив?
— Та ну, Шінобу, звісно ж.
Шінобу. Пані Шінобу.
І причина, і наслідок — вона.
Сама створила проблему, сама й виправляє.
— Оскільки та «недобра сила» — це наслідок сили самої вампірки, зібраної у звалищі, то нехай вона робить з нею що завгодно, справа її... але через це я, як поняття, опинився на межі згасання, і це факт.
— …Щоб той вогник не згас, потрібен ваш труп?
Як нове джерело енергії.
Щоб вижити... ні, «жити» тут теж, мабуть, не зовсім те слово.
Просто... щоб «продовжувати існувати».
Щоб бути далі.
— Ну, приблизно так. Тобто це моя, так би мовити, «трапеза» — щось з'їсти заради власного існування доводиться, здається, і богам, і людям однаково.
— Трапеза…
— Живу — тому їм. Хоча в моєму випадку це не «вбиваю, щоб жити».
— …
— Хм? Хочеш щось сказати?.. Може, щось на кшталт: «Раз Надеко вбила змій заради того, щоб вижити, тобто «мимоволі», то мене нема за що засуджувати»?
— Н-ні, не так… не в цьому річ, і, крім того, у Надеко нічого не вийшло… просто…
— Просто що?
— …Нічого.
— Тц.
Пан Кучінава, помітивши, що Надеко проковтнула слова, здавалося, роздратувався... таке нерішуче, невизначене ставлення справді дратувало б будь-кого, не лише його.
— Якщо є що сказати — кажи прямо. Інакше довіри не збудуєш.
— Довіри…
— Хочеш сказати, що не хочеш її будувати? Але ти скажеш. Я не такий, як усі ті люди, з якими Надеко мала справу досі — я нікуди не піду. Обвившись навколо твоєї правої руки, я вже нікуди не подінуся.
— …Це… тому, що зараз пан Кучінава використовує Надеко як джерело енергії, так? Наче резервну батарею…
— Тимчасово, звісно. Все одно, якщо так триватиме, мені лишається тільки зникнути. Тож Надеко доведеться, хоч там що, знайти мій труп.
— А самому шукати не можна?..
Якби міг, не просив би Надеко про допомогу.
— Ага… загалом кажучи, я не можу рухатися далі від того святилища.
— Он як…
Пізніше, згадуючи це, Надеко подумає — та фраза пана Кучінави була, мабуть, обмовкою. Те, що пан Кучінава «не може рухатися від святилища», вона прийняла тоді, майже не замислюючись…
Треба було замислитись.
Над тим, чому пан Кучінава «не може рухатися від святилища».
— Тому й потрібна допомога Надеко. Пошук мого трупа.
— Т-тільки, будь ласка, перестань казати «труп, труп»… пане Кучінава. С-страшно, і якось моторошно…
— То не називай мій труп страшним, чи моторошним, чи брудним. Навіть якщо йдеться не про мій труп.
— Б-брудним я не називала…
Про прибирання туалету заговорив саме пан Кучінава.
Хоча, звісно, Надеко не рвалася це робити, але від будь-якого чергування вона все одно не відлинювала.
Не хочеться, щоб її сварили.
— Якщо казати «священне тіло», Надеко, здається, зможе говорити про це без опору…
— Незручно самому називати власний труп мощами… Труп і мощі. Тц, додається лише одне слово, а як змінюється враження… ну, гаразд, Надеко, ось про що я тебе прошу.
— …
Щоб продовжувати існувати, шукати «труп».
Пошук трупа заради того, щоб бути.
Зважаючи на те, скільки складнощів довелося пройти, щоб покликати Надеко, прохання, можна сказати, доволі просте.
Але.
Для пана Кучінави це, мабуть, справді нагальна справа... є вислів «тисячу років у морі, тисячу років у горах». Мовляв, змій, який прожив тисячу років у морі й тисячу в горах, стає драконом… судячи з обмовок, пан Кучінава, здається, спершу був звичайним змієм.
І цей змій після смерті був вшанований як священне тіло в тому святилищі — тоді, і потім, коли святилище втратило віру, пан Кучінава вже двічі пережив свою смерть.
Втретє.
Не хоче — ось у чому справа, напевно.
— Пане Кучінава.
