Розділ 134: Медуза Надеко - 006

…Але, звісно, такий спокій тривав недовго.

Справа не у звиканні чи чомусь подібному.

Коли з сумки, пенала, мішка для фізкультурної форми, шафки для прибирального інвентарю, з-за рогу коридору, і навіть із проміжків між підручниками та зошитами раз у раз виповзала «біла змія» й обвивалася навколо неї — це врешті-решт зламало її дух. Вона виснажилася.

Подиву вже не було. Але втома — була.

Вона геть вибилася з сил і відчувала огиду. Таке враження, ніби їй доводиться без кінця відкривати цілу низку коробочок-сюрпризів.

Без кінця відкривати коробку, вже знаючи, що з неї щось вискочить, — це, по-своєму, справжнє «катування».

Це галюцинація.

Так вона думала.

Навіть якщо сама вона вважала, що тримається нормально, — можливо, постійний сильний стрес від «меланхолійного» шкільного життя призвів до того, що Надеко почала бачити галюцинації з білою змією. Якщо навести дуже відомий приклад, то кажуть, що втомлені манґаки бачать галюцинації з білим крокодилом.

Але якщо це не галюцинація…

Якщо це «щось таке»…

…Це не неможливо.

За словами спеціаліста, пана Ошіно Меме, «хто зустрівся з дивиною, того до дивини й тягне»: той, хто хоч раз мав справу з дивиною, потім легше втягується в нові зустрічі з нею.

Надеко, крім червня, такого жодного разу не траплялося, — але, можливо, нарешті настав цей перший раз.

Перший раз... тобто, насправді вже другий.

Це страшно, звісно.

Але вона була готова.

Вона думала, що колись такий день настане, — і, скоріше, дні, коли нічого не відбувалося, були навіть страшнішими.

Можливо, «щось уже сталося» — краще, ніж «щось може статися»?

Стан очікування лише створює сильніший стрес.

Це Надеко щодня засвоює у своєму класі.

Однак, хоч це й так, вона нічого не може вдіяти з цим явищем.

Точніше кажучи, раніше Надеко, зіткнувшись із подібною ситуацією, намагалася впоратися самотужки, маючи лише поверхові, дилетантські знання (навіть дилетантськими їх важко назвати — вона лише читала книжки стоячи в книгарні), і в результаті лише погіршила все.

Те, що можна було б просто залишити без уваги, вона не змогла залишити — і вийшло жахливо.

Вона потрапила в жахливу халепу.

Тому Надеко дочекалася закінчення уроків і зателефонувала старшому братику Койомі зі шкільного таксофона, щоб усе детально розповісти.

Він їй раніше сказав: «Якщо щось трапиться, пов'язане з дивинами, негайно дзвони мені».

Тому вона й подзвонила.

— Змія…? Змія, значить…

Однак реакція старшого братика Койомі, чесно кажучи, була неоднозначною.

Надеко подумала, що це тому, що вона, вже звикнувши до певної міри до несподіванок, говорила без достатнього відчуття небезпеки. Якби вона знала, що так буде, варто було б подзвонити ще тоді, коли вона побачила (відчула) білу змію в шафці для взуття.

Адже тільки того разу вона могла сказати, що «щиро здивувалася».

— Це та змія з минулого разу?

— Ні… не та. Інша.

Вона не могла добре говорити.

Не варто недооцінювати: навіть коли співрозмовник — старший братик Койомі, Надеко не стає від цього красномовною.

Вона «зависає» з будь-ким. Навіть розмовляючи з батьками.

— Та змія… як би сказати… ну, її ж не було видно. А цього разу змію добре видно… тобто, першого разу не було видно, але потім було видно…

— Хмм…

Слова Надеко, навіть на її власний погляд, були безладними, але старший братик Койомі терпляче слухав.

Старший братик Койомі — чоловік із витримкою.

— Поки що реальної шкоди немає? Тобто, вона не обвиває твоє тіло, як тоді, і тому подібне…

— Н-ну, немає.

Надеко поквапливо закивала, трохи перебиваючи. Через це вона сама стала схожа на змію, — гірка усмішка.

