Розділ 132: Медуза Надеко - 004

До речі, щойно Надеко проігнорувала простягнуту праву руку панни Оґі — хоча «проігнорувала» не означає, що вона її не бачила.

Надеко, опустивши очі й дивлячись униз, не дивилася на обличчя панни Оґі, але чітко бачила ту руку у своєму полі зору — можна навіть сказати, що саме через опущену голову вона бачила лише цю руку.

Якщо інтуїція Надеко не підводила, панна Оґі, напевно, хотіла потиснути їй руку.

Панна Оґі з посмішкою прибрала руку, ніби нічого й не сталося, хоча за звичайних обставин це ситуація, в якій можна було б образитися.

Хоча, мабуть, панна Оґі таки образилася.

Те, що вона пішла, залишивши по собі ті незрозумілі слова — про жертву, кривдника, повсякденність та історію, — можливо, в якомусь сенсі було помстою за таку неввічливість із боку Надеко.

Казати щось натяками, розпалюючи тривогу, — це поширений і ефективний метод у розмовному мистецтві.

Однак.

Надеко не може.

Навіть розуміючи, що це може образити, вона не може.

Вона не може, коли до неї торкаються.

Вона не може торкатися людей.

Рукостискання — це взагалі щось неймовірне, і навіть легкі дотики, коли її ляскають по обличчю чи руці, їй нестерпні — вона здригається.

Вона вся тремтить.

Хоча її звуть Надеко, їй не подобається, коли її гладять по голові.

Вона — «не-гладь-дитя».

Якщо говорити про крайнощі, вона навіть думає, що краще б її вдарили — тоді це триває лише мить, і немає місця для змішування.

А що змішується? Температура. Температура тіла.

Саме так.

Надеко не переносить температуру людського тіла — їй важко відчувати тепло людської шкіри.

Вона всім серцем ненавидить, коли температура її тіла змішується з чиєюсь.

Наприклад, коли тиснеш руку й відчуваєш, що рука людини тепла, — чи, навпаки, прохолодна, — усе це для неї надзвичайно болісно.

Аж до рівня, коли виступає неприємний піт.

Тому, якщо говорити точніше, дотики через одяг вона, як не дивно, переносить доволі спокійно.

«Надмірна відраза до контакту з людьми — це прояв сильної самосвідомості. І якщо міркувати так, то Сенґоку, хоч і виглядає тихою, можливо, має несподівано сильну волю й не залежить від інших», — так сказала панна Ханекава, коли я колись радилася з нею про це, але мені здається, що це була просто її особиста доброта.

Мені здається, вона просто підбирала слова.

Насправді ж це просто боягузтво.

Надеко боїться навіть залежати від людей.

Але, якщо дозволите Надеко сказати, то всі інші здаються їй набагато дивнішими — чому ви всі так легко довіряєте іншим?

Дозволяєте до себе торкатися?

Надеко не хоче, щоб до неї торкалися, і не може цього дозволити.

Однак ми прибули до школи. Прибуття.

Дорожня пригода з панною Оґі (яка в результаті виявилася самоушкодженням панни Оґі) не змусила Надеко спізнитися — здається, ми забалакалися довше, ніж очікувалося, але Надеко виходить із дому заздалегідь, щоб будь-які проблеми дорогою не завадили.

Почала вона так остерігатися неприємностей, звісно ж, після червня.

Скоріше, це не стільки обережність, скільки природжена боязкість.

…До речі. Те, що сталося тоді, не було аж таким неприємним.

Той досвід, коли змія обвилася навколо голої шкіри… Ах, ось воно що.

Ми вчили на уроці природознавства: змії — холоднокровні тварини, тож температура тіла тут майже не має значення.

Сьогодні тридцять перше жовтня. Перший сніг ще не випав, але температура вже цілком зимова — холодно, холодно.

А це означає, що змії як плазуни, можливо, вже впали в зимову сплячку.

Зайшовши до школи, вона перевзувається: з вуличного взуття в змінне.

Шафка для взуття класу 2-2, другий ряд зверху — Надеко мусить трохи підвестися навшпиньки, щоб дістати.

Щоразу, йдучи до школи чи зі школи, тобто щоразу, користуючись цією шафкою, вона думає, що їй хотілося б бути трохи вищою.

Спочатку вона знімає вуличне взуття, стоїть на дерев'яній решітці, простягає руку й пальцями обмацує середину шафки…

— Ха… кхаа!

