Надеко, здається, неправильно зрозуміла сенс слів пана Кучінави, що жертв не буває… Ні, правильніше буде сказати, що я просто трактувала їх так, як було мені зручно.
Я думала, може, він мав на увазі, що кожна жертва так чи інакше несе відповідальність за те, що з нею стається, або що шкода трапляється випадково і будь-хто міг би стати винуватцем, якби обставини склалися трохи інакше... таке часто доводиться чути, і я припустила, що саме це він мав на увазі.
Я припустила це заради самої Надеко.
Але я помилилася.
Мова йшла не про це.
Це було щось набагато простіше, легше, елементарніше.
Пряме і буквальне значення.
Сенґоку Надеко... винна в «масовому вбивстві».
Вона звичайна кривдниця.
Не було потреби викручувати його слова.
Це було чотири місяці тому, у червні, коли «замовляння», які розпустив пан Кайкі Дейшю, схопили своїми отруйними іклами багатьох учнів середньої школи.
Якраз у самій гущі подій.
Один хлопець зізнався Надеко в коханні.
Коли я кажу «зізнався», я не маю на увазі покаяння, як те, що Надеко збирається робити зараз, а щось на кшталт «ти мені подобаєшся», «я кохаю» і таке інше.
Він був із бейсбольної секції.
Я не пам'ятаю його імені. Забула.
Чи, радше, мені здається, що я його навіть не чула від самого початку... не думаю, що він взагалі називав Надеко своє ім'я.
Можливо, він вважав, що я повинна знати, хто він такий... це важко повірити, але багато популярних учнів спортивних секцій саме такі.
Діти, які не сумніваються, що вони знаменитості.
Але Надеко не цікавилася спортом, і, що найважливіше, їй не подобалися всі ці справи з побаченнями та закоханістю... тому вона відмовила.
Я не збиралася зустрічатися з кимось, кого не знаю.
Бо в Надеко... був хлопець, якого вона кохала.
Але це призвело до проблем... той факт, що Надеко «відкинула» цього популярного хлопця, викликав заздрощі.
Я розумію ваші почуття! Я хотіла поспівчувати.
Бо я точно знала, що відчували ті дівчата, коли дивувалися, чому він освідчився комусь на кшталт Надеко... ні, мабуть, той хлопець помилився. Напевно, він переплутав людину.
Але «істинність» цього була зрозуміла лише Надеко... найболючішим було те, що найкраща подруга не зрозуміла цього.
Вона розірвала нашу дружбу. Це було сумно.
Якщо чесно, я не була здивована. Я завжди думала, що така хороша дівчинка, як вона, колись порве нашу дружбу.
Чи це чесність?
Можливо, ви скажете, що я просто вдаю із себе сильну.
Але, будь ласка, дозвольте Надеко вдавати сильну.
Згідно з тим, що розповідали інші однокласники Надеко пізніше (можливо, краще назвати це почуттям, яке розкрилося всім через «замовляння» пана Кайкі), та подруга потоваришувала з Надеко, сподіваючись почати зустрічатися з хлопцем із бейсбольної секції... тож, здається, там відбувалося щось інше, чого Надеко не до кінця розуміє, але тепер усе це загадка.
Правда огорнута темрявою... ні, плітками.
Ніхто вже не знає, де правда.
Це в минулому.
Ігри кохання.
Ну, мені здається, ніхто з учасників не був достатньо вправним, щоб називати це так... у будь-якому разі, чим більше про це говориш, тим усе стає заплутанішим. Перейдімо далі.
Коли ця подруга закінчила наші стосунки, вона сказала ось що: «Я наклала на тебе прокляття».
У цьому випадку прокляття було одним із тих «замовлянь», які поширював пан Кайкі Дейшю, і ця дівчина наклала на Надеко зміїне прокляття.
Здається, було багато інших варіантів, хоча.
Не лише змії, а й бджоли, жаби, і, як це не дивно, навіть креветки... цікаво, що таке прокляття креветки?
Хіба від нього може зламатися хребет?
У будь-якому разі, Надеко проковтнула ці сповнені злоби слова, навіть не задумуючись... хоча їхня злоба була лише злобою.
Та дівчина ледь була лиходійкою, тим паче демоницею.
