— Ого... То ти його більше не бачиш? Того білого змія.
— Т-так... Уже все добре. Я-якщо подумати, то і той білий змій із шафки для взуття, і той, що виліз із парти, мабуть, мені просто примарилися.
— Привиділося? Привид? То це все-таки дивина, чи не так?
— Н-ні. Просто здалося.
— Гм... Ну, якщо так, то добре...
— Т-так. Усе добре. Просто чудово.
Ніч.
Коли Надеко повернулася додому, рівно о десятій їй зателефонував старший братик Койомі, як і обіцяв.
Не запізнився ні на секунду.
Усупереч чуткам про його часті запізнення, старший братик Койомі виявився напрочуд «пунктуальним».
— В-вибач. Я наговорила такого, що змусила тебе хвилюватися... Напевно, я просто перевтомилася. Ц-це ж погано, звинувачувати в усьому дивину.
— ...Ну, взагалі-то так, але... Хм. Зачекай хвилинку. Шінобу якраз тут...
Сказавши це, старший братик Койомі, здається, відсторонив телефон від вуха. Але мікрофон у нього був хороший, тому звук усе одно трохи долинав.
— Сенґоку каже, що їй усе здалося... Шінобу, що думаєш?
— Те, що їй здалося, само по собі вже схоже на дивину... Хм. Але ж це та дівчисько з чубчиком... Ну, якщо так, то хай так і буде. Дай їй спокій.
— Справді? Зважаючи на те, що сталося минулого разу, думаю, зайва обережність не завадить. Тобі не здається, що про всяк випадок краще зустрітися з нею особисто і розпитати?
— Не здається. Зовсім не здається. Анітрохи. Раз вона сама каже, що «вже все добре», не варто лізти в це. Ти ж із самого початку казав, що рівень небезпеки низький, чи не так?
— Так, але...
Здається, вони радилися.
Як би мені не хотілося, але в цій ситуації я мала вболівати не за старшого братика Койомі, а за пані Шінобу.
Ура-ура.
— Зрозумів, Сенґоку.
За мить старший братик Койомі повернувся до розмови.
— Якщо все так, то будемо вважати, що все обійшлося. Кінець історії. Але якщо виявиться, що тобі не здалося, і це все-таки якась дивина, обов'язково дай мені знати.
— Т-так, зрозуміла... Д-д-дя-дякую, старший братику Койомі.
Сказавши це, Надеко поклала слухавку.
Щиро кажучи, раз уже старший братик Койомі сам зателефонував, хотілося б поговорити з ним довше, але я розуміла, що зараз не той випадок.
Поклавши телефон і перевівши подих,
— Шя-шя-шя.
Почувся голос із правої руки Надеко.
Точніше, з правого зап'ястя.
Білий змій обвився навколо правого зап'ястя Надеко, наче браслет... Ні, зважаючи на його товщину, він радше нагадував гумку для волосся.
Хоча насправді це не був ні браслет, ні гумка.
Насправді білий змій був просто білим змієм.
Це був Кучінава.
Його луска настовбурчилася, тому він здавався таким пухким.
— Збрехала своєму любому старшому братику Койомі... Це нормально? Ти ніби робиш одне зло, щоб приховати інше... Якщо будеш так продовжувати, твоє життя піде шкереберть, чи не так?
— ...Н-не кричи так.
Надеко притиснула зап'ястя і навшпиньках піднялася сходами, щоб тато з мамою у вітальні нічого не помітили.
Зайшовши до своєї кімнати, вона замкнула двері на ключ.
Тепер можна було трохи розслабитися.
Вона з полегшенням зітхнула.
— Тобі не обов'язково так ховатися... Мій голос чуєш тільки ти, Надеко.
— ...
Я це знала.
Але навіть знаючи це, розмовляти з Кучінавою на людях було б необачно... Навіть якщо його голосу не чути, мою реакцію на нього помітили б усі навколо.
До того ж.
Кучінаву, який перетворився на гумку для волосся на моєму зап'ясті, бачили всі.
— ...Якщо ти можеш ставати таким маленьким, то чому спочатку з'явився таким величезним, що обвив увесь храм?
Коли я поставила це просте запитання, Кучінава засміявся: «Шя-шя-шя!», а потім відповів:
— Це шоу, просто шоу... Ефектна поява. Дивина втрачає сенс свого існування, якщо не змушує людей дивуватися.
Сказав він.
Дивувати... Дивина.
Про це якось казав старший братик Койомі.
— ...А якого ти розміру насправді?
— У мене немає такого поняття, як розмір... Я ж просто концепція.
— Концепція...
Це слово нагадало мені уроки математики в першому класі.
Пряма лінія — це не об'єкт, а концепція.