Вона хотіла не хвилювати його, але, можливо, якраз навпаки — змусила хвилюватися ще більше. Старший братик Койомі має поганий погляд, але, як не дивно, його обличчя легко видає емоції, тому віч-на-віч усе зрозуміло, а от телефоном, коли не бачиш обличчя, невідомо, про що він зараз думає.

А коли це невідомо, говорити стає ще важче.

І думати теж важко.

Як би краще пояснити ситуацію, в якій опинилася Надеко?

…Опинилася?

Чи справді вона «опинилася»?

— З якихось щілин, із просторів, які до того були закриті… звідти раптово з'являється…

— Хмм… тобто, змія раптово з'являється «з того, що раніше було не видно». Ну, змії ж бо справді «зачаюються», уникають світлих місць…

Старший братик Койомі підтакував, ніби обмірковуючи її слова.

— …Це дивина «застрашливого» типу? Така, що тільки й робить, що лякає людей без жодного сенсу…?

— ? Хіба такі бувають? Дивини, які тільки лякають людей…

Як, наприклад, безликі? Ні, здається, у безликих теж було досить сумне походження. Вона ніби читала про це, коли шукала інформацію.

— Ну, в основі своїй усілякі чудовиська та перевертні існують для того, щоб пояснити нез'ясоване… А те, що викликає в людини подив, — це якраз і є нез'ясоване. Це те саме, що вискочити з темряви з криком «Бу!». Дивина і подив — речі нероздільні.

Так сказав старший братик Койомі.

Те, що він говорить, звучить дуже професійно.

Це круто. Прекрасно.

Звісно, Надеко знає, що всі ці слова старшого братика Койомі — просто переказані ним від пана Ошіно, панни Ханекави або тієї золотоволосої дівчинки-вампірки. Але навіть із цією поправкою, вона все одно вважає старшого братика Койомі крутим.

…Щоправда, якщо відняти цю поправку, що тоді залишиться, — це навіть для неї самої питання.

— …Але, Надеко, крім випадку з шафкою, більше не дивувалася.

— Я давно помітив, Сенґоку… ти, як не дивно, дуже психологічно стійка.

— ? Хіба?

Вона слабка.

— Ні, я впевнений, що якби зі щілин виповзала змія, я б дивувався щоразу. Думаю, це була б така чудова реакція, що я б сам собою милувався.

— Як і очікувалося від тебе!

— …Ні, це не «як очікувалося»… Ну, гаразд…

Старший братик Койомі трохи помовчав.

— Ну що ж… не всі змії отруйні. Є й нешкідливі. Ага…

— Бо з тією зміїною мотузкою минулого разу я схибив, — додав він.

? Схибив? Хіба він схибив?

Надеко здається, що тоді старший братик Койомі бездоганно врятував її…

— Є якась причина, яка спадає на думку?

— Причина?

— Якийсь поштовх, через який отака галюцинація з білою змією з'являється навколо тебе раз за разом… Може, ти щось пригадуєш?

— Пригадую…

Вона замислилась.

Але нічого не приходило на думку.

Тому, так нічого й не пригадавши, вона сказала:

— …Ні, нічого.

— Хмм… Кажуть, що для дивини є відповідна причина, але, мабуть, у твоєму випадку все трохи інакше — як і минулого разу.

— ...

— Ну, в будь-якому разі, якщо це не терміново, то почекаємо ночі.

— Ночі?

— Тобто почекаємо, поки прокинеться Шінобу. Вона зараз дуже дотримується режиму. Тобто, останні місяці два.

— Хмм… А чому?

— Ну, нещодавно вона припустилася колосальної помилки… накоїла діла. Половина провини, звісно, на мені, але Шінобу все взяла на себе й дуже засмутилася. Був період, коли вона навіть говорила зі мною ввічливою мовою.

— ...

Надеко не знає, що там сталося, але, судячи з усього, надмірне засмучення змусило її вести серйозне життя. Щоправда, для вампірки «серйозне життя за розкладом» означає повну зміну дня та ночі — це іронічно.