Надеко пішла до книжкового магазину і шукала способи зняти «замовляння»... у такому випадку, зазвичай «правильним» вчинком було б знайти пана Кайкі, де б він не був у місті, і заплатити йому за зняття. На жаль, Надеко не була знайома з цими плітками (Надеко дізналася про існування пана Кайкі лише під час літніх канікул. Я ще не знала, що ці замовляння... це штучна примха), і навіть якби я знала, просити незнайомця про допомогу було б надто складно для Надеко.
Ось чому Надеко намагалася самотужки вивчити, як зняти прокляття... це мало зворотний ефект, і фальшиве прокляття, яке не повинно було активуватися, врешті-решт спрацювало (тому цього разу я з самого початку попросила допомоги у Койомі, навчившись на власному досвіді), але, ну, відкладімо це на потім.
Спосіб зняття прокляття, який спробувала Надеко... полягав у тому, щоб розрубати дикого змія на п'ять рівних частин і дотримуватися певних кроків, щоб розіп'яти його на стовбурі дерева.
Надеко використала різак.
Взяти змію... і пошматувати її.
І замість цвяха я використала різак, щоб пришпилити все тіло змії до дерева.
Я продовжувала цю «бійню» близько тижня.
Я виконувала належні кроки, щоб зняти прокляття.
Але чим більше я це робила, тим сильнішим ставало прокляття і тим міцніше невидима змія обвивала Надеко... якби Койомі не знайшов її, вона, мабуть, була б…
— Ти, мабуть, була б що... хммм? Ти б перебила ще більше змій, так?
— …
Надеко не має відповіді для колосального білого змія... для слів пана Кучінави.
Це правда.
Надеко не була жертвою тоді.
Бо якби Надеко нічого не зробила... прокляття було б нешкідливим, та навіть якби це було не так.
Що стосується всіх змій, яких убила Надеко.
Для жертв, яких Надеко принесла в жертву, щоб врятувати себе...
Для тих десятків життів.
Все, чим є Надеко... це вина.
— Ну, хай там що, а ти мене вразила... ти повбивала всіх тих змій як жертви, причому марно, але поводилася так, ніби нічого не сталося, і грала роль жертви, без кінця повторюючи «старший братик Койомі»... та у тебе неабиякі нерви.
— …
— Я з радістю нагадаю тобі, якщо ти справді забула... точно так, як ти повбивала всіх моїх родичів. Те, як ти шукала змій у бур'янах, твій відважний, але байдужий вигляд, коли ти хапала їх за голови, і те, як це відчувалося, коли різак шматував їх...
— З… зупинися, — врешті каже Надеко.
Вона згадує, як тремтіли її руки.
Вона відчувала що завгодно, тільки не «відвагу».
— Я… я пам'ятаю… я пам'ятаю, тому…
— О. Ти пам'ятаєш?
— А… але… я мусила.
— Ти мусила? Угу, б'юся об заклад, подруга, яка прокляла тебе, сказала б те саме... вона просто «мусила» проклясти тебе, вона нічого не могла вдіяти, — глузує пан Кучінава.
Я не можу прочитати його вираз обличчя, бо він змій... і через те, який він велетенський, але в його словах я відчуваю лише злобу.
Просту.
Злобу.
Таку, яку можна знайти де завгодно.
— «Але я мусила!»... ось що говорять усі, відкидаючи свою мораль. Вони всі безневинні, такі безнадійно примітивні діти.
— …Надеко... я…
— Люди не знають, кого вони топчуть, йдучи своїм життям... усі думають, що просто стоять на землі. Але ні, те, що під вашими ногами... це не земля, це можуть бути мурахи, це можуть бути гусениці, або це можуть бути просто змії...!
— !!
Як тільки вона чує ці слова, Надеко відсуває ногу.
Бо раптом... вона стоїть на білій змії, ні, насправді це галюцинація, я ні на чому не стояла.
Але цього разу це просто галюцинація.
Люди завжди. Надеко завжди.
Топчуть щось.
— Ні-ні-ні-ні, люба, я не хочу, щоб ти зрозуміла мене неправильно. Я не намагаюся тебе критикувати... на відміну від мене, «живим» усім потрібно забирати інші життя, щоб жити. Називай це первородним гріхом, або, можливо, кармою, або, можливо, природою...