— Що таке?
— Чому ти обрав саме Надеко за помічницю?
Це вона хотіла спитати. Надеко вже знала, що допомагати пану Кучінаві їй все одно доведеться — саме тому й хотіла дізнатися причину.
— Ні, я тебе не обирав.
Але відповідь пана Кучінави була холодною.
Не просто байдужою, а справді.
Холодною, як зміїна. Хоча, чи справді змії холоднокровні у переносному сенсі, вона не знає.
— Просто Надеко була єдиною, на кого я міг покластися.
— …
Якщо слухати лише слова, здається, ніби між Надеко й паном Кучінавою є якийсь сильний зв'язок... але атмосфера пана Кучінави була якоюсь зовсім не такою, набагато прозаїчнішою.
— «Канал» був лише в Надеко — от і все.
— «Канал»…
— Використав сучасний вислів, щоб тобі було зрозуміліше, але мені особисто зрозуміліше слово «зв'язок». Святилище, яке втратило віру, ні з ким не було пов'язане... крім, як не дивно, Надеко, яка саме там завзято займалася вбивством змій.
— …Тобто ти мене не обирав, а просто нікого іншого не було… але ж і братик Койомі, і пані Шінобу теж…
— Братик Койомі й Шінобу теж, звісно, там дещо накоїли... але зв'язок зі мною в них слабший. Канал не з'єднаний. Надеко ж, ні багато ні мало, напряму… перебила моїх побратимів, моїх підданих, тож у цьому вона сильна. Хоча навіть так, поки канал налаштувався, минуло майже два місяці. Ніби тонку нитку, як локшину, намацував.
— …
Ось до чого все зводиться.
Зрештою — покарання за гріх.
Не обрана, а була єдина.
Спокута, мабуть.
Що б пан Кучінава не казав... як би не виправдовувався, для Надеко це просто наслідки тієї події. Хоча порівняння з локшиною теж якесь дивне.
Мабуть, змій же — тонкий і довгий?
— …Їжа.
— Хм?
— Їжу ж їдять. Люди.
— Так, коли я «жив», теж їв… і, як щойно казав, навіть зараз, щоб «бути», потрібна енергія, і я прошу її в Надеко.
— П-пан Кучінава казав, що те, що зробила Надеко — не те саме, що щоденна їжа… але хіба це не одне й те саме?
— ...? Що таке? Виправдання?
— Н-ні, не…
Не вдається сказати гарно. Не вдається виразити словами власні почуття.
Але це.
Те саме, що вона хотіла сказати щойно... і не сказала.
Заради подальших стосунків варто було б сказати. Хоч би якими незграбними словами.
— Надеко хоче сказати… мабуть, має бути якась «відплата за те, що їси»… якщо покарання за гріх точно є.
— …
— Це, здається, і є харчовий ланцюг, так думала Надеко… «те, що когось їсть, само буває з'їдене». Але… якщо стати на вершину харчового ланцюга, то тебе вже ніхто не з'їсть, правда?
Надеко говорить, обмірковуючи слова.
— Людину… ніхто не їсть. Лише їсть, лише вбиває… покарання за гріх відсутнє.
— …
— Коли кажуть «дякую за їжу», скільки людей насправді вкладають у ці слова почуття «дякую за чуже життя, яке я забираю»?
— …Харчовий ланцюг — не така проста штука. Малювати його пірамідою просто зрозуміліше, а насправді треба малювати колом. Як уроборос — навіть людина, ставши трупом, буде здобиччю для мікробів.
— …
Ця «правильна» відповідь змусила Надеко замовкнути — хоча, ні, вона хотіла сказати зовсім не це.
Не передається. Ні слова, ні почуття.
— Що таке, Надеко?
— Та ні… зрозуміла. Коротше.
Знову сказала. «Коротше».
— Коротше, Надеко тепер має шукати священне тіло пана Кучінави — і коли знайде, ти звільниш Надеко?
— Звільню… та я ж і не збирався примушувати Надеко. Я лише користуюся почуттям провини Надеко.
— …
Це теж можна назвати примусом, хоча, справді, пан Кучінава не примушує Надеко силою.
Він дає їй можливість вибору.