— Коли була та зміїна мотузка, Шінобу не допомагала мені, але цього разу я не можу не попросити в неї допомоги.

— ...

Не те щоб вона не допомагала, радше тоді стосунки між пані Ошіно Шінобу і старшим братиком Койомі були не такі добрі, як зараз, тому він, мабуть, навіть і не просив про допомогу.

Надеко не дуже добре знає ту дівчинку, але інформація про те, що старший братик Койомі, здається, з нею порозумівся, викликала в неї радість.

Як і очікувалося від старшого братика Койомі.

— Ну… пані… Шінобу їсть дивини, так?

Про неї казали, що вона така вампірка.

Вбивця дивин, чи як там.

— То вона з'їсть білу змію, яку бачила Надеко?

— Залежно від обставин. Але не все підряд треба їсти, тому потрібні, скоріше, її знання. Спеціальні знання, які вона перейняла від Ошіно. Та нічого, якщо вона скаржитиметься на голод, я просто погодую її пончиками з «Пан Пончик», з рота в рот.

— Ага, зрозуміло…

Га? З рота в рот?

Ні, мабуть, їй почулося — він сказав «в повний рот».

Незрозуміло, щоправда, що вона їла до цього.

— До речі, останнім часом вона підсіла на запечені пончики. Намагається бути скромною, але новинки від «Пана Пончика» не пропускає. Якщо вже говорити про знання, то насправді слід було б звернутися до Ханекави, але зараз її немає.

— Немає? Панна Ханекава… що з нею?

Трохи запізніле знайомство: панна Ханекава — однокласниця і подруга старшого братика Койомі.

Він також називав її своєю рятівницею.

Надеко не так часто з нею зустрічалася, але навіть від короткої зустрічі виникало відчуття: «А, ця людина — зовсім інша».

Зовсім-зовсім інша.

Коли вони вперше зустрілися, Надеко навіть злякалася і втекла. Старший братик Койомі, здається, думає, що то через її сором'язливість та боязкість, — але хоч би якою боязкою Надеко не була, вона не тікає від людей при першій зустрічі.

Точніше, тому що потім буде ще страшніше, перед ким завгодно страшним вона, мабуть, просто опустить голову й завмре.

Втекти — це теж рішення, свого роду ініціативність.

Надеко на таке не здатна.

Але тоді... вона втекла, не озираючись, навіть не дивлячись назад. Тому що…

Це була панна Ханекава.

Вона відчула це шкірою.

Як би це сказати… температура тіла, яка здатна змінити всю температуру навколо.

Тепло людської шкіри.

Кількість тепла, що передається через повітря, навіть без дотику.

Немов дивишся на пожежу.

…Потім вона дізналася, що панна Ханекава дуже хороша людина, і тепер уже не боїться так, як тоді. Але те, що вона «інша», лишається незмінним, — тож сама згадка її імені старшим братиком Койомі змусила Надеко здригнутися.

І питання «що з нею?» містило відтінок «що вона накоїла?», — хоч це й неввічливо.

— Та ні, нічого такого. Просто вона зараз у подорожі.

— У подорожі?

Від несподіваного слова Надеко схилила голову набік. Подорож?

— Але ж зараз навчання.

— Ага. Але вона взяла відпустку…

— Відпустку?!

Вона здивувалася.

Хіба в старшій школі є така система?

Тобто чутки про те, що панна Ханекава отримує зарплату, поки ходить до школи, були правдою?.. Страшно.

— Ні, не відпустку. Вона подала заяву на академічну відпустку… десь на місяць поїхала подорожувати. Вона ж не планує ні продовжувати навчання, ні влаштовуватися на роботу, то їй немає потреби перейматися кількістю відвіданих днів. Але це ж Ханекава, людина вкрай сумлінна, захотіла оформити все як слід…

— Хмм… Але подорож куди?

— Навколо світу.

— Навколо світу?!

Вона знову здивувалася.

Але це здивування — іншого ґатунку, ніж попереднє. Адже плани панни Ханекави після випуску, коли вона не збиралася ні вчитися далі, ні працювати, — це ж було «побачити світ».