— …
— Звісно, шматувати всіх тих змій... це зовсім інша річ, ніж добувати свій щоденний хліб. Тому що змій, яких ти вбила... яких ти не просто вбила, а чиї життя ти залишила висіти... ти ніяк не використала. Вони загинули як собаки... звучить дивно сказати, що змія загинула як собака, але це було гірше, ніж загинути даремно. Бо вони лише загнали тебе в гірше становище своєю смертю, хммм?
— …
— Але тоді що? Ти змогла зустрітися зі старшим братиком Койомі знову через це, тому, можливо, вони, мої забиті побратими, таки послужили тобі якоюсь метою...
— Б-будь ласка, досить, — каже Надеко.
Вона затискає вуха обома руками... але це не допоможе відгородитися від галюцинації.
Це правда.
Вона, мабуть, могла б заплющити очі... і все одно бачити.
Колосальна річ перед Надеко обвила святилище.
— Що ти… намагаєшся сказати? Що ти знаєш про старшого братика Койомі? Він, він, для Надеко він дуже…
— Ну, я насправді знаю чимало про старшого братика Койомі... але це не має значення. Проблема зараз, люба, у тому, що ти зробила...
Що Надеко «зробила».
Те, що я зробила... як я схибила. Я все забула.
Первородний гріх, про який я навіть не згадувала.
— Щ-що…? Т-тож мені потрібно перепрошувати? Ви хочете, щоб Надеко перепросила? П-привівши Надеко сюди… н-навіть змусивши її галюцинувати й заганяючи її в кут, як це… Щ-що ви маєте на увазі під «спокутувати»? Надеко…
Я відчайдушно пов'язую одне слово з іншим.
Бо здається, ніби пан Кучінава ніколи не перестане атакувати Надеко, як тільки вона закінчить говорити... і тому Надеко змушує себе говорити.
— Що… Надеко повинна зробити?
— Що тобі потрібно зробити?
«Геге», — змій сміється.
З оголеними іклами.
— Більшість людей зазвичай благають про прощення... тож доволі напрочуд, що ти навіть не попросила про нього.
— …
— Тож ти відчуваєш, що схибила, але не відчуваєш, що зробила щось погане, так? Тому що ти «мусила»? Припускаю, що так, змії для людей... не більше ніж нікчемні плазуни.
— …Н-Надеко не…
— Що?... — пан Кучінава перериває виправдання Надеко. — Можливо, мені не слід було вживати таке розпливчасте слово, як «спокута»... минуло багато часу з того моменту, як я востаннє розмовляв із людиною, тому важко підібрати правильний тон. Вибач, вибач... вибач за це, хммм?
Тепер пан Кучінава сам перепрошує перед Надеко... хоча я не відчуваю нічого, що нагадувало б щирість у його мовленні.
Якщо вже на те пішло, здається, він знущається зі слабкої маленької Надеко з усіх сил... і якщо «знущається» це занадто, я припускаю, що це схоже на те, ніби він грається з Надеко.
— Ну, у мене просто є прохання до тебе, Надеко. Якщо ти готова відчути бодай крихту провини за вбивство десятка моїх побратимів... у мене є маленьке прохання.
— Прохання…
— О, або, можливо, краще сказати так, люба?
Пан Кучінава.
Колосальний білий змій... широко розкрив пащу, і хоча в нього не має бути жодного виразу на обличчі... він підморгнув Надеко.
Це зовсім не мило.
— Ти не врятуєш мене, Надеко?
— …
Здається, ніби він просить про неможливе.
Але сказати «ні» здається ще неможливішим.
— З-звісно, — каже Надеко.
Із затиснутими вухами. Із закритими очима.
Надеко каже:
— Т-тільки трохи, добре?
Тепер, коли я думаю про це, кінець цієї історії, мабуть, був визначений наперед... навіть якби я знала, що пан Кучінава намагається змусити Надеко зробити, навіть якби я знала, що він збирається з нею зробити... навіть якби я знала правду і всю правду, Надеко все одно кивнула б так само. Я не думаю, що її доля змінилася б.
Казка, що залишається лише казкою.
Майбутнє, де Надеко і старший братик Койомі битимуться на смерть.
Все ближче й ближче.
Розділ 136: Медуза Надеко - 008
Том 4