Вона знову скрикнула. Вже вдруге за сьогодні.

Надеко зазвичай говорить тихо, але крик, звісно, гучний.

Коли її мало не переїхала панна Оґі, вона не могла й поворухнутися, а цього разу вона гепнулася на сідниці.

Поза вийшла трохи непристойна.

Якби хтось побачив, то міг би подумати, що вона занадто потягнулася, втратила рівновагу і, оскільки була в шкарпетках, послизнулася на гладенькій решітці — це виглядало б як незграбність.

Але це не так. Справа не в цьому.

Надеко, не в змозі підвестися, дивиться на свою праву руку — ту саму, якою щойно обмацувала шафку.

— ...

Переконавшись, що з правою рукою, здається, нічого не сталося, вона переводить погляд на шафку — однак бачить там лише звичайну шафку для взуття.

Її змінне взуття трохи виступає назовні, тому їй не видно.

Там — біла змія… чи щось таке.

— ...

Але відчуття було.

Можна сказати, що для Надеко це було ностальгійне відчуття — те відчуття, коли змія обвивається навколо голої шкіри.

М'яке і тверде водночас.

Слизьке, але відчувається луска.

І хоча температури не відчувається…

Відчувається життя — те обвивання.

— ...

Обережно.

Надеко підводиться, стає навшпиньки й намагається зазирнути всередину шафки — але їй, як завжди, бракує зросту.

Було б добре мати підставку, але поблизу нічого такого зручного не знайшлося.

Нічого не вдієш — вона обережно, ніби підчіплюючи нігтями, витягає з шафки змінне взуття, яке мало не випало, і перевіряє, чи є щось усередині.

Порожньо. Нічого немає.

Ні шкарпеток, ні людської щиколотки, і, звісно ж, — ні білої змії.

Немає — і не видно.

— ...

Звісно, Надеко — людина, в якої менше друзів, ніж в інших, вона сором'язлива й мовчазна, їй важко з контактами, вона навіть вважає їх огидними, вона проблемна дитина, але це не означає, що над нею знущаються.

Тому вона не пам'ятає, щоб їй підкладали змію до шафки для взуття.

Точніше, це вже виходить за межі знущань — людина, яка таке робить, страшніша за самі знущання.

Ну, тобто, що я хочу сказати: Надеко не настільки важлива персона, щоб хтось докладав стільки зусиль і підкладав живу змію в її шафку. Адже бути нелюбою — це теж свого роду талант і чудова індивідуальність.

Та й у червні — то була купа історій, які сталися не через Надеко.

Пан Ошіно і сьогодні вранці панна Оґі називали Надеко «жертвою», але в цьому сенсі вона, мабуть, навіть не була жертвою.

Слово «втягнута»…

Здається, воно підходить набагато більше.

Зараз.

Дивлячись на нинішній стан класу 2-2, не можна не думати так.

Саме так.

Справа не в характері чи особистості Надеко — у нинішньому класі 2-2 просто неможливі знущання.

— …Може, це мені здалося?

Проте, про всяк випадок, вона підстрибнула кілька разів, намагаючись вертикальним стрибком (ледь-ледь) зазирнути в шафку, але, здається, нічого незвичайного не було.

Однак це дивно.

Якщо це лише здалося, то це, звісно, на краще — все добре, що добре закінчується, але все ж, чому?

Навіть якщо відчуття обвивання змією було ілюзією — чому Надеко відчула, що та змія, яку вона навіть не бачила, була «білою»?

— Що сталося, Сенґоку? Ти в порядку? — дівчинка з того ж року навчання, хвилюючись за Надеко, яка поводилася дивно (це, мабуть, так і виглядало) біля шафок, звернулася до неї.

— Я в порядку, — тихо опускаючи голову, сказала Надеко. — Я в порядку.

Чи почула вона, невідомо, але дівчинка, здається, задовольнилася відповіддю й попрямувала до свого класу — оскільки вона з іншого класу, ніж Надеко, то, звісно, пішла в інший клас.

Ця шафка належить класу 2-2, тому навколо, звісно, є й однокласники, але вони не звертаються до Надеко через її дивну поведінку.

Усі, не обертаючись і не розмовляючи одне з одним, прямують до класу.

Так.

Саме так.

Таким зараз є стан класу 2-2.

Іншими словами — це «меланхолійне» шкільне життя.