Ходять чутки, що їй близький спосіб життя пана Ошіно, але справжні мотиви невідомі. І що ж?

Навколо світу?

— Вона… прискорила плани?

— Ні, ні. Просто перед тим, як після випуску вирушити дивитися світ, вона вирішила спочатку поїхати на розвідку, поки ще має зрозумілий статус — старшокласниці.

— Розвідка…

Як і слід було очікувати, вона незвичайна людина.

Перед тим як побачити світ, вона робить локаційний скаутинг… Здається, припущення Надеко були не такі вже й помилкові.

— Здається, це ще й генеральна репетиція… Ну, вона взяла з собою мобільний телефон, тому зв'язатися можна, але я не хочу хвилювати Ханекаву, яка за кордоном.

— ...

Турбота старшого братика Койомі про панну Ханекаву трохи відрізняється від звичайної делікатності. Зазвичай він сам охоче телефонує панні Ханекаві навіть без причини.

А от коли є причина, він, навпаки, не хоче дзвонити.

Дивна дистанція.

— То… вночі?

— Ага. Іди додому й чекай. Я подзвоню. Ну, Шінобу прокидається десь о десятій вечора, тож орієнтуйся на цей час.

— …Добре… Зрозуміла.

На пропозицію старшого братика Койомі Надеко кивнула.

Сьогодні о десятій вечора. Планів, звісно, немає.

Була телепередача, яку вона хотіла подивитися, але вона буде записана на жорсткий диск, тому все гаразд.

— Якщо до того часу щось станеться, дзвони в будь-який момент. Не думаю, що я зможу щось зробити, але принаймні зможу бути поруч.

Поруч.

Тобто, біля неї.

— Ага… дякую. Але, думаю, все буде добре.

Якщо старший братик Койомі допоможе, то змія не страшна.

До того ж досить лише остерігатися щілин та темних кутків, а в найгіршому разі її лише «налякають».

— То о десятій вечора. Я дуже чекатиму.

— Га?

Голос старшого братика Койомі стишився.

«Ах», — подумала й Надеко. Значення та вимова зовсім різні, але вона теж схаменулася.

Пробовкалася. Невдалий вислів.

— Гей, Сенґоку, ти в порядку? «Дуже чекатиму»? Що ти верзеш? Хіба в тебе не надзвичайна ситуація?

— …Ну…

Вона замовкла.

Не могла добре пояснити.

Не могла добре виправдатися.

— Може, мені все-таки прийти прямо зараз? Ти, здається, трохи не в собі — і це прозвучало загрозливо. Чекати на щось, пов'язане з дивинами, як на розвагу…

— Н-ні, це не те, я не це мала на увазі…

З трубки відчувалося, що старший братик Койомі хвилюється за неї, — і Надеко від цього було дуже ніяково.

— …Пробач.

Але вона так і не змогла добре висловитися і змогла лише перепросити.

Коли їй бракує слів, вона перепрошує — це звичка Надеко. Або мовчати, або перепрошувати.

Коли їй важко, вона не вміє нічого іншого.

Тільки так вона й могла жити досі.

«Вибаченням у скрутну хвилину намагатися все залагодити — це дуже погана звичка. Приказка “вибаченням не обійдешся” має набагато глибший сенс, ніж усі думають», — це слова виняткової панни Ханекави.

Це були слова, що змусили її схаменутися.

Але вона їх зовсім не застосовує.

Навіть якщо тебе вразили гарні слова — це не означає, що твоє життя одразу зміниться.

— Пробач… старший братику Койомі.

— Та ні, тут нема за що перепрошувати…

— Все добре. Справді добре… т-тож, зустрінемося вночі. Н-ну… о десятій, так?

— Агов, Сенґоку…

— Ой, в мене телефонна картка закінчується! Ой, пищить, дуже пищить. Пі-пі-пі!

Клац.

І Надеко поклала трубку.

Вилізла телефонна картка (подарунок із «Animate», який вона отримала як бонус. Старший братик Койомі раніше дорікав їй: «Ти що, справді нею користуєшся?!»), на якій лишалася ще половина коштів.