У неї немає ні довжини, ні товщини.
Якщо йдеться про довжину чи товщину, то це вже не пряма, а відрізок. Пряма — це просто рівна лінія, що проходить через дві точки. Її довжина нескінченна, а товщина дорівнює нулю.
Я нічого не зрозуміла.
Що взагалі мав на увазі той учитель?
Він хоч сам розумів, про що говорить?
А слово «промінь» узагалі позбавлене сенсу... Але мені здалося, що та розмова про пряму лінію і те, що зараз сказав Кучінава, якось пов'язані.
Тобто це сутність, яка існує лише в людській голові, просто щоб пояснити пояснення...
— Зараз мене, обвитого навколо твого зап'ястя, бачать усі, але це лише тому, що ти, Надеко, сприймаєш мене як «того, кого бачать усі»... Точніше кажучи, зараз я просто вселився в тебе.
— Вселився...
Вселився.
Хіба це не страшно?
Ліва рука Камбару... Це ж був інший стан, не вселення?
— Не переймайся, нічого страшного... Це все одно тимчасово. Доведеться потерпіти, поки я не закінчу одну справу... Шя-шя!
Він здавався задоволеним.
Здавалося, він радів тому, що отримав фізичне тіло... Але хіба дивина вміє радіти?
А, ну так, пані Шінобу ж починає пританцьовувати, коли бачить пончики.
Не розумію.
Надеко зітхнула і сіла на подушку посеред кімнати. Це виглядало трохи неохайно, але вона втомилася.
Втомилася не від того, що збрехала старшому братику Койомі... Надеко не була аж такою чесною, тому могла збрехати.
Як і всі люди.
Це була не перша її брехня старшому братику Койомі... Але втома була викликана не підйомом на гору.
Фізичної втоми майже не було.
Це була втома від думок про майбутнє.
Коли Надеко думала про те, що буде далі, вона ніяк не могла позбутися цього відчуття «млявості»...
— Хм.
Але не можна було сидіти так вічно... Якщо не продовжити розмову, Надеко доведеться й далі носити цю несмачну гумку для волосся.
— Несмачну? Оце так заявочка...?
— ...Ти читаєш думки? Здається, я... не казала цього вголос.
— Ні, просто здогадався за твоїм виразом обличчя... Будь-хто б так подумав, якби на нього дивилися з такою огидою. Ну, звісно, зараз ми з тобою, Надеко, пов'язані духовно, тому мої здогадки частіше виявляються правильними...
— ...
Коли я подумала, що він читає мої думки, мені стало неприємно, але дізнавшись, що він цього не вміє, я відчула легке розчарування.
Адже якби Кучінава вмів читати думки, мені не довелося б нічого говорити, і це було б набагато простіше...
— Т-тоді... Кучінаво.
— Кучінаво, кажеш... Взагалі-то я хотів би, щоб мене називали паном Кучінавою, але, мабуть, марно очікувати побожності від наївної дівчинки, яка нічого не тямить. Чого тобі, моя люба Надеко?
— ...Щ-що мені треба зробити?
Спокута.
Або прохання.
Надеко ще не знала, у чому воно полягає.
У храмі, щойно Надеко погодилася, Кучінава миттєво зменшив своє величезне тіло та обвився навколо її правого зап'ястя.
А потім сказав: «Усі деталі ввечері. Я вибився з сил», і одразу ж заснув.
Здається, Кучінава витратив чимало енергії на те, щоб показувати Надеко галюцинації та змушувати її чути голоси... Тому розгублена Надеко, так нічого й не зробивши, просто повернулася додому.
Після повернення додому Кучінава невдовзі прокинувся, але перш ніж вони встигли поговорити, зателефонував старший братик Койомі.
— Я-я-я-я...
Слова не йшли, але я зібралася з духом. Це треба було зробити.
— Я-які збочені речі я маю... зробити?
— З якого це дива?!
Дивина різко заперечила.
Він вишкірив ікла, і Надеко аж відсахнулася на подушці.
Це було занадто страшно як для простого заперечення.
— Звідки в тебе взагалі такі думки, Надеко... Аж страшно уявити, що з тебе виросте.
— Н-ні? А-але ж у психології змія — це сексуальний символ...
— Не плутай мене з такими вульгарними концепціями, Надеко... Ти що, перейняла це від свого старшого братика Койомі чи Камбару, га?
— ...
Я втратила дар мови.
Було неймовірно соромно. Я вся почервоніла.
— Т-тоді мені... не треба роздягатися. Не треба одягати шкільний купальник чи панталони.
— Ага. Мова не про це.
— Он як...
Я з полегшенням зітхнула.
Мені навіть здалося, що я почула розчарований голос Камбару.