Ілюзію з білою змією (мабуть, через «канал») показав не для того, щоб порушити повсякденне життя Надеко, а лише як повідомлення, простий «виклик»…
— …К-коротше…
Повторила.
— …Зрозуміла. Надеко шукатиме й знайде священне тіло пана Кучінави.
— Дякую, хоч спасибі й не скажу.
— …
Чому не скаже?
Бо божество?
— То пане Кучінава, де ж твій труп?
— Не знаю.
— Десь у тій горі?
— Не знаю.
— У цьому місті?
— Не знаю.
— Коли зник?
— Не знаю.
— Який завбільшки?
— Не знаю.
— Такий великий, як спочатку?
— Не знаю.
— Чи маленький, як зараз?
— Не знаю.
— Скільки важить?
— Не знаю.
— Схожий на кістки чи на мумію?
— Не знаю.
— Наскільки старий?
— Не знаю.
— Ого!
З усмішкою Надеко ляснула себе по коліну.
— З такою кількістю інформації труп вже вважай у нас у кишені... Трясця, як його взагалі знайти?!
Сама себе перебила.
Оце так витівка. Навіть братик Койомі рідко таке робить.
— Й-його нізащо не знайти… тобто взагалі нічого не відомо.
— Ну, можна сказати й так.
Іншого способу висловитись і немає.
Багатство мови не таке вже й безмежне.
Ще простіше було б шукати одну голку, загублену в пустелі — бо принаймні відомо, що ця голка десь у тій пустелі.
…Хоча необхідність узагалі шукати голку в пустелі теж якось незрозуміла…
— Це неможливо… неможливо, навіть якщо все життя шукатиму. Навіть переродившись принцесою — неможливо.
— Чому це переродження обов'язково має бути в принцесу? Ні-ні, не хвилюйся. Саме для цього я й злитий воєдино з ю Надеко — якщо казати «канал», то мій труп, моє священне тіло, пов'язане зі мною найміцніше з усього. Той, хто злитий зі мною, як Надеко, зможе знайти його швидко.
— Швидко…
— Якщо постаратися — швидко.
— Не хочу старатися…
— Ні, тут якраз постарайся.
— …
Тобто ця гумка, обвита навколо зап'ястка, виконує роль рамки для біолокації?.. Якщо так, справді, шукати легше, ніж голку в пустелі.
Але все ж таки.
— …А чи є можливість, що священне тіло зруйноване, спалене і вже зникло з цього світу?
— Є… ну, в такому разі доведеться змиритися.
Пан Кучінава говорит якось із удаваною рішучістю.
Якби він справді був таким рішучим, навряд чи взагалі просив би допомоги в Надеко…
Надеко б сама здалась у той момент, коли зрозуміла б, що покластися нема на кого, крім себе.
— …А який дедлайн? Доки Надеко має знайти тіло пана Кучінави?..
— Хтозна… я, як вогник на межі згасання, можу зникнути будь-якої миті. Зараз я «існую», покладаючись на енергію Надеко — але це, зрештою, лише резервна батарея. На жаль, стандарти не збігаються…
— Стандарти?
— Це як силоміць користуватися закордонною розеткою. Не хвилюйся, я не збираюся захоплювати тіло Надеко назавжди, і не буду злитий з тобою, доки ти не помреш. Якщо Надеко це не подобається, можна просто терпіти й далі — і врешті-решт я сам зникну.
— …
— Старатися чи терпіти. Вибір із двох варіантів.
— …
Пан Кучінава, здається, все ж дає Надеко право вибору — але з погляду становища Надеко вибору немає.
Принаймні саме так це відчувалося.
Носити далі цю несмачну гумку теж не хочеться, а терпіти й старатися — для Надеко це, зрештою, одне й те саме.
— Шукати я допоможу… але, пане Кучінава.
Сказала Надеко.
— Можна ж мені ходити до школи?
— Хм?
— Тобто… можна вести звичайне повсякденне життя, так? Т-те… Надеко… н-не хоче, щоб її запідозрили.
— Запідозрили? Хто?
— …Братик Койомі.
На питання пана Кучінави Надеко відповіла прямо.
— Бо ж вирішили, що «нічого не було»… що це «здалося».
— …? Надеко, хіба тут не варто сказати не «не хочу, щоб запідозрили», а «не хочу змушувати хвилюватися»? Тому ж ти й набрехала братику Койомі, ні?
