Недавно я бачила в новинах, що у світі є люди, які з будь-якого приводу телефонують до поліції або викликають швидку і мчать до лікарні.
Такі люди, здається, бажають бути «врятованими іншими»... тобто коментатор казав, що вони хочуть «бути тими, кому хтось допомагає».
Вони хочуть «бути тими, на кого звертають увагу, про кого хвилюються і кому допомагають».
Отримувати допомогу означає бути любленим і потрібним, тому... з психологічної думки, це такий метод: навмисно створювати проблеми іншим, а потім, отримуючи прощення, переконуватися, що тебе люблять і ти комусь потрібен.
Кажуть, усе це відбувається на підсвідомому рівні.
Це зовсім не розрахунок.
Але, незалежно від того, розрахунок це чи ні, такій людині, як Надеко, це дуже добре зрозуміло... для людини, яка не може знайти сенс свого існування, для людини, яка не бачить власної цінності, дуже важливо, щоб хтось «звертав на неї увагу».
Нинішня ситуація, коли можна попросити про допомогу братика Койомі.
Буде брехнею сказати, що серце не радіє.
Буде брехнею сказати, що я не в захваті й що серце не б'ється частіше.
...Так.
Як і тоді.
— ...
Можливо, така Надеко дійсно помиляється... хоча вона дівчинка, а не якийсь там хлопець.
Це, мабуть, дріб'язкове зауваження. Я не могла чекати ночі.
Думаю, правильною дією для Надеко було б повернутися зі школи, замкнутися вдома і чекати дзвінка від старшого братика Койомі.
Навіть я це розумію.
Те, що я почула слухові галюцинації, не означає, що ситуація якось змінилася... наразі факт залишається фактом: «реальної шкоди немає».
Галюцинації залишаються галюцинаціями.
Слухові галюцинації залишаються слуховими галюцинаціями.
Але... ці слухові галюцинації не можна було просто проігнорувати.
«Жертва».
Той, хто зазнає шкоди.
...Надеко не вважає себе такою... хоча в Надеко, безперечно, сильна манія переслідування, але вона не збирається відверто вважати себе жертвою.
Адже те, що ти зазнав шкоди, ще не означає, що ти стаєш жертвою... не обов'язково.
...Тому, слухаючи цю жорстоку, грубу галюцинацію, в якій не було й краплі співчуття... Надеко не могла залишатися спокійною.
Не могла залишатися спокійною.
І не могла не діяти.
Повернувшись зі школи, я одразу переодяглася зі шкільної форми.
Комбінезон і куртка.
Комбінезон я позичила в мами, а куртку в тата. Оскільки Надеко маленька, одяг виявився завеликим, але для маскування це було навіть на краще.
Я подумала, що маю уникати чужих очей.
Насамкінець, виходячи з дому, Надеко замість звичного капелюха з козирком глибоко натягнула в'язану шапку, яку купила під час лижної поїздки.
Натягнула її аж на очі.
Почепивши на пояс вихідну сумку і поклавши туди різні речі, а також змінивши взуття на незвичні для себе вихідні лофери, Надеко вийшла з дому. І попрямувала до гори.
До тієї гори, на вершині якої стоїть храм Кіта-Шірахебі... де я знову зустріла старшого братика Койомі.
Оскільки в Надеко немає велосипеда, вона йшла пішки... дорога зайняла близько тридцяти хвилин.
Звідси до вершини гори знадобиться ще близько тридцяти хвилин.
Для Надеко, якій бракує витривалості, це важкий шлях.
Альпінізм не стане моїм хобі.
Проте, хоч це і підйом на гору, потрібно лише йти прямо єдиною дорогою, на якій (хоч і старі) є нормальні сходинки... тож якщо витратити достатньо часу, навіть з перервами на відпочинок, колись та й дійдеш.
До вершини. До того місця.
...Так само, як людина, просто живучи, колись може досягти істини.
Дійдеш.
Якось так... насправді, саме так почувалася Надеко, коли нарешті дісталася храму Кіта-Шірахебі на вершині.
Коли в червні я багато разів підіймалася на гору, навколо тіла Надеко міцно обвивалася «змія»... порівняно з тим часом цей шлях був значно легшим.
Але коли я дісталася вершини.
Надеко була... виснажена.
Я не відчула, що втратила форму, але й не мала сил думати про те, як давно тут не була.
— ...
Ні, можливо, це не було «виснаженням».
Точніше буде сказати, що я втратила дар мови.
Від цього видовища... Надеко втратила дар мови.
Коли Надеко пройшла крізь напівзруйновані, обшарпані торії, їй на очі потрапила... величезна кількість змій, прицвяхованих по всій території храму.
Можна сказати, вони кишіли.
Це були не білі змії... а звичайні змії звичайного кольору. Їхні тіла були розрубані на шматки... і пришпилені різцями до землі, до дерев, до самої святині. Змії... були живі.
Хоча їх розрубали на шматки, вони тремтіли й жили... не лише голови, а й частини тулубів, ніби живі сашімі.
Навіть у такому жахливому стані вони не вмерли.
Кажуть, що змія не помре, поки їй не розчавлять голову... але їхня життєва сила була настільки потужною, що це неможливо пояснити такими словами.
Звісно, це не означає, що вони зможуть продовжувати жити в такому розп'ятому стані... рано чи пізно ці змії помруть.
Жахливе видовище.
Таке точно неможливо екранізувати в аніме.
Не знаю, чи організації із захисту тварин включають рептилій до об'єктів свого захисту, але це було видовище, перед яким будь-яка людина не змогла б змовчати.
Проте... Надеко змовчала.
Сенґоку Надеко замовкла.
Коли виникають проблеми... треба мовчати.