Ой.

Вона уникла небезпечної ситуації… Хоча так говорити про старшого братика Койомі, який хвилювався за неї через її ж невдалий вислів, за який її можна було б і насварити, — це жахливо. До того ж це був найгірший із можливих способів уникати труднощів.

— …

І все ж, це була помилка.

Помилка, від якої бракувало слів.

«Я дуже чекатиму» — ці справжні почуття вирвалися мимоволі, але це було саме те, чого не можна було говорити.

Старший братик Койомі.

Десь у глибині душі Надеко раділа, що знову зможе «мандрувати» з ним крізь дивини.

Раділа, що старший братик Койомі рятуватиме її.

Вона була в захваті.

Коли побачила білу змію... вже не вперше — вона не дивувалася, можливо, саме тому, що радість виявилася сильнішою за страх і здивування.

«Адже тепер можна порадитися зі старшим Койомі», — подумала вона.

Вона постійно про це думала, напевно, чекала такої нагоди.

…Соромно. Але це було щире почуття.

Сенґоку Надеко хотіла, щоб старший братик Койомі врятував її... як тоді.

— …

Соромлячись свого вчинку, який ніби користувався добротою старшого братика Койомі, і водночас стискаючись від тривоги, чи не розкрилися її почуття перед ним…

Надеко простягнула руку до телефонної картки.

І тут із-під картки знову з'явилася біла змія. Звісно, тепер вона не здивувалася, — але через паузу це застало її зненацька, і вона рефлекторно відсмикнула руку.

У цей момент вона зачепила корпус таксофона, і трубка випала з гачка — шнур, мов змія, пружно розтягнувся й стиснувся.

Поки вона на мить відвернула увагу на нього, біла змія вже зникла.

— Ах… до речі, я ж забула спитати в старшого братика Койомі про панну Оґі… — без жодного зв'язку згадала вона, беручи трубку до рук.

— Але… що ж це таке насправді. Це явище.

Дивно.

Для дивини є відповідна причина. Але й цього разу Надеко нічогісінько не могла пригадати…

— Гей-гей, так не піде, Надеко, що сталося?

І тут.

З трубки, що впала з гачка, пролунав такий голос.

Ні, цього не може бути.

Телефонну картку вже витягли, та й трубка ж упала з гачка… А крім того, голос був зовсім не схожий на голос старшого братика Койомі.

Як би сказати…

У ньому не відчувалося ані краплі доброти чи турботи — це був грубий, брутальний голос.

— Не пам'ятаєш, кажеш? Ну це вже занадто. Такі, як ти, дітлахи без самосвідомості — найпроблемніші. Ви ж геть не розумієте, по чому топчетеся, поки живете!

— …Х-хто це…?

Надеко наблизила обличчя до трубки й заговорила.

Від хвилювання її голос, мабуть, тремтів, але вона не могла не спитати.

Цей тон, що ніби докоряв їй, змусив її не мовчати.

— Щ-що тобі треба, хто ти…

Але відповіді не було.

Замість відповіді — замість відповіді з'явилася біла змія.

І у величезній кількості.

З трубки, з маленьких отворів мікрофона та динаміка, немов желе, полізла сила-силенна білих змій…

— Аааааааааа!

Вона таки закричала.

Справа була навіть не в зміях — візуально це було неймовірно гротескне видовище. Кадр, який точно вирізали б в аніме.

І це, звісно, теж була галюцинація.

Коли Надеко відійшла від таксофона, усе зникло.

— Приходь до храму Кіта-Шірахебі, Надеко, — пролунав голос із трубки, звідки зникли білі змії.

На такій відстані вона не мала б його чути... але голос пролунав.

Що це означає?

Не тільки галюцинації, а ще й слухові.

Що сталося з Надеко?

Що з нею не так?

Залишивши розгублену Надеко позаду, слухова галюцинація продовжила:

— Там я тобі скажу... по чому ти топчешся, поки живеш.

— …

— Немає жодних жертв. У цьому світі всі — кривдники. Усі, як один, — безмежно хибні помилки.