— Т-те…
Помилилась. Обмовилась.
— Ти ж казала, що хочеш, щоб тобі допомогли, а сама набрехала — я думав, це тому, що ти не хотіла змушувати його хвилюватися. Хіба не так?
— Н-ні, не інакше… так, саме так. Не хочу змушувати хвилюватися. Хвилюватися…
Пан Кучінава якось підозріло глянув на це виправлення слів Надеко, але, вирішивши, що це «не так уже й важливо», сказав: «Ну, гаразд».
— Тоді нехай так і буде — справді, не можна ж вимагати від Надеко цілодобово, і вдень і вночі, витрачати час на мене. Це вже занадто нахабно було б. До того ж реліквію — мій труп — зручніше шукати вночі.
— …
— Отож, вирішено. Вдень — час Надеко, вночі — мій. Я дякую Надеко за самовідданість і присягаюся не втручатися в її приватний час…
…
Це було вчорашнього вечора.
Можливо, розповідь вийшла надто довгою і заплутала — але дотепер це був спогад.
Зараз — на сходовому майданчику, що веде до заблокованого даху школи, вона сперечається з паном Кучінавою. Ах, ні, не так — зараз.
Зараз вона б'ється не на життя, а на смерть із братиком Койомі.
Ця моя розповідь — те саме «ілюзорне видиво», що проноситься перед очима за мить до загибелі.
Це жаль, що крутиться в голові.
Сенґоку Надеко все думає, де ж вона могла б зійти з цієї, наче єдиної дороги, долі — все ще посеред цих роздумів вона перебуває… отже.
Повернімося до крутіння «того, що промайнуло перед очима».
Крутиться-крутиться-крутиться-крутиться.
— …Брехун. А ще божество.
— Ні-ні… справді, брехнею було те, що я мовчазний, і хоч я присягався не втручатися в приватне, але не обіцяв, що не розмовлятиму взагалі. Нижній світ для божества — щось нове… ні, може, й не таке нове. Мало що змінюється.
— …
— Кажуть, «небо мовчить, а мовить через людину»… а я — балакуче божество. Хоча, Надеко, я не збираюся завдавати тобі клопоту. Не збираюся робити з тебе «бідолашну дівчинку»… та й потреби в цьому нема. Зрозумів, зрозумів, треба мовчати.
— …
— Зрозумів, не мовчатиму, а посплю. Так же нема проблем?
Не з тих я, хто говорить уві сні, — сказав пан Кучінава.
— …Взагалі-то зараз сезон зимової сплячки.
— …Так. Але справді впадати в зимову сплячку не можна. Якщо вночі не прокинешся як слід, Надеко сама нічого не зможе зробити…
І.
Саме тоді, коли Надеко, ніби нагадуючи, почала це говорити пану Кучінаві.
— Гей, Сенґоку. Ти що там робиш?
Хтось гукнув її ззаду.
Точніше, знизу сходів — той, хто гукнув Надеко, дивлячись знизу вгору, був класним керівником, учителем Сасаябу.
Учитель Сасаябу, прізвисько — наставник Панда. Не тому, що схожий на панду (навпаки, худий), прізвисько виникло виключно через співзвучність імені — хоча зараз у другому класі паралелі вже немає атмосфери, щоб називати класного керівника прізвиськом.
— Н-н…
Надеко обернулась і відповіла учителю Сасаябу.
Оскільки через різницю кутів на сходах трохи видно, вона злегка турбувалася про довжину спідниці.
— Нічого не буває.
Обмовилась.
Змішала «Нічого страшного» і «Буває всяке», виткнувши щось геть безглузде.
— ?
Учитель Сасаябу нахилив голову.
Ще б пак.
— …Нічого не роблю.
Виправилась звично.
Надеко не настільки винахідлива, щоб уміло перетворити таку помилку на жарт… просто соромно.
Днів три можна цим переживати.
— Я-я тут просто, щоб трохи розвіятись, я хотіла вийти на дах, а там, виявляється, замкнено, тому я…
Хотіла сказати «застрягла тут», але через удавану офіційність цих слів, відчувши їхню фальшивість, затнулась.
— …
І так само замовкла.