— ...Але ти не дивуєшся. Ніби все це було очевидно, ніби ти все знала, ти навіть не кричиш...
Раптом, без жодного попередження, я почула слухову галюцинацію... цього разу вона не проходила через такий сучасний інструмент, як телефонна слухавка, а здавалося, шепотіла прямо на вухо.
Щось.
Щось огидне, здавалося, липло до Надеко... обвивалося навколо неї.
Але це не так.
На території цього храму найогиднішим створінням... була Надеко.
Тому що.
— Так. Тому що... цей жах, схожий на картину пекла, створила не хто інший, як ти сама, Надеко...
— ...
Я не могла цього заперечити. Але Надеко несвідомо похитала головою.
— Н-Надеко...
І сказала.
Відповідаючи галюцинації... як би жалюгідно це не виглядало.
— Надеко... не робила нічого настільки жахливого...
— Так. Це лише галюцинація...
Щойно я почула цю галюцинацію, видовище перед моїми очима змінилося... величезна кількість змій, яких здавалося близько тисячі, і різці, що пронизували їхні тіла, зникли, як марево... хоча ні, зникло не все.
Кілька змій залишилося.
Оскільки вони були розрубані на шматки, я не могла точно сказати, скільки їх... але, порахувавши лише видимі голови, думаю, їх було менш як двадцять.
Двадцять...
— Ем, здається, стільки їх було? Кількість тих, кого ти вбила, Надеко...
Вбила.
Розрубала.
І розіп'яла... кількість змій.
Слухова галюцинація ніби дорікала Надеко.
— Але ось це... ти справді зробила.
— ...
Я прикусила нижню губу.
Рефлекторно я потягнулася до шапки й натягнула її ще глибше... не просто на очі, а так, щоб повністю їх сховати.
Я більше нічого не хотіла бачити.
Але це було неможливо.
Це видовище назавжди вкарбувалося в мою пам'ять.
І те, що я бачила зараз... і те, що бачила в червні. Те видовище, яке Надеко створила в червні...
«Якщо отак опускати очі, мовчати, нічого не казати, то, може, й справді вдасться залишатися жертвою... але чи вийде це цього разу?»
Чиї це були слова?
Точно... це були слова панни Оґі...
Ошіно Оґі... до речі, здається, вона казала щось ще...
Здається, щось казала.
Якщо опускати очі, мовчати й нічого не казати...
— З... змія.
— Насправді в тебе є вибір, Надеко.
Навіть із заплющеними очима я чула голос.
Я чула цю грубу, жорстоку галюцинацію, яка зовсім не зважала на почуття Надеко.
Як би дивно це не звучало, але ця відсутність турботи здавалася мені найбільшим і єдиним порятунком у цій ситуації.
Тому що.
— Перший варіант, просто піти додому... ти можеш усе забути. Я можу показувати тобі галюцинації та розмовляти з тобою ось так... але це все. Як ти й казала своєму старшому братику Койомі, реальної шкоди немає. А раз немає шкоди, то немає й перешкод. Тому, якщо ти зараз підеш додому, жодних проблем не буде...
— ...
— А, ні, ти цілком можеш обрати цей перший варіант, знаєш? Я не збираюся нічого нав'язувати тобі, Надеко... я не буду тебе примушувати, та й не можу. З огляду на моє становище. Навпаки, я б навіть радив тобі обрати цей перший варіант...
— ...
— Не мовчи.
У відповідь на мовчання Надеко галюцинація роздратовано промовила.
Але Надеко все одно нічого не могла сказати.
Здавалося, я почула цмокання язиком. Ем.
Чи дозволяє будова зміїного язика... цмокати ним...
— Другий варіант, шлях спокути.
— ...
— Якщо ти обереш перший варіант, то просто пройди назад крізь торії та спускайся сходами... і можеш більше ніколи не приходити на територію цього храму, тобі взагалі не можна сюди приходити. Просто повернися спиною до моїх родичів, яких ти вбила, і ніколи не озирайся... але.
Ця галюцинація.
Чомусь мені здалося, що вона зловісно посміхнулася.
— Якщо ти хочеш спокутувати цей гріх, я дам тобі таку можливість... зніми свою пов'язку з очей і подивись сюди.
Сюди...?
Зізнаюся чесно.
Надеко зняла в'язану шапку зовсім не з благородним бажанням «спокутувати провину»... вона просто рефлекторно, ні, механічно відреагувала на ці слова.
Надеко не хороша дівчинка.
Вона думає лише про себе.
Але... саме тому, що вона думала лише про себе, їй нічого не залишалося, окрім як подивитися.
Вперед. Прямо перед собою.
На фігуру... якій належав цей голос.
— Х'яяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяяя... ааааааааааааааааааа!
Я видала найгучніший крик у своєму житті.
Найгучніший крик у житті.
Аж перекинулася назад.
Не просто впала на дупу, а ледь не зробила перекид назад.
Ледь не зробила перекид назад, який мені жодного разу не вдавався навіть на уроках фізкультури. Але порівняно з тією гігантською білою змією, що згорнулася кільцями й займала майже всю територію храму... крик Надеко був наче макове зернятко.
Її присутність була настільки реальною, що це зовсім не здавалося галюцинацією.
Я не відчувала страху чи чогось подібного.
Як би це сказати, вона була занадто великою.
Просто... так. Я подумала, що це неймовірно.
Це означало... що Надеко була лише дитиною, здатною мислити тільки по-дитячому.
— Ти подивилася сюди. Подивилася на цього Кучінаву.
Ця змія, для якої слово «величезна» було б занадто слабким... пан Кучінава сказав.
— Отже, тепер ти теж моя родичка... моя партнерка. Тобі доведеться спокутувати провину, Надеко.
Розділ 135: Медуза Надеко - 007
Том 4