— ...? А-але звідки ти, Кучінаво, знаєш про Камбару?
— Я ж кажу, знаю. І про Камбару, і про старшого братика Койомі...
— Т-ти все-таки читаєш мої думки...
— Та кажу ж, ні.
— Т-тоді, читаєш мій журнал «КороКоро»?
— Навіщо учениці другого класу середньої школи читати таку дурню?
А що тут такого? Він цікавий.
— Кажу ж, ні. Я просто бачив... той ритуал, який ви проводили в храмі того дня.
— ...Тоді ти... Кучінава, ти живеш у тому храмі?
Ось воно що.
Тому він знав про старшого братика Койомі та Камбару... і про «масову різанину», яку Надеко влаштувала в храмі.
Але якщо так...
А? Тобто...
— Т-ти... «щось» із того храму.
— Не кажи так, ніби зробила велике відкриття, Надеко... Могла б і з назви храму здогадатися.
— Назва храму... Здається, Храм північної білого змія... І що?
— Як це «і що»... Поглянь на мене, білого змія, і хоч трохи ворухни мізками. Яка ж ти недогадлива, Надеко?
— ...
Надеко справді була недогадливою, тому не могла заперечити.
Е? Але тоді, тобто...
Тоді виходить, що цей Кучінава набагато «поважніший», ніж здавалося Надеко...?
— Кучінаво... ти той, кому «поклоняються» в тому храмі... той змій?
— Не зовсім так... Той храм уже давно втратив вірян. Тепер це просто збіговисько погані... Ні, правильніше буде сказати, смітник.
— ...Здається, хтось уже казав щось подібне...
Що як місце він ще функціонує, але як святилище божества вже помер... чи щось таке. Це була складна розмова, тому я її забула. Точніше, оскільки вона була складною, я її від самого початку не слухала.
— Т-тоді... ти все одно поважний. Т-тобто, ви поважні. Ви дуже поважний змій.
— Не треба зараз переходити на «ви», бо це якось ніяково... До того ж я вже не поважний, можеш говорити зі мною на «ти». Давай будемо вважати, що ми з тобою, Надеко, рівноправні партнери.
— Партнери...
Він казав це ще під час нашої першої зустрічі.
Слово, що описує наші стосунки.
— Ми ж не схожі на друзів, правда?
— ...
Я подумала, що він має рацію.
Але хоч він і сказав не переходити на «ви», все ж це було досить складно... Адже якщо він живе в храмі, це означає, що цей Кучінава (хоч він зовсім на нього не схожий) — божество.
Божество, справжнє божество.
...А?
Але, здається, пан Ошіно колись казав, що всі концепції дивини — це щось на зразок божеств.
Точніше, якщо говорити грубо, то все нелюдське, і об'єкти, і концепції — це божества... Так звані вісім мільйонів божеств.
Що їх дуже багато.
Так він мені пояснював.
Але навіть якщо їх багато, не виявляти поваги до справжнього божества було б дивно... Хоча, з ким би Надеко не розмовляла, вона все одно не вміла «говорити ввічливо», тому переходити на «ви» чи ні — різниці не було.
Принаймні, раз він сам (тобто сам змій) дозволив, то можна говорити на «ти».
Тому Надеко почала:
— Ем... Тоді, Кучінаво... якщо збочених речей робити не треба, то що мені робити? Я більше нічого не вмію.
— ...Який у тебе цікавий вік, Надеко.
«І самокритичний», — додав він.
Кучінава здивовано підняв голову на зап'ясті Надеко (хоча, напевно, незалежно від того, радів він чи сумував, підняти голову — це була його єдина можлива реакція) і висунув язика.
Це виглядало як дражнилка.
— Але тобі доведеться зробити дещо інше... Чесно кажучи, мені більше ні на кого покластися, крім тебе, Надеко. Скажу відразу: я збираюся скористатися твоїми слабкостями, твоїм почуттям провини та твоїми темними таємницями, щоб попросити тебе про послугу... Ось настільки мені потрібно, щоб ти це зробила.
— ...
— Жодної реакції... Хм, ти це з самого початку розуміла? Ясно... Значить, ти не така вже й недогадлива, як здається.
— ...Я...
Я завагалася.
— Н-недогадлива... Я... дурна.
— Хто знає. Ну добре... Тоді я озвучу своє прохання. Шя-шя-шя, божество просить послугу в людини, часи справді змінилися.
— ...
— Я хочу попросити тебе, Надеко... Знайти дещо.
Цього разу Кучінава сказав це не агресивно і не грубо, а напрочуд прямо.
Напрочуд? Ні.
Радше... таємничо.
— Я хочу, щоб ти, Надеко, знайшла мій труп.
Розділ 137: Медуза Надеко - 009
Том 4