Не вміє брехати.
Ні, точніше, не те що не вміє — просто погано виходить…
Навіть зараз, рефлекторно збрехавши, вона не змогла це якось загладити й опустила очі.
— …Агов-агов, Сенґоку, ти ж знаєш, що на дах заходити заборонено. Учитель же завжди про це каже.
— …
На цілком справедливі слова вчителя Сасаябу Надеко не відповідає.
Коли незручно — мовчить.
Ось яка Надеко, прошу любити й жалувати.
Справді, Надеко знала, що дах заборонений, і саме тому обрала це безлюдне місце для «таємної зустрічі» з паном Кучінавою…
Учитель Сасаябу, мабуть, проходив тут якраз повертаючись з нагляду за клубною діяльністю — він, здається, керує духовим оркестром, що займається в музичному класі.
— …Вибачте.
Все ж продовжувати просто мовчати перед класним керівником було важко, тож вона вголос попросила пробачення.
Обравши між командами «мовчати» й «перепрошувати», обрала друге.
Кланятись не потрібно.
Вона й так з самого початку дивилася вниз, тож поставою вже, наче, вклонилася — хоча, як уже казала, через положення на сходах Надеко перебуває вище за вчителя Сасаябу, тож, може, це так і не виглядало.
— …Скоро вже перший дзвінок.
Сказав учитель Сасаябу.
Здається, він відклав убік питання про підозрілу поведінку Надеко — це той погляд, яким дорослі часто дивляться на Надеко, тобто, хоч і не «бідолашна дівчинка», але погляд, яким дивляться на «проблемну дитину».
Якщо перекласти словами — це погляд «здається, є якась проблема, але зв'язуватися з цим важко».
Хотілося б, щоб дорослі розуміли, наскільки боляче дитині від такого погляду… але сказати це вголос у неї не вистачає сміливості.
Важко ж, зрештою, обом.
Надеко просто сказала: «Зрозуміла».
— Зараз же піду. Це ж контрольна, так?
— Так… допоможеш роздати видруки… хм?
На середині фрази слова вчителя Сасаябу зупинилися. З подивом Надеко читає вираз його обличчя — там написано «що це таке?».
«Ах», — подумала вона — коли перепрошувала, вона мимоволі склала руки перед стегнами, тобто виставила зап'ястки на огляд учителю Сасаябу.
Тобто праве зап'ястя з паном Кучінавою.
Ковтнувши слину, Надеко затамувала подих.
Пан Кучінава мовчить — нічого не каже, і, залишаючись обвитим навколо правого зап'ястка Надеко, не ворушиться.
Збоку вона виглядала справді як несмачна гумка для волосся — хоча несмачність ніяк не заперечиш, хоч як намагайся.
Так чи інакше, пан Кучінава мовчить.
Здається, дотримується обіцянки вдавати прикрасу.
Це радує, звісно, але в цьому разі, навіть якщо він вдає прикрасу, це не означає…
— …Ну, гаразд. Дрібниця.
І тихо промовив учитель Сасаябу — здається, це було звернено не до неї, а просто сказано сам до себе.
Здається, він не запідозрив нічого щодо пана Кучінави, а просто помітив звичайне порушення шкільних правил Надеко.
Правило про надмірні прикраси, які конфіскують…
Але, здається, учитель Сасаябу вирішив його пропустити.
Вдячності вона не відчуває.
Бо й це — лише прояв того самого почуття «важко мати справу з цією дитиною».
Так вона й думала, що так буде.
…Хоча правда, сама Надеко теж вважає таке ставлення до себе «зручним»… коли класний керівник не заглиблюється, учениці це справді полегшує життя.
З полегшенням зітхнувши, вона подумала, що від завтра варто носити блузку з довшими рукавами... і тут раптом...
— До речі, Сенґоку. Як там справа, про яку я тебе просив раніше?
...Сказав учитель Сасаябу, і від цих слів у неї те саме полегшення ніби перетворилося на новий тягар.
— Н-ну… я-я...
— Хоч трохи наблизилась до вирішення?
— …Е-еее…
Від слів учителя Сасаябу Надеко впала в легку... ні, важку... паніку, відчуваючи, як тремтять власні пальці.
Хоч і не бігла щодуху, а коліна теж тремтять.
Не те щоб вона впала в паніку через те, що не розуміла, про що йдеться в словах учителя Сасаябу — навпаки, саме тому, що розуміла і хотіла уникнути цієї теми, вона й впала в справжню паніку.
На таку реакцію Надеко (вірніше, її відсутність) він сказав: «Агов-агов, прошу тебе», із відвертим розчаруванням.
— Рано чи пізно треба розв'язати цю проблему, ти ж і сама розумієш, правда?
— …
— Тільки на тебе й покладаюся — старосто Сенґоку.
Сказавши так, учитель Сасаябу підняв руку й пішов геть.
Ну що ж, як завжди.
Поки Надеко бурмоче щось невиразне, співрозмовник іде геть.
Навіть класний керівник.
У певному сенсі це можна назвати спецприйомом проти людей.
І тих, хто не йшов геть після цього, за все життя Надеко, мабуть, набереться хіба що одна людина…
— Надеко, виявляється, староста?
Щойно учитель Сасаябу пішов, сказав пан Кучінава.
Не саркастично, а просто щиро здивовано.
Надеко пишається тим, що змогла здивувати дивину, чиє ремесло — дивувати людей.
Брехня. Так вона не думає.
Просто відчула: «Ой, розкрилося».
Хотілося приховати, щоб не насміхалися…
— Так. Староста. Надеко.
— Брешеш. Староста — це ж той? Тобто голова, який керує класом, найголовніший учень у класі — і це Надеко? Ага?
Пан Кучінава явно не міг у це повірити — збоку це, мабуть, жахливо нечемно, але, у принципі, зрозуміло чому.
— Ні… староста — це зовсім не щось почесне…
Загалом-то, оскільки знання пана Кучінави беруться саме зі знань Надеко, ставити такі питання й заперечувати на них — це, по суті, марна справа… але знання й відчуття, і те, приймати ці знання чи заперечувати їх — все ж різні речі.
І зважаючи на те, що досі це не розкрилося, факт, що Надеко — староста, належить не до знань, а до пам'яті.
— Якби як панна Ханекава, обрана за принципом «староста серед старост» — тоді б я зрозумів, а Надеко ж…
— Чому не так?
— Це тому, що витягла нещасливий квиток.
Сказала Надеко. Хоч вислів вийшов дещо самозневажливим, у цьому разі уникнути цього не вдалося.
— Пан Кучінава теж, мабуть, розумів, що в класі якась дивна атмосфера, правда? Це почалося ще з першого семестру цього року, аж до літніх канікул… тому коли настав другий семестр і треба було обирати старосту, ані охочих, ані рекомендацій не було… і після тривалих вагань...
Ні.
Точніше, суперечок насправді й не було до кінця.
Була лише важка атмосфера.
— …Обрали Надеко.
— Як таке взагалі могло статися?
Навіть після пояснення пан Кучінава явно не міг зрозуміти — хоча це, мабуть, і зрозуміло.
Пояснити ту важку атмосферу класу дуже важко — атмосфера, якщо казати мовою літератури, це «підтекст», і його неможливо викласти словами.
З мовою в неї не дуже.
А з поясненнями ще гірше.
— Але все ж… якщо казати чесно… у класі просто не було жодної учениці, яка б не мала справи з «закляттями» — крім Надеко… мабуть, тому.
— Ого. Тобто методом виключення.
Приблизно так, мабуть, — сказав пан Кучінава.
Здається, ідея вибору методом виключення чомусь запала пану Кучінаві в душу — і те, що саме такий спосіб пояснення його переконав, теж чомусь трохи сумно.
Але й сама Надеко краще за всіх розуміє, що бути старостою — зовсім не її роль, і за останні два місяці це відчула дуже гостро, тож заперечувати тут нема сенсу.
Навпаки, хочеться навіть погодитись із паном Кучінавою.
Якби були келихи, вони б, мабуть, уже цокнулися.
— Тобто, по суті, роботу, яку ніхто не хоче робити й нікому не хочуть доручати, звалили на Надеко — нікчемна ж компанія, а?
— Ні… не те щоб звалили…
Не сказати, щоб звалили силоміць, але й відмовитися до кінця вона теж не змогла.
Просто якось умовили.
— Ну, добре хоч, що це не якесь знущання — примусово нав'язати важку роль слабкій дівчинці. Ще й непогано, ша-ша-ша.
— …Взагалі, якщо казати, що на Надеко звалили роботу, то й пан Кучінава це ж саме зробив.
— Ого? А, ну, мабуть, так — теж нікчема, як і вони.
Він розраготався без найменшого сорому, наче кажучи: «Оце ти мене підловила!».
Ото ж бо, безсоромно.
— Мабуть, така вже доля світу. Що тихих дівчаток, таких як Надеко, завжди й змушують витягувати нещасливий квиток.
— …
— Але, до речі — оте, що вчитель щойно казав? Про що він просив раніше?
— …А.
Це питання від пана Кучінави, яке рано чи пізно мало прозвучати, Надеко вимовляє наперед заготовленими словами, ніби за сценарієм.
— Це… не стосується пана Кучінави.
— Не стосується? А я думав, ми з ю Надеко — партнери, єдине ціле.
— Н-не думай так…
Голос вийшов якийсь слабкий.
«Рішуче відмовитись» — це важко.
І пан Кучінава продовжує тиснути на Надеко.
— Та й не факт, що не стосується — я зараз прошу Надеко про послугу. Якщо хтось збоку заважатиме, це вже занадто.
— …Якщо казати, що було раніше, то вчитель — раніше…
Неохоче каже Надеко. Якби могла, хотіла б якось загладити цю розмову — але недомовляти щось і водночас відмовлятися відповідати на подальші питання для такої дівчинки, як Надеко, надто складно, тож доводиться казати прямо з самого початку.
— «Наведи лад із тією атмосферою в класі», — так сказали. Уже досить давно.
— …Ах?
Пан Кучінава відкрив рота від здивування.
Здається, чути навіть звук «а-а».
— Агов-агов, це що таке. Хіба це робота не класного керівника, а не старост?
— …Ну, так, ти маєш рацію.
Коли дивина каже правильні речі, збиваєшся з пантелику.
Хоча дивина — то дивина, а пан Кучінава ж бо божество, тож, певно, і правду каже часом.
— Так зване… перекладання відповідальності.
— Ша-ша… важче, ніж моя ситуація, чи не так? Навіть із побіжного погляду видно, що з такою атмосферою одній дитині зсередини не впоратись, а?
— …Та все гаразд.
Сказала Надеко.
Чи справді пан Кучінава, слухаючи це, співчуває Надеко, чи просто розважається, кепкуючи (вираз обличчя ж не видно), незрозуміло — та в будь-якому разі продовжувати цю тему не хочеться.
Бо ж ця історія.
Для Надеко вона вже — закінчена справа.
Повністю закінчена.
Це наче обговорювати вміст манги, яка вже завершилась останнім випуском.
Марна справа.
— Що значить «гаразд» — зовсім не гаразд.
— Якщо прохання вчителя Сасаябу не заважає проханню пана Кучінави… то й гаразд.
— Агов-агов, я ж не думаю, що аби тільки моє бажання здійснилося, а що станеться з життям Надеко — байдуже. Хочеш, якщо тобі так зручніше, я можу й порадити щось.
— Порадитися з тобою…
Порадитись із богом. Якось дивно звучить.
Наче церковна сповідь… ні, не те щоб Надеко хотіла, щоб її втішали, тож слова пана Кучінави тут не в тему.
— Не в цьому справа… просто в Надеко все гаразд, бо вона нічим не переймається.
— Не переймаєшся? Хоч на тебе й звалили роботу? І однокласники, і класний керівник.
— Не переймаюся. Бо ж.
Сказала Надеко.
— Надеко ж нічого й не робить.
— …Нічого?
— Ні роботи старости, ні роботи, про яку просив учитель.
Сказавши «нічого не роблю».
Надеко почала спускатися сходами.
Як і казав учитель Сасаябу, скоро вже перший дзвінок — учитель Сасаябу, звісно, багато в чому помиляється, але щодо часу він точний.
Тому вона пішла до класу.
Пан Кучінава хотів щось сказати... але замовк.
Може, зрозумів, що краще помовчати?
Відтоді, аж до кінця уроків, пан Кучінава не сказав більше ні слова.